Ярослав Окуневський на світовому «ярмарку марнославства»

Леонід Кирилаш,
член Національної спілки журналістів України
морський офіцер у відставці

Ярослав Окуневський (1860-1929), український громадський діяч, письменник, публіцист, благодійник, доктор медицини, лікар. Понад 33 роки він служив морським лікарем на флоті Австро-Угорщини, відбув декілька далеких плавань до Африки, Індії, Китаю, Єгипту, Іспанії, Італії та інших країн. Свої враження від побаченого в далеких краях викладав у подорожніх споминах, які публікувалися у львівському часопису «Діло», а у 1898 році у Чернівцях вийшов і перший том нарисів Окуневського «Листи з чужини».

Ярослав Окуневський (1860-1929)

Ярослав Окуневський (1860-1929)

З приходом весни 1892 року завершився дворічний період берегової і прибережної служби доктора Ярослава Окуневського (Окуневський Ярослав Іполитович (1860-1929), український громадський діяч, письменник, публіцист, благодійник, доктор медицини, лікар. Понад 33 роки служив морським лікарем на флоті Австро-Угорщини, відбув декілька далеких плавань до Африки, Індії, Китаю, Єгипту, Іспанії, Італії та інших країн. Свої враження від побаченого в далеких краях викладав у подорожніх споминах, які публікувалися у львівському часопису «Діло».  У 1898 р. у Чернівцях було видано перший том нарисів Окуневського «Листи з чужини», а у 1902 р. у Львові – другий том. Книги отримали позитивні оцінки від читачів. Значних успіхів д-р Окуневський досяг у службовій кар’єрі – напередодні Першої світової війни його призначено керівником санітарної служби цісарського флоту, в 1914 р. він удостоєний чина морського генерального штабного лікаря (контр-адмірал). Відзначений багатьма нагородами Австро-Угорщини та іноземних держав. З кінця 1917 р. – на пенсії. Під час Визвольних змагань був керівником Української Санітарної місії у Відні. Після 1922 р. повернувся до Галичини, мешкав у м. Городенка, де працював лікарем. Помер і похований у Городенці.). Наказом по флоту від 26 квітня його призначено головним лікарем (шеф-лікарем) крейсера «Кайзер Франц Йосиф І» («Кайзер Франц Йосиф І» («Kaiser Franz Joseph I.»), торпедно-таранний або бронепалубний крейсер. Побудований у Трієсті протягом 1888-1890 рр. Водотоннажність – 4030 т; довжина – 103,7 м, ширина – 14,7 м, осадка – 7 м; парова машина в 8740 к. с., максимальна швидкість – 19,17 вузла (35,5 км/год.); озброєння: 2 гармати калібром 24 см, 6 гармат – 15 см, 11 малокаліберних гармат, 4 торпедні апарати, 249 гвинтівок, 60 револьверів, 50 шабель; екіпаж – 418 осіб, з яких 26 офіцерів. Санітарна служба: корабельний і корветний лікарі (капітан-лейтенант і лейтенант морської санітарно-медичної служби), 2 матроси-санітари.).

Цікавою є передісторія виникнення класу торпедно-таранних кораблів. Під кінець XIX століття значно зросли, як розміри броненосців, так і витрати на їх будівництво, що призвело до пошуків шляхів кількісного збільшення флоту за нижчою ціною. Коли ж з’ясувалося, що могутні панцерники слабкі перед ушкодженнями підводної частини корпусу (торпедами чи корабельним тараном), з’явилася ідея заміняти їх крейсерами, адже за ціною одного броненосця цілком можливо побудувати два-три швидкісні крейсери, захищені броньованою палубою і озброєні гарматами великого калібру, торпедними апаратами та носовим тараном. Поповнення флоту кораблями такого класу стало привабливою метою для командувача флотом Дунайської імперії віце-адмірала Штернека.

Передбачалось, що нові бойові кораблі будуть обстрілювати ворожі флоти із своїх важких гармат, підтримувати атаки та прикривати відступи міноносців. Вони мали вражати торпедами броненосці противника, а в разі необхідності – таранити їх. Офіційно ці одиниці класифікувались як торпедно-таранні крейсери. А з приводу занадто легкого бронювання, в честь «хрещеного батька», моряки між собою з гумором називали їх  «консервними бляшанками Штернека».

