д-р Степан Шухевич «Моє життя» (уривки зі спогадів)

Військо

І

[179] Аби уявити собі, які почування чи там, може, погляди були в тім часі (на грані двох століть) серед нашого громадянства про військову службу, належить обговорити це питання трохи докладніше. Не буду тут устрявати в якесь основне обговорення цієї справи, бо це виходило б поза межі, які я собі поставив, пишучи ці стрічки, але все ж таки треба над нею дещо задержатися, бо ця справа опісля виявилася для нас незвичайно важною, рішальною.

Степан Шухевич (Закарпаття, 1915 р.)

Степан Шухевич (Закарпаття, 1915 р.)

У тих часах жили ще люди, що або самі, або їх батьки служили при австрійськім війську через т. зв. «чотири капітуляції», то є через дванадцять літ. До війська відходив молодий хлопець, а вертав — коли взагалі повертав — або дозрілий мужчина, т. зв. «знімчений Юрко», або часами каліка. Люди ще тямили, як за панщизняних часів пани віддавали до війська своїх підданих селян за кару. Були ще люди, що або самі, або їх батьки брали участь у доволі численних війнах, у битвах під Маджентою, Сольферіном, Кеніґрецом та ін. Були, що добре затямили бої при окупації Боснії та Герцеговини, що не пішло легко. Батько мого сердешного друга Федя — Тимко Мандрик — оповідав мені, як він як «драгун» брав участь у битві під Кеніґрецом і був два рази ранений; він показував мені на свойому тілі сліди тих ран.

Все те витворило в громадянстві панічний страх перед військовою службою. Коли прийшов асентерунок, нерідко лучалося, що хлопчина, наслухавшися різних страхіть, як то колись при війську бито, заковувано до заліза тощо, утікав і не ставав до бранки. Коли хлопці їхали до бранки, мами випроваджували їх за село з плачем, ламентами, ломанням рук та чіпанням до колін. Батьки старалися синів «рекламувати» з війська, бо самі вже «негодні провадити господарки» по причині хвороби. Заздалегідь бідні батьки постили, аби змарніти, не голилися доброго півроку, аби старо виглядали. їм здавалося, що потраплять випровадити лікаря в поле. З того часу походить ще нинішня звичка, що коли хтось надто довго не голиться, кажуть до нього: «Що це ти так запустив бороду, немов би мав сина рекламувати!».

Хлопці, які їхали до бранки, непевні про свою судьбу, з розпуки запивалися і стало приїздили перед поборову комісію в нетверезому стані, а часто лучалися і так випадки, що поборовий був так п’яний, що опісля навіть не знав, чи його взято до війська чи ні.

Отже, в нашого громадянства, так серед інтелігенції, як також серед селянства був жах перед військовою службою.

В інтелігенції була ще друга причина, яка викликувала велику неохоту до військового ремесла. Учених, що як-так покінчив середню школу, не [180] йшов до війська на три роки, як інші хлопці, а мав служити — очевидно примусово — тільки один рік як однорічний охотник. У часі тієї служби побирав він всякі відомості, які були конечні, щоб дійти до гідности старшини (офіцера), і коли при кінці року зложив старшинський іспит, тоді іменовано його старшиною в резерві (запасним старшиною).

Т. зв. активним старшиною можна було зістати, головно, по укінченні т. зв. кадетської школи. До цих шкіл наша інтелігенція чула страшну відразу з різних неслушних, часами навіть дуже смішних причин, а саме:

  1. Родичі — головно мами — боялися, що, коли вибухне війна, сини як активні старшини підуть перші в бій і напевно поляжуть. Світова війна виказала, що запасові старшини йшли до боєвої лінії в першу чергу, а активні — оставалися в запіллю, щоб виховувати резерви.
  2. Про активних старшин кружляли страшні поголоски, що вони запиваються, грають у карти, жиють на віру з різними невістами підозрілої кондуїти, що сливе кожний заражений венеричною хворобою. Пізніше моє життя проміж активними старшинами виявило, що все це було або неправда, або великою мірою пересаджене. Я мав нагоду переконатися, що між «цивільною» молоддю було далеко більше «недотягнень», чим проміж активними старшинами.
  3. Відкиcь уроїлося нашим мамам, що при війську активні старшини «вічно поєдинкуються» і що багато з них гине в тих двобоях. Боялися наші мами, аби їх синуньцьо не згинув марно при такій стрічі з оружжям в руці. Життя виявило, що в австрійській армії двобоїв майже не було, а ті, що були, це були дуже нечисленні винятки.
  4. Але найбільше лиха в тій ділянці начинили наші панове гімназійні професори — бельфери. Вони мали гімназію за якусь найвищу середню школу, за школу над школами. Всі прочі середні школи, навіть таку важну як реальну школу, наші професори мали за щось підлішого, гіршого, де збиралися самі тумани, гебеси і т. і. В довгім ряді цих середніх шкіл на самім дальшім лівім крилі стояла… кадетська школа. Її в гімназії понижувано ще більше, чим ветеринарію, до якої спрямовувано хлопців «йди на ветеринарію, щоб корові під хвіст заглядати!».

Коли учень не хотів або, мимо своєї найліпшої волі, не міг розуміти «плюсквамперфектум» або коренів, як же ж тоді часто приходилося йому почути від свого професора:

— Ти, тумане вісімнадцятий! Тобі нема що ходити до гімназії. Перейди до кадетської школи. Там ліпше для таких туманів, як ти.

І сідав бідний хлопчина, заклопотаний і заженований, бо з ним аж вже так зле, що його висилають до кадетської школи.

Говорили це не тільки якісь там третьорядні професорські сили, але це стало можна було почути з уст професорів, яких уважано як «професорські світила». Тому й не дивниця, що ніхто з учнів не хотів признатися, що він все ж таки не послідній туман, а перехід до кадетської школи був би таким признанням.

Ця погорда до кадетської і взагалі до військової школи переходила з професорів на учнів, а з учнів — на їх родичів, і це викликало те, що ніякий український інтелігент не примістив би був свого сина у військовій школі, бо тим самим дав би доказ, що його «первороджений» є посліднім туманом, а ні один батько не хотів бачити такою свою дитину. Це викликало знов щось зовсім відворотного, а саме, що деякі батьки, коли мали синів таких туманів, що прямо не знали, що з ними робити, давали [181] їх до кадетської школи, мовляв: «Не хочеш мене слухати, то послухаєш ослячої шкіри» — бо шкіра на тарабані була з осла. І коли приглянутися тим дуже нечисленним одиницям, що з нашої суспільности опинилися в кадетських школах, це були майже виключно хлопці, що «мали слухати ослячої шкіри», а не батькових рад-порад.

Просто подивляю випадок, який притрапився в нашій гімназії. Один рік молодший від мене Євген Фолис — прегарна душа, добрий, дуже люблений товариш — знехтував всі ті пересуди, поминув заборони родини і пішов до кадетської школи для кінноти, а — пізніше, вже як старшина одного із гусарських полків, зістав відзначений через цісаря Франца-Йосифа І як найліпший їздець у цілій армії.

Така була неохота нашої інтеліґенції до війська, глупа неохота, що перетривала аж до світової війни. Перебув я військову службу і позбувся тієї неохоти, а в який спосіб, про це скажу пізніше. Але коли, десь 1905 року, бачивши конечну потребу, щоб родичі посилали якнайбільше дітей до кадетських шкіл, бо старшин нам буде колись треба, я написав відповідну статтю до «Діла» — та стаття не появилася довгенько. За кілька тижнів після написання я був у Львові і, принагідно зайшовши до редакції «Діла», запитав, чому не поміщено моєї статті. Від тодішнього начального редактора я дістав дуже інтересну відповідь:

— Пане! Ви хочете бавитися в воєнну. Ми в зольдатеску бавитися не будемо і вашої статті не помістимо.

Назвисько редактора хай остане моєю тайною, але це все було дуже характеристичне для пізнання настроїв нашої інтеліґенції до військового діла.

Як тяжко ми відпокутували ті наші забобони, обави, сплетні тощо. Багато-багато в тім завинили панове професорове нашої гімназії, а може, і інших шкіл.

ІІ

Коли на весні 1897 р. прийшлося мені ставати в перший раз до бранки, тоді я — за звичаєм сливе всіх правників — сидів на селі у родичів. Зовсім природно, що моя мама, яка з великою тривогою чекала на ту хвилину і хотіла, аби вона відсунулася в безконечність, почала дуже турбуватися. Звичайно, молилася на інтенцію, аби її сина не взяли в рекрути. Можливо, що й батько денервувався, але він потрапив або зберегти рівновагу духу, або здусити в собі почування.

Вкінці, я поїхав до Львова. До бранки ставали хлопці в партеровім будинку, що був при Корарчика (тепер Томіцкого) вулиці на правій стороні, безпосередньо за кам’яницею австрійської жандармерії (за польських часів — поліції, а тепер — полїційних арештів). Того партерового дому тепер вже немає. Довкруги дому було велике подвір’я, на котре заїздили «форшпани» з поборовими, чи там понисовими.