Бронепалубний крейсер «Кайзер Франц Йосиф І»

Бронепалубний крейсер «Кайзер Франц Йосиф І»

Крім бойових завдань на нові кораблі покладалось виконання представницьких функцій, адже вітрильно-парові фрегати і корвети безнадійно застаріли, тому не могли залишатись гідними представниками імперії Габсбургів у далеких морях та на офіційних заходах в іноземних портах. Отже, флот мав поповнитися сучасними потужними кораблями океанського плавання, які могли б виконувати, як бойові функції, так і навчальні, представницькі та інші місії.

Крейсери отримали найменування «Кайзер Франц Йосиф І» і «Кайзерін Елізабет» на честь пануючого імператора Франца Йосифа І і його дружини імператриці Єлизавети, тому мали серед моряків неофіційну назву «цісарської пари».

Сумарно будівництво обох одиниць коштувало державному бюджету 10 млн. 740 тис. крон, а панцерника «Кронпринц ерцгерцог Рудольф» – 10 млн. 885 тис. крон. Отже, два океанських крейсери збудовано ціною одного броненосця.

Як правило, на зиму кораблі виводились до резерву, а їх екіпажі переселялись у казарми, де займались підготовкою до морських походів та сухопутної оборони узбережжя. Навесні флот «оживав», розпочиналась підготовка до літніх навчальних плавань та маневрів. 28 квітня 1892 року надійшла черга і для «Кайзера Франца Йосифа І»…

Корабельний склад флоту Двоєдиної монархії був нечисленним, тому отримати призначення  головним лікарем на новітній крейсер було не просто. Однак прихильна усмішка долі явилася фрегатному лікарю Окуневському в особі щойно призначеного командиром «Франца Йосифа» фрегаттен-капітана (капітана 2-го рангу) графа Рудольфа Монтекукколі-Поліньяго, під орудою якого він служив на корветі «Аврора». Високо оцінюючи професіоналізм, інтелект і порядність д-ра Окуневського, він зажадав направлення того шеф-лікарем на його крейсер. Мабуть досягнення цієї мети потребувало певних зусиль від графа Монтекукколі, адже на місце головного лікаря на новітньому кораблі могли претендувати десяток корабельних лікарів (капітан-лейтенантів), які мали чини вищі, а стаж служби більший, ніж у фрегатного лікаря (старшого лейтенанта) Окуневського. Крім того, за статутом фрегатний лікар міг очолювати санітарну службу на кораблях із екіпажем до 350 моряків (залога крейсера – 418). Та слово командира «Франца Йосифа» мало певну вагу, і не завдяки його знатному походженню, а тому, що він був справжнім моряком і, добре знаючи ціну людям, умів обирати достойних офіцерів, адже д-р Окуневський був одним із кращих серед молодих лікарів флоту…

Контр-адмірал Рудольф граф Монтекукколі-Поліньяго. Фото 1901 р.

Контр-адмірал Рудольф граф Монтекукколі-Поліньяго. Фото 1901 р.

Крейсер стояв у Морському арсеналі, пришвартованим біля величезної будівлі складів спорядження. На корабель вантажились різноманітні запаси – від продовольства до медикаментів (боєзапас і вугілля приймали в інших місцях). Окуневський доповів про своє прибуття командиру, який представив його старшому офіцеру Едуарду Паммеру, і приступив до виконання обов’язків головного лікаря. Підлеглих у нього було небагато – 2 матроси-санітари. Вони вже приймали запаси санітарних матеріалів від аптечної служби Морського шпиталю. Через декілька днів прибув 27-річний корветний лікар д-р Пауль Шмідт, призначений другим лікарем крейсера. За два тижні Окуневський з помічниками виконали величезний обсяг роботи – ретельно перевірили стан здоров’я у чотирьох сотень матросів та унтер-офіцерів і всіх, у кого виявили підозри на захворювання, повернули назад до Морського корпусу (берегового екіпажу). Лікарі при цьому керувались відомим принципом: у морі хвороби не виліковуються самі по собі, а навпаки загострюються, що може стати бідою не лише для хворого, а й для його товаришів чи навіть всього екіпажу.

Крейсер «Кайзер Франц Йосиф І» мав добре обладнаний бортовий шпиталь із лазаретом на 8 стаціонарних ліжок, а також гаками для підвішування у разі потреби гамаків. Поряд знаходилося приміщення аптеки, в якому вели прийом пацієнтів суднові лікарі, а в разі необхідності проводились хірургічні операції. На відміну від «Аврори», шпиталь на якій був розміщений глибоко в корпусі і практично без природного освітлення, на новітньому крейсері його влаштовано на батарейній палубі з великими вікнами-ілюмінаторами в борту, електричним освітленням і вентиляцією. До того ж поряд з лазаретом була невеличка каюта з ванною і гальюном (туалетом) для пацієнтів. Щоправда, саме місце розташування шпиталю викликало у шеф-лікаря певне занепокоєння. На відстані кількох метрів від приміщення розміщувалась половина корабельної артилерії: 24-см гармата головного калібру, дві 15-см середнього калібру, а на дві палуби вище – ціла батарея 47-мм скорострілів. Звуки цього оркестру «ударних інструментів» аж ніяк не сприяли б покращенню здоров’я шпитальних хворих. Добре, що навчальні стрільби проводились далеко не щодня, а війни поки що не передбачалось. Крім того, у приміщення лазарету, яке було в носовій частині крейсера, під час шторму інколи проникала вода, яку доводилось вичерпувати санітарам за допомогою легко хворих матросів.