Коли я прийшов, подвір’я було вже завалене возами, на яких сиділи п’яні поборові і хриплими голосами виводили пісні, мелодію яких тяжко було збагнути. Вони здебільшого не спали через цілу ніч. Виїздили ще попереднього дня вечором і поступали до кожної корчми, яка була по дорозі. Га що ж? Треба було заплатити «оковиту» і пану начальникові, який віз «рекрутів» до асентерунку, треба було почастувати і того господаря, [182] що їхав з ними на підводі. Все ж то була, хоч і примусова, але таки чемність, а наш нарід любить за чемність платити чемністю. Треба було попити з камратами, ну нарешті треба було й собі запити горе. Вкінці: хто корчму минає, той Бога не знає, той щастя не має. Шиночків при гостинцях було тоді чимало. Шинкарі-жиди тільки й чекали на асентерунок і спроваджували на той час більші запаси горілки-оковити, бо тоді пиття пива не було ще на селі в моді. Поступаючи до кожного шиночку, такий поборовий, аби тільки в кожнім з них «крапнув собі» лише один келішок сильної оковити, то мав у Львові в своїм жолудку вже тільки того спасенного напою, що мусів бути добре п’яненький.

Я зі сільським парубоцтвом дуже добре жив і його навіть любив, і тому вид тих п’яних хлопців зробив на мене дуже прикре вражіння. Декотрі знакомі підходили до мене, віталися зі мною і запрошували на келішок горілки до недалекого шиночку на розі (мабуть, вулиці св. Лазаря). Іншим разом, може, я був би з приємністю пішов з моїми добрими знайомими і навіть товаришами, але серед тих обставин це було виключене, і я подякував їм та відмовив.

— Видиш, Штефане, ти тепер вже гордуєш нами, але ми для тебе такі самі, як були, — жалувався мій однолітець Юрко Вовк, син Пилипа. Я успокоїв його і всіх прочих, що я не гордую, але рано я не годен пити горілки

На подвір’ю було щось вроді великої мурованої возівні, чи може, клуні, куди вкидувано кожного асентерованого. Мав він там пересидіти аж до хвилі, коли від всіх асентерованих будуть відбирати присягу. Це средство було конечне, аби хлопці зі страху перед військом не «дезертували» та не розлазилися по місті. По присязі пускали всіх домів, аби 1 жовтня явилися як рекрути до своїх полків.

Мене в тім році не асентеровано, і я зараз сів на наш віз та поїхав домів.

Мама чекала на мене в кухні зі сіяючим від радости лицем. Хоч ще ніхто зі Львова не приїхав, хоч тоді ще не було телефонів, хоч найближча телеграфічна стація була аж у Миколаєві над Дністром (10 км. від Красова), то на попівщину до моєї мами дійшла відомість, що «їґомосцьового панича не взяли!». Цю відомість принесла молода ще тоді сусідка Паська Беркевич, страшенно писката баба, яка орудувала язиком, наче праником. Якою дорогою дійшла до Паськи Беркевич ця, як не є, незвичайно сенсаційна вістка, я цього донині не збагнув. З корчми — ні, бо її домашні не заливалися. У одному разі була це направду сенсаційна вістка, і варто було з нею першим прийти на попівщину та почванитися, що ось то бачите, ще ніхто цього не знає, а я вже знаю. Була це дуже сенсаційна відомість, бо ціле село інтересувалося тим, чи їґомосцьового панича «візьмуть чи не візьмуть» і чи той панич «буде ставав до бранки» зовсім голий, як його мама на світ принесла і як ставали до бранки всі прочі хлопці.

— Так, так, — говорила Паська Беркевич. — Наші панич ставали зовсім голісенькі: алеж бо вони делікатні-делікатні.

Інакше дивилися на розв’язку тієї загадки дівчата, що служили тоді у моїх родичів. Всі вони були гарні і цікаві до хлопців. Вони іронічно гляділи на мене, бо у дівчат було таке переконання, чи вірування, що, коли хлопця не взяли в рекрути, то він «має якийсь ґанч», конечно на сексуальному полі. І на мене гляділи вони іронічно аж до хвилини, коли [183] нарешті слідуючого року навесну мене аеентеровано. Мама попала в розпуку, але то нічого не помагало. Треба було чекати «на карту від цісаря» і йти в «цісарську службу».

Та осінню 1898 я не пішов до війська. Ту службу треба було відсунути аж до покінчення студій на університеті, а опісля — аби ще мати вільний час рішитися, кудою йти, чи на адвокатуру, чи до суду, чи до адміністрації чи куди інде. Так я дістав відрочення (ауфшуб) військової служби аж до 1 жовтня 1901, то є до року, в котрім я мав кінчити 24 роки.

Відень цілком мене перемінив. Мене тягнуло на Захід. Вже коли треба було «тратити рік», то аби щось у нім скористати. Зі судейським іспитом пішло мені так гладко, що я негайно по його зложенні виїхав на Відень до Ґрацу, де явився 29 вересня 1901 вечором коло десятої години. На головнім двірці чекав на мене дядько д-р Ізидор Шухевич, який був вдягнутий у цивільне убрання, м’який фільцовий бронзовий капелюх і льоденєву пелерину.

ІІІ

Були два роди однорічних охотників. Одні служили «на власний кошт» (ауф айґене Костен), а другі — на державний кошт (ауф Штаатекостен). Перші мали самі старатися про себе; вони не діставали від війська нічого: ні однострою, ні харчів, ні льону; вони мусіли мешкати поза касарнею у приватних квартирах. Другі діставали від війська все: однострій, харчі, льон, але мусіли мешкати в касарні. Від того з засади не роблено ніяких виїмків.

Військовослужбовці боснійсько-герцеговинського піхотного полку

Військовослужбовці боснійсько-герцеговинського піхотного полку

Військовий лікар Ізидор Шухевич

Військовий лікар Ізидор Шухевич

Мій дядько Ізидор був дуже добрим лікарем і в товаристві дуже милий, веселий, жартівливий. В босанськім полку всі його дуже любили, шанували і нанравду поважали, а в VII полку піхоти він стало лічив полковника і командира полку Райца з цілою його родиною, а також капітана і коменданта XIV компанії Богуслава Ріттер фон Мігаліч та цілу його численну родину, і я — мабуть за впливом дядька — дістався до XIV компанії.

Гарнізон у Ґрацу належав до III корпусу з осідком там же, а його комендантом був незвичайно строгий фельдцайґмастер фон Сокувати, якого слов’янські вояки прозвали Сікіровати, значить, острий, наче сокира.

Однорічняцькі школи всіх полків піхоти з цілого корпусу стягнено до Ґрацу. Цікаво були означені ті полки. Кожний мав «сімку», отже полки 7, 17, 27, 47, 87, 97. Всіх однорічняків зібралося тоді при VII полку 120 люду, мабуть ще й з малим гаком. Це було забагато, аби школити в одній школі, і для того шістдесят однорічняків приділено на шість місяців до босняків, де створено для них другу школу, а решта остала при сьомім полку. Не потрібно додавати, що в тім полку остали тільки ті, що були там приналежні. Кількох — а в тім і мене — з VII полку приділено до босняків. Сталося це заходами мого дядька, який виклопотав, що я міг мешкати на місті в його приватнім мешканні і діставати «на лапу» не тільки льон (Льогнунґ), але також гроші на хліб (Бротґельд) і на харчі (менаґеґельд). Це виносило денно щось коло 1 корони, то е місячно понад 30 корон. Від батька я діставав місячно 100 корон., а понад то мав безплатне мешкання у дядька (зі сніданням), так що кінець-кінцем можна було прожити.

Боснійсько-герцеговинська піхота

Боснійсько-герцеговинська піхота

[184] Я опинився проте в школі при боснійсько-герцеґовинськім полку піхоти ч. 2. Босняки мали інший однострій, як проча австрійська піхота, а саме: ясносиньої краски, ґамаші сливе по коліна, а на голові червоний фез з чорною довгою китицею. Коли до того додати червоні вилоги, то можна собі уявити, що ті гарні зручні хлопці презентувалися прекрасно. Нам, однорічнякам, не вільно було носити їх однострою, бо ми були тільки там приділені і кожний з нас мав вилоги свого матірного полку.

В австрійській армії було строго заборонено старшинам, як також всім кандидатам на старшин (кадетам, однорічним охотникам) т. зв. фратернізування з простими вояками і підстаршинами. Діставав лиху кваліфікацію такий «однорічняк», що чемно і по-товариськи ставився до «манншафту», а вписання до кваліфікаційного листка замітки фратернізації було чимсь найгіршим. Людина з такою нотою не могла надіятися авансу і взагалі нічого доброго. Нас про це поучувано, і то дуже строго, а старшини, додані до нашої школи, пильно гляділи, щоб ми по-товариськи не ставилися до «манншафту». Мимо цього, мені удалося нав’язати контакт з босняками, навіть дуже близький контакт. У розмовах із ними я пізнав — хоч поверхово, та все ж таки пізнав — їх життя, і переконався, що то були дуже гарні, добрі хлопці, добрі товариші.

Перенесені зі своїх гір до міст, вони дуже скоро діставали сухоти і багато з них не видержувало тоді ще трилітньої військової служби. Вони дуже тужили за своїм рідним краєм, і не один із них з тієї туги відбирав собі життя. Почували себе сербами, хоч називали себе «босанцями». Політично дуже тяжіли до Сербії. Говорили на австрійського цісаря не «цар з Бечу», але «наш краль у Београду». Отже, «цар з Бечу» не був уважаний як «наш».

Старшини, приділені до того полку, мали поручення спеціально оглядно обходитися з вояками зі згляду на згадану вище ностальгію хлопців, як також для з’єднання їх симпатій до Австрії. Старшинами були майже виключно слов’яни.