Носова частина крейсера, де знаходився корабельний шпиталь

Носова частина крейсера, де знаходився корабельний шпиталь

Середня частина крейсера

Середня частина крейсера

16 травня Літня ескадра цісарського флоту вийшла із Поли і попрямувала на південь Адріатики. Біля узбережжя Далмації кораблі проводили різноманітні навчання, як одиночні, так і у складі з’єднання. Однак маневри несподівано були перервані і 8 серпня кораблі повернулися до гавані Поли. Деякі з них мали відбути у захоплюючу подорож до Італії…

Як відомо, першим із європейців досяг берегів Американського континенту 12 жовтня 1492 року іспанський мореплавець Христофор Колумб, який на чолі флотилії із трьох невеличких вітрильників 3 серпня того ж року вийшов у пошуках нових земель із іспанського порту Палос. Відкривач Америки був родом із славетного італійського міста Генуя. От навколо цих дат, імен та географічних назв розвивалися головні світові події 1892-1893 рр., коли широко відзначався 400-річний ювілей відкриття Америки.

Першими святкувати розпочали іспанці, які, після ґрунтовних наукових досліджень, побудували копію колумбівської каравели «Санта-Марія». 3 серпня 1892 року цей кораблик із порту Палос вийшов у води Атлантики, де його зустріли артилерійським салютом військові кораблі Іспанії, Австрії, Великобританії, Нідерландів і Франції. Представником Дунайської імперії став корвет «Аврора», який повертався із плавання до берегів Америки. Шеф-лікарем на «Аврорі» був галичанин д-р Орест Зарицький.

Ідея відзначення ювілею морським парадом сподобалась і отримала розвиток у багатьох причетних до знаменної події країнах, насамперед, Латинської Америки, Італії, Сполучених Штатах Америки. Та й Іспанія побажала відзначити подію ще раз, більш урочисто та пишно.

Природно, що Італія місцем ювілейних урочистостей обрала саме Геную, де з липня по жовтень проходила грандіозна Італійсько-Американська виставка. Задумка провести в генуезькій гавані міжнародний військово-морський парад розпочала реалізовуватись досить пізно, тому збирати кораблі для дійства довелось поспіхом. Деякі держави навіть відмовились від участі, наприклад, Росія, яка на той час не мала в Середземному морі великих бойових одиниць, а направляти на авторитетне міжнародне зібрання непоказний канонерський човен, що базувався у Греції, вважала недостойним своєї величі та могутності. Зате Румунія легко згодилась прислати обидва свої головні кораблі аж із Чорного моря, коли Італія натомість пообіцяла їх безплатно відремонтувати. Перехопили також частину суден, які прибули на ювілей до Іспанії.

Командування флотом Дунайської монархії вирішило послати до Італії флотилію із трьох самих новітніх та могутніх кораблів: броненосців «Кронпринц ерцгерцог Рудольф» і «Кронпринцеса ерцгерцогиня Стефанія», а також крейсера «Кайзер Франц Йосиф І». Командував з’єднанням контр-адмірал барон фон Шпаун, броненосцями – барони фон Беккер і фон Вогенбург, а крейсером – граф Монтекукколі. А в цілому на трьох кораблях було тридцять офіцерів – членів відомих дворянських родів Австро-Угорщини. І це не випадковість. Світ тих часів належав не просто багатим людям, а титулованим можновладцям, для яких всілякі зібрання були приводом показати себе, поспілкуватися із рівними собі, вирішуючи державні і власні справи. Всі інші (офіцери без титулів і нижні чини, простонародна публіка тощо) були лише масовкою та глядачами на їх «ярмарку марнославства». До речі, перед походом на «Стефанію» було призначено члена династії Габсбургів – ерцгерцога Леопольда Фердинанда Австрійського. Оскільки 24-річний лейтенант Австрійський уже був відомий своєю неординарною поведінкою, адмірал Шпаун тримав його не на флагманському панцернику «Рудольф», а подалі від себе, «про всяк випадок» – для представництва.