Та лагідне трактовання вояків через старшин до нічого не допроваджувало. І в тім полку виявилася давна правда, що те все добро, яке зробить військо, знищить цивільна адміністрація. Вояки діставали з домів відомості про те, як адміністрація протегує турків у прирівнянні до мешканців слов’янської нації, і це відбивалося дуже некорисно на настроях вояків і їх почуваннях до австро-угорської монархії. Приятелями «царя з Бечу» вони в кожнім випадку не були.

Командиром полку був полковник Александер Сечуяц фон Гельденфельд, добра людина і не строга. Про національність старшин найліпше свідчать їх назвиська: Жупан, Вучетіч, Спаляйковіч, Кватернік, Спаляні, Їскра, Пітешнік і багато інших.

На шаржі Фріца Шёнпфлюга 1909 року однорічні добровольці змушені виконувати команди старшого за званням єфрейтора, який не був навіть унтер-офіцером

На шаржі Фріца Шёнпфлюга 1909 року однорічні добровольці змушені виконувати команди старшого за званням єфрейтора, який не був навіть унтер-офіцером

Перебіг того одноріку служби однорічного охотника був такий. Перших два місяці сходило виключно тільки на т. зв. «рекрутенаусбільдунґ», то значить, що військові фахівці старалися з нас, рекрутів, зробити щось подібного до вояка. Отже, рано й пополудні товклися ми до «екзеціренпляц ауф дем Лязареттфельде»: витинали «айнцики», звороти, «ґеверґріфи» і всякі інші штуки, якими перетворювано нас у вояків.

Дальших чотири місяці жертвовано на теоретичне пізнання військового діла. У тім часі сиділи однорічняки поза шкільними лавками у великій залі, де активні старшини держали виклади з «тактики», «службового правильника», «екзецірреґлямент», науки про теренознавство, науки про [185] оружжя, науки про піонерське і саперське діло, дальше про господарську частину військовости, про устрій армії або т. зв. «Геервезен» і т. і. Предметів було доволі. Треба було закасати рукави, аби опанувати цілий предмет, який нічим не різнився від предмету, научуваного через кілька літ в кадетських школах. Доволі тяжко приходила наука тим, що не знали німецької мови. По відбутті тої чотиримісячної науки, відбувалися іспити з цілого матеріалу перед великою іспитовою комісією. З кожного предмету треба було відповісти на три питання, а ті питання були понаписувані на звинених картонках і кожний іспитований витягав собі сам питання з урни і зараз мусів на нього відповідати. Хто іспит здав, той діставав ступінь «айняріґер-фрайвілліґер тітуляр корпораль», а хто не відповів вимогам, той оставав звичайним однорічняком.

По іспитах бувало, що давали тиждень «фрай», а по тім розв’язувано школу і всі вертали до своїх полків. Там приходив кожний до своєї компанії, перебував практичні вправи через цілий час, аж коли восени по повороті кожний однорічняк мусів ще приступити до іспиту на резервового старшину. Але той іспит не складали всі. Ті, що попередній іспит зложили з відзначенням, тих звільнювали від складання того другого іспиту, і вони з 1 січня слідуючого року ставали підпоручниками. До тієї ступеня підношено також тих, що осінній іспит зложили з відзначенням. Всі прочі оставали, відповідно до висліду іспиту, кадетами, аспірантами тощо, а декого, хто взагалі виявився у військовому ділі ледащим, заставлювано служити другий рік.

Але вертаймо до нашої школи. У «рекрутськім абрихтунку» старшиною, що нас, цивілістів, випроваджував на людей, був поручник Їскра, чех, дуже симпатична людина, не строгий, більше товариський. Він нікому не шкодив і нікого не переслідував. Спеціально з великою ввічливістю ставився до мене, бо… впливав мій дядько.

Тяжко проходили дні за днями при тих вправах. Дуже важко було «витинати айнцики». Кожний з нас тільки чекав, аби проминув назначений час, і ми могли вернути до касарні, що була зараз таки коло поля вправ. Попри це поле проходила залізниця, що йшла з Ґрацу до Відня, і дальше до Галичини. Не раз, коли ми так мучилися, мчав тією дорогою потяг з полудня на північ. У вікнах сиділи різні люди і гляділи на наші вправи. Як я не раз завидував тим людям, як хотів би бути в тім потягу, що мене був би завіз до рідного краю. Бо в Ґрацу, крім дядька, який тоді виїхав був на кілька тижнів до Відня, аби там скласти іспит на штабового лікаря, я з українців нікогісінько не знав. Я опинився сам-один на чужині, як палець. Тоді я добре зрозумів босняків і їх тугу за рідним краєм.

Але це відсепарування мало для мене дуже добрі наслідки. Не стрічавшися наразі ні з ким з українців, я мусів говорити тільки по-німецьки, і це спричинило те, що я чимраз ліпше володів тією мовою.

У школі при «босняцькім» полку було нас шістдесят однорічних охотників, а між ними двох поляків, доволі словінців, кілька італійців, я — одинокий українець, — а решта самі німці. Дивним це може бути, але так було, що ніхто з товаришів, а навіть самі німці, не пізнали, що я не є німцем. Я так добре у Відні і тут за короткий час опанував німецьку мову, дарма що в гімназії уважано мене «туманом».

«Завжди військовий» — Ну, кадет резерву доктор Хубер, що ти будеш робити? — Я ... Я віддам наказ ... Я ... — Дурниця, багато не говори, дій! Як на мене, ти несеш нісенітницю, але роби це упевнено! (Шарж Фріца Шёнпфлюга з журналу «Мушкет»)

«Завжди військовий»
— Ну, кадет резерву доктор Хубер, що ти будеш робити?
— Я… Я віддам наказ… Я…
— Дурниця, багато не говори, дій! Як на мене, ти несеш нісенітницю, але роби це упевнено!
(Шарж Фріца Шёнпфлюга з журналу «Мушкет»)

При рекрутськім образуванню поручник Їскра дуже часто поручував мені командувати відділом і стало вивищував мене понад іншими, безперечно, наслідком протекції мого дядька. Коли по закінченні того образовання [186] ми переходили з початком грудня до теорії, тоді деяких із нас іменовано титулярними фрайтерами. Рівночасно проголошено в часописах моє іменування на судового адвоката (пізніше називано нас просто «суддями») з дев’ятою ранґою, з чого виходило, що коли в «цивілю» мав я ступінь капітана першої кляси, то при війську був я тільки фрайтером, і то тільки титулярним фрайтером. Але та військова ступінь була далеко важніша, чим цивільна, і правду скажу, я нею далеко більше тішився чим першою.

Командантом нашої школи іменовано хорвата капітана Люкаса Ріттера фон Вучетіча. Був це мужчина понад 40 літ, брюнет, лисавий, з доволі довгим і крепким вусом. У тім самім полку був ще його брат Степан. Наш комендант був добрий і щирий чолов’яга. Держав нас доволі строго, але кар не вживав ніяких. Він викладав тактику і правильник вправ. Поручник Їскра викладав службовий правильник і науку про зброю. Технічну ділянку мав незвичайно симпатичний поручник, чех Шпачек, а науку про теренознавство — поручник Бутіліє. Всі вони були для нас дуже добрі, можливо, для того, що це була перший раз така школа при боснійськім полку, а може, тому, що вони взагалі були дуже гарними людьми.

Мене установлено «дер Кляссенельтесте», це є такою особою, що мала командувати цілою школою, коли не було старшини. Коли старшина входив до кляси, я мав командувати «Габт ахт». На це всі однорічні зривалися і ставали на позір, а я голосив старшині: «Герр Гауптман, іх мельде ґергорзамст 58 манн, 2 мароде зонст, аллєе ін орднунґ». На це відповідав мені старшина «Данке», поручав, щоб усі сідали, і зачиналася наука. Старшини викладали і перепитували нас, хто що знає. Мене ніхто ніколи не питав, бо було самозрозуміле, що я все дуже добре знаю, а, може, боялися старшини скомпромітувати мене перед клясою. Тільки, коли часом були тактичні вправи, тоді вже Вучетіч заводи брав мене як такого, що мав розв’язувати завдання, що мені завсіди вдавалося зовсім добре. Часами захожав до нас наш бригадир генерал-майор Авліх — пострах всіх військових. Рудий. Тоді я переконався, що правдивою є поголоска, що руді люди є лихі. Він видумував різні штудерні питання, ставив їх хлопцям, і вони, зовсім природно, не вміли на них дати відповіді. І сам Вучетіч не був би часто-густо найшов правдиву відповідь. Коли однорічняк не знаходив взагалі і слова на відповідь або коли зле відповідав, що було завсіди, тоді Авліх лютився, кричав, стукав шаблюкою, грозив карами і т. і. Активні старшини говорили, що він аж надто нетактовний і грубіянський, як генералові не пристоїть, бо лютувати і кричати можуть тільки старшини до капітана включно; вже штабовим старшинам — від майора до полковника — це не пристоїть, а генерал має бути чемним і не сміє попадати в лють та кричати «ві айн фельдфебель». На щастя, Авліх мене ніколи не питав, і я ніколи не впав його жертвою.

Крім теоретичних вправ, ми виходили перед наукою рано на поле вправ і там робили марші, руханку, вправи кріеами і т.і. Взагалі в тім згляді видресовано нас добре.

Раз мали ми традиційний т. зв. «камерадшафтсабенд». Це були сходини в залі одної із кращих реставрацій в Ґрацу. На той вечір прийшов також командир полку Сечуяц, полковник Жупанцу і запрошений комендант корпусу Сухковати. Його вітав при вході командант школи Вучетіч і я як «der Klassenälteste». Характеристичним було, як Вучетіч представив мене Сухковатому: «Das ist mein Klassenälteste Einjähriger Freiwilliger und titular [187] Gefreiter Schuchewych. Er besuchte im Ziviel die Selbe Klasse wie ich beim Militär und hat höhere Gebühre wie ich».