Катанія. Вулиця Етна з видом на гору Етна

Катанія. Вулиця Етна з видом на гору Етна

Кораблі покинули Полу 22 серпня і, перетнувши Адріатичне та Іонічне моря, завітали до італійського порту Катанія, що на східному узбережжі острова Сицилія. Із споминів Ярослава Окуневського: «Дня 24 серпня приїхали ми до Катанії. Сонце жарило скваром тропічним, попіл із бухаючої Етни запирав дух і ложився верствою на помості корабля та на наших лицях» («Листи з чужини». Тут і в подальшому витяги із книги Ярослава Окуневського «Листи з чужини», Вид. «Темпора», Київ, 2009.).

Тогочасна Катанія мала понад 120 тисяч населення і багатовікову історію, яка залишила по собі помітний спадок у міській архітектурі. Однак головною прикрасою всієї Сицилії і, насамперед, Катанії був величний вулкан Етна (Етна (італ. Etna або Mongibello) – діючий стратовулкан (тип вулкана, що має конічну форму і складається з багатьох шарів затверділої лави, тефри, пемзи і вулканічного попелу) на острові Сицилія висотою за різними даними від 3326 до 3350 метрів. Найвищий та найактивніший вулкан Європи. В горі Етна нараховується від 200 до 400 вулканічних кратерів, один з яких в середньому кожні три місяці викидає потоки лави.), що височів неподалік. Нещодавно він прокидався, наробив чимало шуму і нагнав страху на місцеве людство, але тепер потроху заспокоювався, залишивши після виверження на тілі гори нові пагорби, які вже отримали назву «гір Сільвестрі».

Катанія справила на Окуневського подвійне враження. Місто, яке з моря мало прекрасний вигляд, при більш близькому знайомстві втрачало свою красу і привабливість через брудні нетрі, які розпочинались відразу за двома парадними вулицями. Таке він міг спостерігати і в рідній Галичині, але не так масштабно. А самі сицилійці вразили його повсюдною показною театральністю у поведінці, особливо ті, що носили військову уніформу. «Всі вони подобають на лицарів опереткових – багато крику, а нічо з того. Поза матеріальною зухвалою поставою, поза величними брамарбадеріями криється звичайно велика фізична нездарість і моральна нічогість» – дійшов до безжального висновку мандрівний галичанин. Як і в Греції, він відчув сум за давньоримськими часами, за мужністю чоловіків і красою жінок, які залишилися без остатку в минулому.

Місто Катанія на фоні вулкану Етна. Сучасне фото

Місто Катанія на фоні вулкану Етна. Сучасне фото

Звичайно ж Окуневський не міг не піднятись на Етну, тим більше, що цим він не лише задовольнив би свою цікавість, а й отримував можливість розповісти про побачене тисячам земляків, яким не судилось побувати в далеких краях.

Із Катанії до  села Ніколозі, останнього населеного пункту перед горою, мандрівники добрались кінною повозкою, де пересіли верхи на мулів і у супроводі провідників 7 годин піднімались на гору.

Уже вечором вони обминули діючий кратер, ймовірно, в районі Монте Неро. Якось Окуневський писав, що не має хисту правдиво описувати природу, але тут він зміг достовірно донести до читача велич страхітливого видовища: «З вертепної темності стали ми просто перед вибухаючим кратером. Поломінь палахкотіла на сотки метрів угору; розжарена лава прискала на всі боки, а дим густий та чорний взносився у воздух і запирав нам віддих своєю сірчаною вонню… А внутрі кратеру гриміло і ревіло, якби міліони велетів надземських вели борбу там на смерть і життя… Усіх, що стояли наверху і дивились на те великанське з’явище природи, опанувало почуття такої безсилості і немочі, яке, може має хробак, котрого в одній хвилі може роздавити нога пішохода.  Ми всі мовчали, як зачаровані».

Біля опівночі подорожні зробили короткий перепочинок у невеличкій хижчині і о 3-й годині ранку пішки подались до вершини Етни, де й зустріли схід сонця на висоті 3319 м над рівнем моря. До речі, в наші дні пік гори височить на 3350 м, тобто з 1892 року вона «підросла» на понад 30 метрів.

Марна справа описувати побачене Окуневським, адже найкраще він це зробив сам: «Пара нічна, що розляглася над долинами сицилійськими, розвіялась, а з глибини моря виринуло сонце в своїм маєстаті… На верху гір, сягаючих під небеса, глибоко почуває чоловік весь маєстат сили, кермуючої всім, що движеться в природі…Перед нами отворився величезний простір, а на тім яснім просторі виднілись Сицилія, береги Італії, а на полуднє в далекій далечі ледве блискав великий континент світа – Африка».

Підйом на вершину Етни і зворотній шлях до Катанії вартували мандрівникам майже добу нелегкого руху. Сучасний турист, якого мандрівником навіть ніяково називати, добирається звичайним приміським автобусом через село Ніколозі до бази Ріфуджо Сапієнца, яка розташована на висоті 1990 метрів. Потім – канатною дорогою до позначки 2500 м, звідти до висоти 2920 м – автобусом-всюдиходом. А 400 м, що залишились до вершини, то вже пішком. Весь тур, разом з дегустацією місцевих вин, займає годин вісім-десять. А милування сходом сонця з вершини Етни у програмі, на жаль, немає. На таке заслуговували мандрівники часів Окуневського, а не сучасні туристи, які бажають всього за недорого і з комфортом…

Липневе виверження вулкану Етна. Малюнок в італійській газеті “L’Illustrazione Italiana” від 31 липня 1892 р.

Липневе виверження вулкану Етна. Малюнок в італійській газеті “L’Illustrazione Italiana” від 31 липня 1892 р.

Повідомлення у французькому часопису «Le Petit Journal» від 28 липня 1892 р. про виверження вулкану Етна на острові Сицилія

Повідомлення у французькому часопису «Le Petit Journal» від 28 липня 1892 р. про виверження вулкану Етна на острові Сицилія

29 серпня австрійська флотилія попрощалася із гостинною Катанією і через Мессінську протоку, Тірренським і Лігурійським морями попрямувала до Генуї, якої досягла 1 вересня.

Простора Генуезька гавань ніколи не бувала порожньою, а в ці дні десятки великих і малих кораблів згуртувались у ній, як сардинки у консервній бляшанці. Всі чекали прибуття до Генуї короля Італії Умберто І, який відкриє в місті святкові урочистості з нагоди 400-річчя відкриття Америки генуезцем Христофором Колумбом і буде приймати військово-морський парад у гавані.

Військові паради відомі з давніх часів і являють собою урочистий огляд військ на відзнаку важливих подій державного чи міжнародного значення. Кожна країна має власні особливості проведення парадів, однак, в цілому, скрізь вони проходять за одним сценарієм: перша особа держави (імператор, цар, президент, султан тощо) з високої трибуни оглядає і поздоровляє війська, що гарним строєм марширують повз нього і дружнім «ура!» відповідають на привітання верховного вождя. Те ж саме завдання постає перед військово-морськими парадами, однак з одностайним проходженням кораблів справа обстояла дещо проблематичніше. То швидкості у них різні, то бурхливе море не дає створити належний стрій. Тим більше, що парадні заходи проводились на віддаленні від берегу, щоб мати простір для маневрування. В епоху вітрильників та в часи пару кораблі заздалегідь ставили на якорі рівними колонами, а яхта верховного головнокомандувача проходила мимо них. Вишикувані на палубах і реях матроси злагоджено волали «ура!» («hurra!», «hurrah!», «evviva!» тощо). Потім, у встановлений час, проводився артилерійський салют.

Мандрівники кінця ХІХ ст. на вершині Етни біля жерла діючого вулкану

Мандрівники кінця ХІХ ст. на вершині Етни біля жерла діючого вулкану

Однак владу ще молодого, амбіційного Королівства Італія не влаштовували застарілі формати параду, натомість було задумане видовище, метою якого було максимальне звеличення короля й самої Італії. Забігаючи наперед, повинен відзначити, що подібні складні показові дійства від того часу  не проводились.

Генуезька бухта досить обширна, але має складну конфігурацію, тому розмістити в ній чотири десятки великих бойових кораблів, до того ж, різних іноземних держав, було непростою справою. Кожному із них було виділене місце для стоянки не лише з врахуванням вимог безпеки мореплавства, а й політичної доцільності. Так, кораблі Франції, з якою в Італії налагоджувались дружні відносини, розпорядники встановили у вигіднішому місці, ніж Австро-Угорщини – давньої суперниці Апеннінської держави.