При столі напроти Сухковатого сидів Вучетіч, а мене посадив Вучетіч праворуч коло себе, так що я хоч-не-хоч мусів брати участь у розмові. Сухковатий розпитував мене про Галичину, про українців, про українсько-польські відносини, а я давав потрібні вияснення.

Йшли тости, промови, і вкінці Вучетіч сказав, що я мушу сказати щось від нас, однорічняків. Хоч неприготований, я мусів послухати розказу, і моттом до промови ужив слова міністра гонведів Фаєраварого: «Kameradschaft muss bis zum Tode leben!». Промова зробила дуже добре вражіння, Сухковати мені поґратулював, а за ним всі прочі старшини. Отже, я не зробив встиду своїй нації за границею Краю.

У школі я намагався все якнайліпше вивчити, а до цього мав різні причини. Передусім, коли вже треба було посвятити рік і так недовгого життя на військове ремесло, то належало цю нагоду використати і пізнати військове діло якнайліпше, бо, може, ще колись пригодиться. Дальше, я таки любив військове ремесло, а вкінці я хотів показати, що одинокий українець у школі буде найліпшим навіть між найліпшими німцями. Це мені вповні удалося, і коли ми з кінцем марта складали іспити, я зложив його зі всіх найліпше і дістав найгарніше «описання».

По закінченні школи всі ми мали розійтися по своїх полках, але що тоді припадали якраз латинські Великодні свята, ми дістали прикінці по сім днів відпустки, яку я використав у той спосіб, що поїхав на прогульну до Трієсту, Горниці й Полі. У Горниці мешкав мій товариш зі школи Гейнріх Пальм, якого я вчив до іспиту, і він зложив його з відзначенням. Пальм вже був удома, і було для нього немалою несподіванкою, коли на місті, перед катедрою, стрінув мене. Він запросив мене до себе на обід. Його батько, дуже багатий інженер, мав в Горниці прегарну палату з великим огородом, а понадто в Абації прегарну віллю. У Пальмів був я тільки на обіді, який був дуже скромний, бо це була Велика П’ятниця.

У Полі був я у свого тіточного брата, лікаря маринарки д-ра Мартина Рожанковського. Він показував мені тоді найновіший корабель австрійської маринарки «Карль VI». Тоді приїхав був з Китаю на воєннім кораблі лікар маринарки д-р Вербенець. Він привіз зі собою цілі скриньки контрабанди, м. і., щось біля 20 кг. чаю. Я належав до тих, що помагали йому переносити контрабанду, щоб вона не попала в руки цлової сторожі. В Полі був я коротко, але вспів оглянути все, що було варто видіти. Там притрапилася мені прикра пригода (яка мені не раз пізніше в житті траплялася): мені забракло грошей, і не було чим оплатити їзду з поворотом. У пригоді станув мені д-р Рожанковський, який позичив мені 40 кор., але я виявився дуже невдячним, бо тих грошей донині йому не віддав, бо ніколи не мав грошей, аби міг віддавати.

Морський старший штабний лікар 1 класу (полковник медичної служби) д-р Маркил Рожанковський, 1918 рік

Морський старший штабний лікар 1 класу (полковник медичної служби) д-р Маркил Рожанковський, 1918 рік

(У книзі «Моє життя» д-р Шухевич двічі згадує свого двоюрідного брата д-ра медицини Рожанковського й обидва рази невірно називає його офіційне ім`я. Д-р МАРКИЛ РОЖАНКОВСЬКИЙ у чині полковника медичної служби займав посаду санітарного референта командувача Східною армією з місцем базування в Одесі. Між іншим, його старший брат д-р ТЕОДОР РОЖАНКОВСЬКИЙ був першим командантом Легіону УСС — прим. Леоніда Кирилаша.)

По повороті з подорожі я «нарукував» до свого VII полку. Там служив я в чотирнадцятій компанії, комендантом якої був капітан Боґусляв Ріттер фон Міґаліч. Він поляг у 1914 році під час бою під Красніком як командир того самого босняцького полку, при якім я відбував школу. Міґаліч, хорват, був прямо ідеальний старшина. Незвичайно гарно вихований, непристойного слова ніколи не сказав до вояка, ніколи не лютував, хоча був дуже енергійний. У полку його загально любили і дуже шанували. Його компанію узнано найліпшою, це була т. зв. «Параде Компаґніе», якої уживано при всіх прийомах. У такій компанії прийшлося мені служити. [188] Крім мене, було там ще чотирьох однорічняків німців, а саме: д-р Леґцеяьтерн — адвокатський кандидат, Робатім — технік, що по скінченні техніки мав їхати на Сибір, Ганс Райтер — дуже гарний молоденький технік, і Павлєнштайн — поштовий урядовець. Хоч Лєґцельтерн уважав себе за щось значно вище від мене, одначе не вдалося йому мене «закасувати», і при компанії остав я через цілий час найліпшим однорічняком. Виявилося, що я був дуже добрим патрулером.

Якось раз у часі маневрів прикінці серпня в Каринтії, в полуднє в лісі зійшлися всі старшини на обговорення вправи. Був там також Сухковати як командир. Забракло старшини одного батальйону, бо батальйон десь загубився в лісах. Наша компанія стояла недалечко збірки старшин, і я чув, як Сухковати дав Міґалічеві приказ: «Вислати стежу з найліпшим патрулером-підстаршиною, щоб відшукали батальйон і туди його привели!».

На те Міґаліч крикнув: «Айняріґер-фрайвілліґер тітуляр Корпораль Шухевич цу мір», а коли я явився, повторив мені приказ Сухковатого. Я взяв собі чотирьох хлопців зі сотні, яких найліпше любив, і пішов з ними. Йшов навмання, бо ліси були великі і батальйон можна було так само добре шукати, як шпильку у возі зі сіном. Та з попередніх вправ і з диспозицій до них я менше-більше орієнтувався, де треба шукати за пропавшою частиною, і пішов шукати щастя. Не йшов і десять мінут, як на якійсь галяві застав я батальйон, що лежав і якнайліпше відпочивав. Сейчас приступив я до командира батальйону — якогось майора — і передав розказ корпусного командира, аби сейчас з частиною явився перед ним. Я лишив двох вояків, щоб запровадили частину на наказане місце, а сам з двома другими вернув скоро до Сухковатого, який не зачинав «Бешпрехунґ» і чекав на загублену частину. При всіх зібраних старшинах станув я перед командиром корпусу і, прибираючи поставу на позір та «салютуючи» як годиться, зголосив, що частину віднайшов і вона є «ім Анмарш».

— А як же ж вони тут траплять? — спитав Сухковати.
— Я оставив їм двох вояків як провідників, — була моя відповідь.
— Дуже добре, дуже добре, — сказав Сухковати, а до Міґаліча сказав, що він має у себе «einen sehr tügtingen Freiwilliger». Міґаліч потвердив його слова, і аж тоді я станув у цілім полку дуже високо під моральним зглядом. А таких щасливих випадків мав я кілька, що підносило мій престиж перед військовими. Не буду я напроваджувати всіх, хоч вони дуже інтересні. Може, колись судьба призволить мені описати їх у формі новельок, а тут напроваджу одну доволі комічну історію.

Були вправи батальйонів, на яких був також страшний генерал Авліх. Наш батальйон був у марші і виступав з гір коло Ґрацу, коло закладу умово-недужих, а там знова на рівнині стояли два батальйони нашого полку, які мали наразі відпочинок і мали себе обставити т. зв. «фельдвахами». Ми мали наступати на того півполку, але не знали його ситуації, і тому вислано стежі, яким завдання давав Міґаліч, що командував тоді нашим батальйоном. Комендантом найважнішої стежі зробив мене. Я мав з п’ятьма людьми зійти з гори і полями — жито було вже в колоссях — підійти якнайближче до «ворога», його розслідити і післати звіт.

Надолі натрапив я на урегульований потік, що між двома ланами жита підпливав аж між самі будівлі, де був ворог. Жито росло аж по сам край потока, і не було місця, щоб йти берегом. Надворі було тепло й гарно. Не [189] думавши довго, я увійшов до потока, а за мною — хоч дуже нерадо — пішли мої патрулери. Ми йшли потоком, де вода сягала до колін. Міґаліч з гори бачив те все, бачив і ген. Авліх, який тим часом приїхав і стояв коло Міґаліча. Потоком між збіжжям ми посувалися чимраз ближче до будинків, які зовсім нас закривали. Ворог не поставив тут ніякої стійки, бо навіть й на думку його не спало, що комусь може прийти до голови така шибенична думка, щоб в часі миру йти на стежу потоком, по коліна у воді. Ми підійшли буквально під саме обійстя, і ніхто нас не завважив. І цим разом мав я щастя. На обійстю при столі сидів командир одного з батальйонів, що тоді командував ворожим півполком. Коло нього сиділи деякі інші старшини і пили пиво, яке їм приношено зі сусідського шинку. Я вислідив, де стояли стійки, де було т. зв. «поготівля», розслідив все і написав звіт, який пїслав одним вояком, що дуже гарно справився, бо дуже скоро заніс той звіт, а він був дуже докладний. Я ще не знав, що на горі появився Авліх, і думав, що Міґаліч буде сам, а що він був дуже веселий хлоп, тому в докладному стилізуванні звіту я не забув написати й того, що «ворожий» командир зі старшинами сидить і п’є пиво. Нещастя хотіло, що звіт взяв до рук Авліх і прочитав його дуже докладно. Коли я по якімсь часі вернув до Міґаліча, то побачив, — дійсно з переляком, — що коло нього є Авліх. Я здав звіт Міґалічеві, який дуже мене похвалив, бо він з гори бачив, як моя стежа увійшла в потік і як посувалася вперед, аж доки не скрилася у високім житі.

Потім закликав мене Авліх. Я станув перед ним зі штанами, мокрими повище колін, наче хлющ. Я стидався станути в такім вигляді перед генералом і боявся, що він мене прямо заїсть за марнування державного однострою. Та, навпаки, Авліх прийняв мене дуже сердечно і рівнож похвалив мене. Говорено тоді, що це був перший і послідній випадок, що Авліх когось взагалі похвалив.

Але «кінцівка» тих вправ була дуже гірка. При «Бешпрехунґу» вправ був Авліх. В незвичайно строгих словах накинувся він на коменданта «ворожого» півполку за те нещасне пиво, а той знова ж не міг доглупатися, звідки Авліх про те пиво довідався.

Я стояв недалеко місця, де був «Бешпрехунґ», і чув, як Авліх послідніми словами ганьбив «винного». Мені стало незвичайно прикро, що я спричинив цю халепу, але потішив мене ляйтенант Спалені (з нашої компанії) словами:

— Добре так тій свині! Хай його лає, бо вже ж більшої свині в нашім полку нема.

Пізніше я довідався, що й Міґаліч був з тієї лайки дуже задоволений, мимо свого просто лицарського характеру. Всі знали вилаяного як дуже негарну людину, підлизника і донощика, що в австрійській армії дуже рідко бувало.

Я згадав про ляйтенанта Спалені. Це був чех, дуже меткий і веселий хлопчина, якого всі в компанії дуже любили. У нашій частині було ще двох старшин, а саме: ляйтенант Фоґельмаєр і поручник Прібічевіч. Перший із них був знаний з того, що кадетську школу закінчив з т. зв. першою льокацією, то є як найліпший ученик, але в практиці був найбільшим туманом. Він завсіди на вправах у терені хотів видумати щось незвичайного, і завсіди виходило так, що те видумане було найгірше. Міґаліч дуже часто на вправах у терені додавав мене до відділу Фоґельмаєра, аби якось його допильновувати. З нього в полку всі старшини кпили і називали його Фоґельяєр.

[190] Зовсім що іншого представляв собою поручник Прібічевіч. Він був серб — великосерб — один з тих братів, що зорганізували замах на Франца-Фердинанда. Він пізніше виступив з австрійської армії і перейшов до сербської армії. Здається, називався Юрій. Докладніше про нього скажу пізніше, коли прийдеться писати про 1914 рік і про передпочини зав’язів нашої армії.

Життя в компанії плило назагал доволі мило. Не вільно було однорічним приставати із т. зв. «Манншафтом». Коли хтось до цього стосувався, тоді в кваліфікаційнім листі діставав примітку, що «фратернізує», себто є за пана-брата з мужвою, а це була найгірша заувага. Так здискваліфікований однорічний охотник не міг ніколи дістати ступеня офіцера. Це змінилося аж в часі світової війни.

Однак я у батьків так уже був навик жити з хлопцями з нашого села, що і при війську не міг від цього здержатися. Мені це удавалося так якось зручно, що ніхто із старшин того не завважив. Мене тягнуло до тих молодих хлопців тим більше, що в Ґрацу відносини складалися так, що по правді не було з ким жити. Ґрац — це не Відень. Столиця Австрії була знаною із «Ґемутліхкеіт» її мешканців. Там мешкало багато членів усіх народів монархії, було й чимало слов’ян, і для того віденчики до всіх слов’ян відносилися прихильно, а навіть дружньо. Віденські німці не раз ставали нам у пригоді зі своїми добрими радами. Вони були чемні, привітні, товариські. Зовсім інакше було в Ґрацу. Тамошні німці, які майже виключно замешкували Ґрац, були назагал непривітні і ставилися вороже до слов’ян. Тому я не міг найти між ними відповідного товариства для щирого співжиття.

Між вояками нашого полку було дуже багато слов’ян — головно словінців — бо полк доповнювався у словінській Каринтії. Тому й не диво, що мене тягнуло до тих вояків, тим більше, що назагал це були дуже чемні, гарні і привітні хлопці. Я з ними зжився до тієї ступени, що декотрі з них, як, приміром, компанійний довбуш, бували навіть частими гостями в моїй домівці. На такі відвідини вибирали ми звичайно час, коли мій дядько пересиджував в каварні або в офіцерськім касині, а було це між шостою і десятою годиною пополудні. Пізніше прийшов до нас із стрийського полку майор, якого назвисько я призабув, здається, Суганек. Він припровадив зі собою двох українців зі Стрийщини, що один з них був у нього «профатином», а другий — пантрував його коней. Якось у часі маршу їхав той «Пфердевартер» коло мене. Я знав уже, що він українець і заговорив до нього. Хлопчина незвичайно втішився, і нав’язалася між нами дружня розмова. Опісля, коли тільки наші батальйони машерували разом, він завсіди під’їздив до мене на балачку, а пізніше я запросив його до себе, і він прийшов та припровадив також «профатинка».

Так я став і нашій компанії однорічним охотником, якого вояки назагал дуже полюбили. Це не раз мало свої наслідки, бо вони завсіди ставали мені в пригоді. Я став їх любимцем. Бувало не раз, що Міґаліч для ліпшого вишколення віддавав на вправах команду нам — однорічним охотникам. Моєї команди слухали вояки завсіди і виконували як слід, хоч, може, не була та команда все надто добра. Коли командували прочі однорічняки — німці, — не виконувано всього як слід з розмислом, а це все йшло на рахунок не вояків, але тих, що розказували, і для того так складалося, що я завсіди збирав від зверхників похвали, коли моїх товаришів стало ганьблено. Признаюся, що ті похвали належалися не так [191] мені, як тим людям, що виконували мої накази, які часто не були трафні.

Я згадав, що між німцями Ґрацу а німцями Відня була велика ріжниця. Вона проявлялася ще й чому іншому. Віденчики були дуже віддані габсбурзькій династії. У них цісар Франц-Йосиф І був якоюсь освяченою особою; коротко, вони його любили. Через те вони були австрійськими патріотами. Німці Ґрацу були майже виключно все-німцями. Їх ідеєю була злука австрійських земель з Великонімеччиною під жезлом Гогенцолернів. А що армія верифікувала габсбурзьку «ідею», тому тамошні німці крайнє вороже ставилися до війська, так до вояків, як і до старшин. Бували часті випадки, що німецькі студенти, головно з буршеншафтів, побивали старшин. Мабуть, на Герренґассе було дві каварні, одна коло одної у віддалі яких 20 метрів. Одна — на однім розі якоїсь бічної вулиці, а друга — на противнім розі. Одна називалася Тонетгоф, а другу найменовано Кайсергоф. До Тонетгофу ходили самі старшини, і студентам був ступ заборонений, а до Кайсергофу ходили бурші, і там заборонено ходити старшинам. Часом лучалося, що якийсь старшина, який приїхав з-поза Ґрацу, не знав тих заряджень, чи там, може, радите тих звичок, і заходив до Кайсергофу, але зараз вилітав від них ще скорше, чим прийшов, вибитий киями буршів.

Це згадав я з розмислом, аби було зрозуміле те, що зараз опишу. Десь на Зелені Свята Ґрац улаштовував загальнонімецький співацький з’їзд (саенґербут ідесфест), на який з’їздилися всі німецькі товариства співаків і поодинокі співаки з цілого світу. Були заповіджені гості з Америки, Австралії, Африки, Азії, островів Тихого Океану і т. д. Роблено велетенські приготування. Та виявилося, що цей з’їзд буде мати всенімецьку протигабсбурзьку печать. Відкликувати не можна було, бо приготування пішли задалеко, і делегації з прочих частин світу були вже в дорозі. Заборона свята могла викликати дуже неприхильні наслідки для уряду серед самих німців. Тому з’їзд мусів відбутися. І відбувся. Але австрійські прапори висіли майже виключно тільки на державних будинках, а зате місто було переповнене всенімецькими прапорами, здається, жовто-червоно-чорними. Військовість зареагувала на це у такий спосіб, що на час свята було під старшинам і воякам заборонено виходити з казармів, а старшинам заборонено появлятися в місті у військовій уніформі, тому являлися вони в цивільних строях.

На той час припадково приїхав до мене в гостину мій шурин о. Володимир Герасимович, а нещастя хотіло, що на той якраз день я дістав службу, т. зв. «Корпораль фом Таґ». Тамбар Ґреґорі піднявся повнити за мене ту повинність у часі, коли можна було сподіватися, що не буде провірки, то є від 2 до 7 год. сполудня, Я приніс зі собою до касарні цивільний одяг, там передягнувся, а що на воротах службу повнили вояки з нашої сотні, тож мене, як «цивільну» особу, перепустили в город. У цей спосіб я був через недовгий час на цьому святі і бачив велетенський похід через місто. Йшли німці в різних національних строях. Вулицями Ґрацу пересувався німецький етнографічний музей. Сила хорів співала, стільки ж оркестр грало в поході. Вулиці були так набиті по обох сторонах, що немислимо було перепхатися. Нарід, зібраний по тротуарах, просто тратив пам’ять, вітаючи заморських гостей.