До Генуї прибули плавучі представники таких держав: Франції – 4 кораблі, Іспанії – 5, Великобританії – 3, Австро-Угорщини – 3, США – 2, Аргентини – 2, Румунії – 2, Греції, Німеччини, Нідерландів, Португалії і Мексики – по одному кораблю. Італію презентували 12 броненосців і крейсерів, не рахуючи невеликих бойових одиниць. Менші за розміром кораблі розміщувались біля молів, споруджених в середині бухти, а великі – біля зовнішнього хвилелому Лучедіо (Molo Lucedio), що захищав гавань з боку відкритого моря. Броньовані велетні стояли на якорях на відстані десятка метрів від суші, щоб запобігти небажаним діям, як з берега, так і з кораблів, а зв’язок із містом та сусідами підтримували власними плавзасобами.

Австрійська флотилія входить до гавані Генуї. 1 вересня 1892 р.

Австрійська флотилія входить до гавані Генуї. 1 вересня 1892 р.

Міжнародний парад розпочав функціонувати ще до початку головного дійства. Моряки різних флотів, дипломати, шпигуни, бізнесмени, всілякі авантюристи та пересічні генуезці з інтересом спостерігали за маневруванням кораблів, зовнішнім виглядом суден і їх команд, оцінювали бойові можливості потенційних противників і союзників, а також красу корабельної архітектури. Тим часом, представники вищих класів, до яких приєднались адмірали і командири кораблів, вирішували між собою справи глобального мірила, як вони це роблять сьогодні на гірськолижних курортах у швейцарських Альпах. Майже цілодобово побіля кораблів юрмились цивільні човни, катери і яхти, з яких на бойові гіганти витріщали очі численні зіваки та їх дітлахи.

У Генуї вже другий місяць проходила Італійсько-Американська виставка, на якій вже побували сотні тисяч відвідувачів. Вони також скористались можливістю побачити зблизька військові кораблі багатьох держав і привітати своїх співвітчизників.

Нарешті, 8 жовтня у післяобідню пору до Генуезької гавані увійшла королівська яхта «Савойя» з королем Італії Умберто І і королевою Маргеритою Савойською на борту. Її супроводжували 5 броненосців італійського флоту. Сотні човнів, катерів та інших малих плавзасобів заповнили бухту, бажаючи особисто привітати королівську пару. Набережні міста і всі приморські пагорби були переповнені людьми.

Королівська яхта “Савойя” входить до Генуезького порту. 8 вересня 1892 р. Художник Джузеппе Сачері (Giuseppe Sacheri). Картина експонується у Морському музеї GALATA в Генуї

Королівська яхта “Савойя” входить до Генуезького порту. 8 вересня 1892 р. Художник Джузеппе Сачері (Giuseppe Sacheri). Картина експонується у Морському музеї GALATA в Генуї

Прикрашені прапорами розцвічування (Прапори розцвічування – сигнальні (різнокольорові) прапори Міжнародного Зводу сигналів, які піднімаються на військових кораблях у дні свят. Підйом проводиться на спеціальних фалах, які йдуть, як правило, від форштевня до клотика фок-щогли, потім до клотика грот-щогли і далі до ахтерштевня (від носа, через верхи обох щогл і до корми).) десятки бойових кораблів із вишикуваними на палубах командами зустріли монарха Італії артилерійським салютом. Д-р Окуневський описав це дійство так: «Усі сорок кораблів та тілько кріпостей на краю заглушили світ одночасними вистрілами. Величались взаїмно наперед кілька днів усі народи і всякі префекти, адмірали, команданти, другі «чини» – тепер кождий зосібна і всі разом в один час випалили по 21 вистрілів в честь короля. 21 х 40, як король в’їхав у порт,  21 х 40 – як ступив на землю. Хто в той час ще не оглух, то може величати Господа за здорові уха та ще здоровіші нерви…»

Панорама міста і порту Генуя

Панорама міста і порту Генуя

Монарше подружжя зійшло на берег, де витримало нову хвилю народного ентузіазму, обмінялось привітаннями та поздоровленнями із місцевими можновладцями, дипломатами, адміралами та командирами кораблів, після чого відбуло на відпочинок перед вечірнім прийомом.

Д-р Окуневський був у числі австрійських офіцерів, делегованих на зустріч з королем. Всі вони, як і моряки інших держав, були одягнені  у святкову гала-уніформу: парадний трикутний капелюх «треуголка», мундири з еполетами, офіцерський пояс золотавого кольору з китицями і прикріпленою до нього шаблею. Тісно, незручно і парко, особливо для морського лікаря, який звик до більш вільного одягу. Але, хіба волієш – мусиш…