А на вулицях міста не було видно ні одного військового уніформу.

Маневри

[192] Наближувалися маневри. Цим разом наш гарнізон не мав брати участи в т. зв. «великих», або «цісарських» маневрах, на яких бував сам цісар, а в літах його старости заступав його наслідник престолу архикнязь Франц-Фердинанд. Цим разом цісарські маневри мали бути коло Брук над Ляйтою, а наш корпус число 3 мав відбути свої корпусні маневри в Каринтії в околицях між Фелькермарктом та Кляґенфуртом.

Маневри… Боже милий, що в тім часі не містилося у тім однім слові! Маневри — це було в уяві тогочасних людей щось страшне. Це ж війна. А війна вела за собою «тяжкі» «штрапаци», каліцтво, смерть. Коли син мав іти на маневри, мами плакали, наче за погибшим, давали попам гроші, щоб відправляли за синами «всепросительні» богослуження. Люди говорили про маневри, наче про якусь саранчу, повінь, пожежу, самі страшні речі. А той ляк збільшували вояки, що вже бували на маневрах, а тепер мали сидіти спокійно вдома за печею. Наче мисливці про різні мисливські пригоди, витворені в їх буйній фантазії, так оповідали колишні вояки про страхіття маневрів і про свої геройства на маневрах. Тому не дивниця, що до маневрів приступали вояки з якимсь дивним почуттям, що, одначе, не було тривогою. Це могла бути цікавість пізнати, що воно таке — ті маневри.

Серйозність хвилі прибільшувало й те, що діялося в полку. На маневри мав вояк виступати так, як на війну. А що на війну належало йти в новісіньких мундирах і взуттю, тому так само мали вояки прибратися на маневри.

Заздалегідь видано нам вигідні новісінькі черевики, щоб їх «заходити», щоб ноги до них пристосувалися, щоб пізніше черевики не відпарювали шкіри на ногах, не глодали і т. д. Ми вибрали ті черевики і ходили в них. Ціла казарма тоді скрипіла від новісіньких черевиків. Опісля виношено з магазинів новісінькі блюзи, штани, плащі, шапки, які вже віддавна, відколи вояк нарокував до полку, лежати для нього приготовані в магазині з друкованими картонками, які вказували для кого ті часті одягу були призначені. Видавано гостру муніцію до крісів, бо там у горах мали бути вправи в гострім стрілянні, як на війні.

В полку кітлувало, а мої хлопці-компансонці тішилися, бож це їхати ми мали в Каринтію, в їх рідний край, звідки доповнювався наш полк.

А мені цікаво було пізнати і край, і Альпи, і маневри, але було й прикро, бо в кишені не було майже ні гроша. Тата я не хотів «скубати» і тому не писав про допомогу, а у дядька стидився позичати. Остав один вихід: на Елізабетінерштрассе була лихварка, яка під застав боргувала гроші. Я пішов до лихварки і заставив свій срібний годинник, той самий, що я дістав у гімназії від свого дорогого тата, і більше його не побачив, бо пізніше не мав чим викупити.

За цю дорогоцінну пам’ятку я дістав одного гульдена, і це було ціле моє майно, з яким я вибирався на маневри. Ще мав я кілька кісток різних приправ до зупи, але що ж то все значило для молодого чоловіка, вічно голодного, коли натрудиться на… маневрах.

З  Ґрацу мали ми виїхати залізницею на полуднє до Марібору, опісля долиною Драви скрутити на захід, а вкінці завернути на північ, у долину ріки Лявант.

[193] Вирушення з казарм на маневри зробило на мене направду дуже могутнє вражіння.

Вже о четвертій рано стояли всі три батальйонні полки у лавах на майдані при казармі. Станула також оркестра. Далеко збоку стояли ті цікаві, що мали лишитися і пантрувати за порядком в казармах. Погода була чудова. Сонце висилало своє проміння з-поза гір, що довкруги Ґрацу. На майдані була якась урочиста тиша. Ніхто з вояків не то не рушився — не шепотів. Вийшов полковник. Залунала команда, пішли звіти і знов тиша. З воріт казармів надійшло трьох вояків. Несли полковий прапор. Знов команда і знов тихо. Нараз серед тієї урочистої тиші понеслися прегарні звуки Гайденової «Отче, благаю тебе!». Ніколи на мене ніяка музика не робила такого сильного вражіння, як та молитва, можливо тому, що чув я її вперше в таку якраз хвилину. Більше ніколи я її не чув, але маю вражіння, що якби почув, зараз пізнав би її, хоч я зовсім не маю ніякого музикального слуху.

Молитва минула, а ще було тихо, наче б всі вслухувалися в якісь відгомони музики. Але все стрепенулося, залунала команда і сотня за сотнею йшла на двірець. Коли прийшло виходити з казармів, направду здавалося мені, що ми лишаємо щось рідного.

Дорога провадила прекрасними околицями Драви і Ляванту. Наче б з розмислом вибрано цю дорогу, аби налюбуватися красою тамтешніх гір. Льокомотива сопіла серед борів та лісів, вікна були переповнені цікавими вояками. Що мене вдарило, це те, що ніхто з вояків не співав. Інакше їдуть наші українські вояки. Поїзд аж дрижить від співів.

Ми висіли в Вольфеберіу і в наступних днях маневрували по доволі високих горах. Тоді я пізнав, як тяжко воякові лізти на гору з повним воєнним обтяженням зі 120 гострими набоями. Тоді я пізнав, що іще тяжче сходити зі стрімких гір надолину. Відтак ми завернули на захід і через Фелькермаркет маневрували в напрямі до Кляґенфурту. Коли ми входили до якого села, проти нас виходило все населення і вітало свій полк, нас обкидувано квітами.

Дуже гарний — прямо урочистий — був наш вхід до самого Кляґенфурту. Наша сотня — хоч чотирнадцята — машерувала на самім чолі, проте я міг все добре бачити. Назустріч полкові вилягло ціле населення, святочно прибране. Бурмістр з членами ради міста чекав на нас на краю міста і короткою промовою привітав полковника Райца і цілий полк. Якась міська музика — і то добра — заграла нам полковий марш і грала його, аж доки цілий полк не перейшов. Жінки, дівчата, діти прямо засипували нас квітами, пхали нам в руки папіроски, тісточка, цукорки і т. і. Того дня було в Кляґенфурті велике свято, бо Кляґенфурт вітав свій полк, своїх синів.

Але мені не було так весело, як усім тим любим хлопцям, з якими я так зжився. Новий черевик відпарив мені на цілій п’яті лівої ноги великий мозіль. Кожне поставлення стопи на твердій шосі приносило мені страшний біль. Я мучився, дуже мучився, але йшов. Можна було остаточно перейти на компанійний віз і їхати, але я не зробив цього з двох причин. Ми всі знали, що населення міста улаштує нам прийняття, для того я хотів бути разом з тими хлопцями, що машерували, і ділити їх щиру молодечу радість. А потім ще була й друга причина. По других компаніях попадало багато людей, які їхали на компанійних возах. У нас не впав ніхто. Всі машерували, хоч, може, не одного боліла нога так само, як [194] мене. Ми всі любили Міґаліча і хотіли показати, що його компанія найліпша. І показали. Від нас ніхто не відстав.

Коли ми вже були на майдані казарми, яку нам призначено, Міґаліч подякував нам за поставу і передав нам похвалу від полковника, який заявив, що дотепер наша компанія вив’язалася зі всіх найліпше. Опісля під’їхав Мігаліч до мене і спитав, що є зі мною, бо він зауважив, що я ледве-ледве йду. Я оповів йому. Міґаліч потрапив оцінити мою добру волю і сказав, що завтра — в суботу — день вільний від заняття, а так само — в неділю. Коли я ще нині вимочу собі ногу, проколю мозіль і видушу рідину, то в понеділок можу бути зовсім здоровий. Від збірки на суботу і неділю мене звільнив.

Я послухав Міґаліча і ще того самого дня зробив собі операцію. На другий день рано я вже був такий «добрий», що пішов на місто оглядати, що інтересніше. Одиноке цікаве в Кляґенфурті — це т. зв. Ліндвурм, в якім я нічого інтересного не бачив. Але я зауважив дві речі, які мене направду заінтересували. Перш за все, по всіх костьолах Кляґенфурту є поприміщувані мармурові таблиці, а в них викувані назвиська тих вояків дотичної парохії, що полягли в боях. Для кожної війни е осібна таблиця. Гарний цей пієтизм для своїх поляглих, якого, на превеликий жаль, у нас не слідно.

Друга річ була для мене просто несподіванкою. Коли я оглядав Ліндвурм, коло мене станув якийсь, може шістдесятлітній, священик зі старшою жінкою. Вони гляділи до Бедекера, і нараз я почув, що вони говорять… по-українськи. Наш брат дуже радий, коли стріне краянина в «чужім краю». Я підступив до них, представився, і вони й собі здивувалися немало, коли почули на чужині своє рідне слово, і то з уст вояка. Ми ще довго говорили, ходили по місті, оглядали вітрини по склепах, і той священик порадив мені поїхати оглянути Вертерзе, де він вже був попереднього дня, ми розпращалися, бо мої знакомі мали сполудня їхати дальше в напрямі Італії. Ця стріча мене немало врадувала, бо я побачив, що наші люди «показують ніс» поза межі своїх сіл і ідуть у культурний світ, а кожна така подорож мала незвичайно корисний вплив на людину.

В неділю був я на Вертерзе і переїхав його кораблем вздовж. Прегарна зелена вода в тім озері. Говорено мені, що ніде в цілім світі нема так гарної зеленої краски води, як в тім озері. Робить вражіння величезного смарагда. Прегарні гори зі своїми лісами, прегарні віллі і палати над озером. Мені найбільше до вподоби припала палата Вілля-Ляґо. «Отаку хату мати», — подумав я собі тоді. Та куди там! Умру і своєї буди не буду мати, наче та собака.

Маневри скінчилися, і я з них виніс такий досвід. Підстаршини і прості вояки були найкращі товариші. Завсіди ставали мені в пригоді. Але мої «камрати» — однорічні охотники — це було щось просто протилежного від тих добрих товаришів. Еґоісти — свині, що дбали тільки про себе, про свою вигоду та свій шлунок, а ніхто і ніщо їх більше не обходило.

Тих простих вояків я не забув і до смерти їх не забуду.

Хоч мав скінчитися час служби для мене і для одної третьої частини вояцтва, хоч багато з нас мали вернути незадовго до рідних домів, хоч у часі, аж прийдуть нові рекрути, в казармах не буде цілком нічого до роботи, хоч все складалося так, що вояк повинен бути веселий, «неначе який пан», однак сумно, дуже сумно вертало вояцтво з тих маневрів. Бо маневри не виявилися страшними. Вояцтво вправді часами добре помучилоcя, [195] але було стало на свіжім повітрю, в горах і по лісах, де земля була застелена спілими чорницями, великими, наче малий виноград. У лісах свіжо, весело. Вояцтво зжилося на маневрах. Товариські зв’язки сильно закріпилися. А тепер маневри минули, друг мав покинути сердешного друга, і вояцтво якось не то смутно, не то тужно вертало до казармів.

По маневрах з’їхалися до Ґрацу всі ті однорічні охотники, що були в обох однорічняцьких школах, бо мали складати іспит на старшин. З’їхалося близько сто двадцять вояків, і всі майже шаржі-капралі. Мало хто був фрайтром, а ще менше хто остався простим. Наскільки пам’ятаю, то з нашої школи остав простим тільки одинокий Бахман, жид, син ювеліра з Ґрацу. З’їхалися всі мої добрі приятелі і друзі: Урбані, Смолі, Шварц, а передусім, найсердечніший друг — Гайнріх Пальм з Ґориції. Привітанням, розмовам, описам маневрів не було ні кінця, ні початку. Не раз сиділи ми до пізньої ночі в кантині над склянками пива і оповідали-оповідали, і сміялися-сміялися. Молодість — то радість. А до іспиту ми не потребували вчитися і іспиту не потребували боятися, бо ті, що перший іспит поздавали з відзначенням, вже не потребували тепер здавати. А ми всі вийшли напровесні з відличною нотою. Для нас час іспиту був товариськими сходинами.

Не можу не присвятити тут кілька слів Пальмові. Це був дуже гарний, високий, стрункий, вісімнадцятилітній русявий хлопчина. Зараз по матурі зголосився до війська, бо хотів остати при війську на стало, і судьба загнала нас разом. Його — багатиря-німця — і мене — українця-жебрака, що ніколи не мав лишнього сотика, якому ніколи до кінця місяця не доставало грошей. Хоч Пальм хотів конечно служити при війську, то військові науки якось не йшли до його голови. Він належав до найгірших учнів, і це його дуже смутило. Вучетіч не знав про його наміри і стало погрожував йому, що він іспиту не зложить. Тоді я запропонував товаришеві, щоб по зайняттях приходив до мене, а я буду його підучувати. Щовечора був він у мене, і я до півночі сидів з ним і вкладав йому до голови, що міг і як міг.

Міністр оборони Незалежної держави Хорватія фельдмаршал Славко Кватерник

Міністр оборони Незалежної держави Хорватія фельдмаршал Славко Кватерник

Якось раз так сталося, що мене капітан Вучетіч запросив на обід до старшинської столівні (до офіцерської менажі). Там посаджено мене між капітаном і поручником, бо респектовано те, що я в «цивілю» вже мав ступінь капітана. Це була для мене неабияка честь, і я чув, як кадет Кватернік, пізніший командант війська в Хорватії (1941), сказав до свого товариша, другого кадета:

— Тому ведеться добре! Його саджають при столі вище, чим поручників.

По обіді запросив мене капітан Вучетіч до малої кімнати (раухціммер). Там сіли ми на канапі, і він казав подати чорну каву та став розпитувати, як заповідається іспит. Я говорив, що знав, а при тій нагоді запитав його, що він думає про Пальма.

— Е, той не здасть іспиту, — він нічого не годен, — сказав Вучетіч.
— То шкода, бо він хоче на стало остати при війську. Я з ним вже від двох-трьох тижнів перероблюю весь матеріял і думаю, що ввн вже багато поступив вперед, — відповів я.
— То ти його вчиш? Шкода, що ти мені цього скорше не сказав. Зрештою, побачимо. Може, вдасться його врятувати, — сказав добряга Вучетіч, і ми розійшлися.

Від цієї хвилини всі старшини, наші інструктори, зовсім інакше почали [196] трактувати Пальма, і, глянь, за тиждень він здав іспит з відзначенням. При тім, не давано йому наперід питань, бо кожний кандидат сам собі витягав питання з урни. Але Пальм мав те щастя, що повитягав якраз такі питання, які я з ним найінтенсивніше опрацював, а я витягнув такі питання, яких я навіть не зрушував, але ми оба здали іспит з відзначенням.

Пальм остав на стало при війську. Опісля перенісся до драґонів, і ми ще довго-довго з ним листувалися. Якось перед світовою війною три мої листи до нього лишилися без відповіді, хоч перед тим на кожного листа я діставав відповідь майже відворотною поштою. Не знаю, що з ним сталося. Може помер?

Дуже прикро було мені, коли пришилося покидати військо. Жаль було за товаришами, жаль було за простими вояками, жаль було за військом.

Капітан Вучетіч пропонував мені, аби остав при війську, запевнив мене, що зроблю кар’єру. Була в мене охота піти за його радою, але «в цивілю» я мав вже поважне становище. Коли б я його був покинув і перекинувся на «ляйтенанта» до війська, спричинив би моїм «стареньким» немало гризоти. Цей намір я відкинув та поїхав до Львова, щоб повернути до того фаху, який мені присудила доля, і якого я ніколиніколи не любив і не полюбив.

Але до війська я ще повернув і про це буде пізніше.

Туга за рідним Краєм

Може, воно видається дивне, коли я, описуючи свій однорічний побут у Ґрацу, не згадав нічого про тамтешню українську громаду. Аж такої громади там не було, були тільки поодинокі українці. Був професор університету д-р Борисикевич, окуліст, який нічим не давав до пізнання, що він українець, хіба тільки тим, що попирав українських студентів. Було тоді в Грацу трьох абсольвентів медицини, а саме: Іван Ціпанівський, син пароха з Бродок, давнього сусіда мого батька, був Адам Чміль, мій шкільний товариш, і ще був пізніший лікар Гофрик. З ними стрінувся я тільки два рази в ресторані чи там у винарні «Бодеґа», куди вони мене запросили. Але більше не міг я там заходити, бо не мав гроша, пора була для мене невідповідна, а вкінці Ціпанівський мав дуже немилу звичку, бо з великої приязні бив людей п’ястуком, який був у нього дуже здоровий. Оба рази «з жартів» так мене збив, що я більше не хотів заходити в їх товариство.

Був ще один українець — назвисько я призабув — жонатий з німкою, що мешкав над Мурою недалеко від синагоги. Його бачив я тільки раз у товаристві Ціпанівського. Був «позичковою касою» для наших студентів, річ ясна, за грубою лихвою.

Нарешті був ще студент техніки Тури, з яким я також стрінувся два-три рази, і був мій дядько д-р Ізидор Шухевич, що про нього йшла вже не раз мова.

Це були всі українці, яких я знав. Пальців на обох руках було б забагато, аби їх перечислити. Тому й не дивниця, що цілий час мого побуту в Ґрацу — хоч як мені там добре було — не опускала мене страшна туга за рідним краєм, за своїми людьми, за своїм гуртом. Коли рано ми робили військові вправи на площі вправ «Лязаретфельд», тоді якраз близеньким [197] залізничним тором мчав на північ поспішний поїзд. Страшна туга опановувала мене, коли з’ясував собі, що той поїзд їде в рідні сторони. Це повторювалося кожного дня, і туга росла.

В однім з громадських городів Ґрацу — Гїльмтайх — є вежа. На вершку тієї вежі були врисоваш в різних напрямах стрілки, які вказували, в якій стороні лежали важніші міста. Була також стрілка, що вказувала в сторону Львова. Скільки то разів я в напрямку тієї стрілки геть далеко-далеко, куди око не догляне, глядів до рідного краю. Його я не бачив, але уявляв собі попівщину в Красові, став, ліси, поля, млин, товаришів з молодих літ.

Тому не диво, що коли я раз сполудня переходив повз малої казарми, де були приміщені військові коні, і зачув український спів, я задержався. В партері коло вікна, заслоненого сильними ґратами, сиділо кількох молодих вояків у червоних штанах і співали якусь любовну народню пісню. Коли я затримався, вони зараз урвали спів. Я підступив до вікна і заговорив до них по-українськи. Вони дуже втішилися, а один із зачудовання сказав:

— Диви, диви, капраль, та ще й до того доброволець, говорить по-нашому.