Доки король Умберто І займався рукостисканням з контр-адміралом Шпауном, командирами кораблів та ерцгерцогом лейтенантом Австрійським, галичанин зміг добре роздивитись італійського монарха зблизька і пізніше описати його у своїх споминах. Значно сильніші враження він отримав, оглядаючи зібрання високоповажного панства, що юрмилося навкруги: «Най простять мене усі, що носять уніформи, але признаюся, що ціле уніформоване товариство робило вражіння оперетки або, ще ліпше, машталірні циркової… Один натягнув на себе золотом капаючий фрак з палючо-червоними, другий – з зеленими вилогами; на голові у одних шолом з білим, у других – з червоним кінським хвостом; один аж по коліна в чоботях, другий – в черевиках; один в панталонах з лампасами, ширшими від штанів… Чистий карнавал! А найсмішніше те, що кождий носив свій карнавал з якоюсь гордістю і з самосвідомістю…» Окуневський пригадав, з якою зверхністю колись у Момбасі  дивився на нього розцяцькований, як новорічна ялинка, якийсь чорношкірий африканський «генерал»: «Смішний мені був тоді сей чорний генерал… А ми що?… Ліпші? Цивілізованіші?»

У місті галичанина вражав той же гамір, що був у Генуї в ті дні повсюди; вікна і балкони завішені прапорами, транспарантами, покривалами та ковдрами; чимала кількість прикрашених зеленню та електричними лампами тріумфальних арок, через які міг проїхати король. Відвідав Ярослав Окуневський і територію Італійсько-Американської виставки, де побував і в лабіринті, і в панорамі, і в театрі-ресторані «Ельдорадо». Досвідченим оком він відзначив, що основа експозиції – це всілякі розваги, спрямовані на витягування грошей із відвідувачів, а презентаціям продукції виробництва різних країн та технологічним новаціям приділено зовсім обмаль уваги. Зате президент виставки та інші посадовці удостоєні королем високих титулів та орденів. Отже, головна мета Італійсько-Американської виставки досягнута!

Плакат з інформацією про Італійсько-Американську виставку в Генуї з нагоди 400-річного ювілею відкриття Америки

Плакат з інформацією про Італійсько-Американську виставку в Генуї з нагоди 400-річного ювілею відкриття Америки

Вечірня Генуя сяяла електричними вогнями. З містом перекликалася і Генуезька бухта, яку освітлювали вогні святкових ілюмінацій на військових кораблях, цивільних суднах, яхтах і катерах.

Наступного дня Генуя віддавала почесті своєму великому земляку Христофору Колумбу. Ні, місцеві можновладці і багатії не вибачались за недалекоглядність своїх пращурів, які ігнорували прохання Колумба  профінансувати морську експедицію на пошуки нових шляхів до невідомого Китаю. Вони лише проводили велику бізнесову операцію з прославляння Колумба, короля Умберто І і самої Італії, яка мала принести їм нові багатомільйонні статки, титули й ордени.

У центрі міста відбувся «історично-алегоричний» похід, як назвав це дійство Окуневський. На конях, на возах і пішки рухались учасники в середньовічних костюмах, що зображали історичні персонажі: іспанські герольди з хоругвами, конкістадори і їх невільники-індійці, король Фердинанд і королева Ізабелла, сам Христофор Колумб і цілий двір королівський, гвардія, моряки і т.д, і т.д. Костюми на маніфестантах були виготовлені аби як та й порядку особливого в тій ході не було, на що звернув увагу Окуневський, звиклий до регламентованої австрійської офіціальності. Та він побачив й інше: «Але подумати, що тут уся парада діялась без шпаліру військового, без поліційників та що вся публіка повинувалась панам комітетовим, то все-таки мусімо тій масі народу признати багато такту і образовання». Хода рухалась до щойно відкритого величного пам’ятника Христофору Колумбу на площі Зеленої Води (Piazza Acqua Verde), який добре зберігся до наших днів і давно став одним із визначних символів Генуї.

Плакат присвячений міжнародному військово-морському параду в Генуї

Плакат присвячений міжнародному військово-морському параду в Генуї

Увечері того ж дня відбувся бал у муніципалітеті на 2500 гостей. Ярослав Окуневський був серед запрошених офіцерів  із багатонаціональної ескадри, завдяки чому зміг потім яскраво описати це дійство, святкове убранство палат, різноманітні людські типи тощо. Звернув він увагу на те, що король, його родин і свита, з поваги до цивільних громадян, прибули на бал також у цивільному одязі. «Для нас, що бачили подібні прийоми на других дворах європейських, було цікаве те, що ні король не держить себе, ні публіка не уважає єго за короля «З Божої ласки». Традиція Емануїла яко il re eletto (вибраного короля) держиться кріпко… А мимо того, що він не окружається авреолом намащення Божого, всі єго вітають щиро і сердечно», – писав Окуневський. Він, звичайно, звернув увагу на дух демократизму, який панував на балу, де на рівних спілкувались між собою король, інші титуловані особи, банкіри, лікарі, офіцери і «другі верстви роботи духовної». Як представник консервативної Австрії, він добре відчував різницю в суспільних відносинах і зробив висновок: «Права чоловіка, проголошені Французькою революцією, взяли в Італії верх над середньовічними пересудами».

Прикрасою того вечора, на додаток до яскраво освітленого міста і порту та ілюмінованих кораблів, став різнобарвний феєрверк, який запускався з берегових фортів. Зате кораблі, з яких в ті часи ще не дозволялось влаштовувати феєрверки, потужними променями бойових ліхтарів освітлювали нічне небо і недалекі гори…

Наступного дня д-р Окуневський, який який вже втомився від усяких урочистостей,  «чимскорше зав’язав свій вузлик  і поїхав до Медіолану (Медіолан – давня лантинська назва італійського міста Мілан.) та на озера північно-італійські, щоби серед пречудової природи віддихнути і відпочити в закутку…»

Тим часом, 8 і 9 вересня у львівському «Ділі» опубліковано нову серію подорожніх споминів Окуневського «Із Сицилії», перша частина яких завершались словами: «Поїдемо до Генуї – побачимо». Галицький читач мав надію на наступні продовження нарисів.

Саме тому декілька днів серед тиші міланських озер Ярослав Окуневський поєднував милування природою із написанням споминів про перебування у Генуї.

16 вересня, коли австрійська флотилія покидала цей гостинний порт, шеф-лікар уже повернувся на борт «Франца Йосифа», а його нові нариси були в дорозі до Львова.

Через деякий час контр-адмірал Шпаун і всі командири кораблів були нагороджені королем Італії орденами Святих Маврикія та Лазаря високих ступенів. Офіцери та нижні чини австрійської флотилії мали задовольнятися приємними спогадами про гарно проведений час у славному місті Генуя…

Кораблі перетнули Лігурійське і Тірренське моря, пройшли Мессінською протокою і 19 вересня заякорились на рейді порту Мессіна, щоб поповнити запаси вугілля. Тут їх чекала телеграфна депеша із Відня, згідно з якою крейсеру «Кайзер Франц Йосиф І» було наказано вирушати до іспанського порту Уельва, щоб презентувати Дунайську монархію у продовженні святкування 400-річного ювілею відкриття Америки мореплавцем Христофором Колумбом (іспанською – Кристобаль Колон).

22 вересня флотилія розділилася: броненосці «Кронпринц Рудольф» і «Кронпринцеса Стефанія» продовжили плавання у напрямку  Поли, куди прибули 24 вересня, а крейсер «Франц Йосиф» попрямував Мессінською протокою у зворотному напрямку до Іспанії.

Фрагмент полотна Джузеппе Сачері з яхтою «Савойя» в центрі

Фрагмент полотна Джузеппе Сачері з яхтою «Савойя» в центрі

Король Італії Умберто І і королева Маргарета Савойська

Король Італії Умберто І і королева Маргарета Савойська

Крейсер «Кайзер Франц Йосиф І» під час артилерійського салюту

Крейсер «Кайзер Франц Йосиф І» під час артилерійського салюту

«Історично-алегоричний» похід вулицями Генуї

«Історично-алегоричний» похід вулицями Генуї

Площа Аква Верде в Генуї з монументом Колумбу (справа внизу). Фото 1890-х років

Площа Аква Верде в Генуї з монументом Колумбу (справа внизу). Фото 1890-х років

24 вересня в далекому Львові «День» опублікував першу і другу частини, а 27 вересня – третю частину подорожніх споминів «Із Генуї» за підписом «Д-р Я. О-скій». Та в Галичині вже знали хто криється за цим псевдонімом і чекали нових нарисів мандрівного земляка.

Завдяки морському лікарю цісарського флоту Ярославу Окуневському українська галицька спільнота отримала яскраву картину відзначення 400-річного ювілею відкриття Америки, побачену допитливим взором співвітчизника та описану рідною мовою його талановитим пером. А наш сучасник відкриє для себе забуту нині сторінку світової історії, яка стала важливим кроком до налагодження торговельних і гуманітарних зв’язків між передовими державами світу, а отже – створення єдиної людської цивілізації на всій планеті Земля.

Опубликовал: Дмитрий Адаменко | 22 января 2020
Рубрика: XIX век, XIX век, XIX век, Биографии, Вооружение, Вооруженные силы, История, Корабельный состав
Метки: ,

Последние опубликование статьи