Мимо заборони «фратернізувати» з простими вояками, я зайшов до них і побув добру хвилину. Опісля часто заходив до них, а вони відвідували мене. Про що я міг тоді говорити з нашими вояками? Я давав їм «Діло» і «Батьківщину» чи «Свободу», які тоді приходили до мене. Всі вони були письменні і захланно прочитували вісті з рідної землі. Я був тоді страшним противником москвофільства і по змозі остерігав вояків проти тієї зарази. Так йшло життя аж до маневрів. ІІо маневрах я тих вояків вже не застав, і мій «контакт» з ними урвався.

Туга за рідним краєм, здається, є прикметою чи, може, хворобою кожного українця, тому й не дивниця, що й мене вона опанувала. Коли я приїхав до Львова і зайшов до театру, де давали нашого старого «Запорожця за Дунаєм», я мало-мало не заревів, як малий дітвак, почувши вкінці знов українську пісню. <…>

І знов військо

[241] В австро-угорській військовості усталився такий звичай, що іменування і аванси активних старшин проголошувано 1-го падолиста кожного року, а 1-го січня кожного року проголошувано іменування запасних старшин. 1-го січня 1903 проголошено також моє іменування підпоручником резерви, яким я остався аж до 1914 року.

Кожний однорічний «охотник» або запасний, крім одного року військової т. зв. «презенційної» служби, мав ще відбути чотири військові вправи, кожна по чотири тижні. Був приписаний час, коли і в котрих роках належало йти на ті вправи. Мені випадали ті вправи на такі роки: 1903, 1905, 1907, 1910 — три перші я мав відбути при 90 полку піхоти (Ярославський полк), а четверту при 18 полку крайової оборони (Перемиський полк). Всі ці вправи я відбув точно, за вийнятком послідньої, яку переложено мені на 1911 рік.

Вправи були для мене чимсь незвичайно милим. Я охотно йшов на вправи і дуже неохотно вертався з них до «цивіля». Старшини поважали мене, тому що я до військової справи ставився зовсім поважно, знав все те, що треба було знати, а крім того, мав знамените «командо». Вояки мене любили, і тому при практичних іспитах мені виконувано вправи знаменито. Послідні вправи в 1911 р. були т. зв. «цісарські маневри». В правді, старого цісаря на них не було (панував вже 63 роки), але в його імені виступав архикнязь престолонаслідник Франц-Фердмнанд, який провадив маневри. Комендантами армій були також архикнязі. Маневри відбувалися обабіч Карпат в околиці Дуклі-Бардіїв. Крайова оборона була австрійська, а не спільна, і в дійсності їй був заборонений вступ на угорську територію, але тоді був перший випадок, що австрійська Крайова Оборона вступила до Угорщини. Мадяре віднеслися до нас скрайнє ворожо, і тоді мав я нагоду пізнати, в яких відносинах до себе жили обі часті габсбурзької монархії. Завданням маневрів було, в першу чергу, виказати, чи в такім терені буде можливим заосмотрити велику армію, бо надіялося, — мабуть, наслідком доносів шпигунів, — що в майбутній війні напір московської армії власне буде в тих околицях, аби прорватися на Угорщину і відрізати армії Австро-Угорщини та Німеччини від постачання збіжжям і м’ясом, а що до війни з Росією мусить дійти, про це знали всі. Ця війна погрожувала майже без перерви з більшою або меншою напругою приблизно від 1885 року. По японсько-російській війні ця правдоподібність сталася ще реальнішою, як тоді говорено. Було певне, що Росія, стративши свій воєнний престиж на Сході, схоче відзискати його на Заході. Всі російські царі були «собірателямі русских земель», і бракувало їм ще тільки тих земель з давньої Київської держави, що належали до Австро-Угорщини. Ми — мешканці Східньої Галичини — знали, що коли прийде до розрахунку між державами, наша країна буде [242] головним тереном боїв, і тому ми стало жили в поденервованні і обаві майбутньої та близької війни У 1908 році з нагоди шістдесятлітнього ювілею панування цісаря Франца-Йосифа І тодішній міністер закордонних справ ґр. Еренталь спричинив прилучення до монархії Боснії і Герцеговині, які від т. зв. Берлінського конгресу були тільки під окупацією монархії. Де факто, це проголошення не змінило подійсного стану, але з ним разом було получено намагання зайняття турецького Новобазарського Санджаку, в якім мав проявитися намір центральних держав рушити в похід на Сальонікі, значить, доконати «експансію» на Схід. Від 1908 відносини сильно загострилися. Коли я в 1908 році був на Україні, то мав нагоду безпосередньо ствердити дуже вороже наставлення до «цісаріщини» — як там називано монархію. Рівночасно західні держави старалися підняти монархію під економічним зглядом, і їх впливам належало завдячити, що монархія не могла дістати за кордоном більшої позички, яка мала йти на зоруження. Вправді, коли міністром скарбів зістав поляк Залєскі, дістала Австрія в Америці позичку, але вона була страшно низька і під дуже тяжкими умовами.

Ґр. Еренталь мав репутацію дуже спосібного дипломата, який через довгий час був амбасадором у Петербурзі. Він добре знав російські відносини, знав також відносини на Україні, мав знати добре також український рух, а навіть мав познайомитися з творами Шевченка. Українці в Галичині уважали його великим прихильником українського народу і вірили, що, на випадок щасливого висліду російсько-австро-угорської війни, Україна з певністю буде самостійною державою. Та перед вибухом світової війни ґр. Еренталь помер, а його наслідником зістав Берхтольд, про якого говорено, що був «туманом».

28 червня 1914 р., коли ми дуже святочно обходили Сокільсько-Січовий здвиг у Львові, впали в Сараєві стріли, наслідом якого згинули: австро-угорський наслідник престолу Франц-Фердинанд і його жона, родом чешка Хотеківис. Тепер події покотилися скоро — дуже скоро. 2 серпня 1914 почалася війна. Я мав «нарокувати» як підпоручник до армії, але комендант корпусу ген. Кольошварі у Львові приділив мене для організування Українських Січових Стрільців як осібного добровільного Корпусу, в якім я перебув до кінця квітня 1915. Цей свій побут описав я в осібній книжці, яка вийшла накладом «Червоної Калини» у Львові під заголовком «Видиш, брате мій», і для того про той час я тут нічого не пишу.

Відносини між старшинами, приділеними з армії до УСС-ів, були такі страшні, а інтриги, а навіть доноси до австрійських команд, так процвітали, що я в таких відносинах не міг жити і проти своєї волі уважав відповідним зложити гідність курінного отамана при Стрільцях і як поручник (бо в міжчасі авансовано мене до тієї ранги) перейти до армії. Не можу не зазначити, що той перехід був для мене просто страшний. При УСС-ах я мав до роботи виключно зі «своїми» хлопцями, себто українцями. В армії могли мене приділити до чужих формацій. Найбільше боявся я приділу до мадярів або румунів. В УСС-ах були переважно інтелігентні, ідейні хлопці, а в армії мені грозило життя серед, може, навіть дикого елементу. Тому не дивниця, що перехід до армії був для мене страшний.

В 1916 р. д-р Кость Левицький стрінув мене на Руській вулиці у Львові, коли я був на відпустці, і просив, аби доконче зайшов до нього. Коли я там прийшов, сказав він мені таке: [243]

— Оберкомандо армії хоче переорганізувати УСС-ів. Їх команду має обняти архикнязь Вільгельм. Нам треба, щоб ви вернули до Стрільців. Чи ви на це погоджуєтеся?

На це відповів я таке:

— Це дивно. Коли я відходив від Стрільців і запропонував проф. Боберському, щоб поробити старання, аби команду обняв арх. Вільгельм, Боберський розсміявся мені в лице, назвав, що такий проект є дитинством, що це було б обидою для архикнязя, коли б йому пропоновано обняття так низької команди над таким малим корпусом, а тепер нараз військова команда сама це пропонує. ІЦождо моєї особи, то я тепер є вояком, і коли дістану приказ іти до Стрільців, приказу послухаю, так як у 1914 р., і буду служити.
— Але я вас питаю, чи ви хочете, щоб вас приділено до Стрільців? — сказав д-р Кость Левицький доволі твердо.
— Хочу і не хочу. Хочу, бо хочу служити між своїми, а не хочу, бо боюся інтриг і доносів, як це було давніше. Дістану приказ, то піду, але згори застерігаюся, коли в корпусі застану між старшинами дальше такі відносини, як були давніше, я зараз, слідуючого дня попрошу, щоб мене перенесли до армії, — відповів я.
— З того видно, що з тої муки хліба не буде, — закінчив д-р К. Левицький, і на тім наша розмова урвалася, і я більше до УСС-ів в часі світової війни не мав ніякого відношення. Хоч як мене тягнуло до своїх хлопців, бо це було моє товариство, але рівночасно я був змушений сказати тверде «ні».

Маленьку дегресію до УСС-ів зробив я в цьому місці, аби доповнити те, чого не хотів писати у своїй книжці з різних — не особистих — причин. Врешті, багато кого зі спричинників інтриг у корпусі УСС вже накрила сира земля, і хай їм Бог простить.

Від УСС-ів мене вислано до запасної кадри 33 полку крайової оборони (яких пізніше названо коротко «стрільці»). Ця кадра доповнювалася в Золочівщині, але що Золочів був тоді ще окупований, вона стояла в Зельтвеґ коло Юдендорфу в Західній Австрії. Коли я там зголосився, командант — майор Ґарайс — зробив мене комендантом маршової сотні, що в найближчім часі мала відійти в поле, в кожнім разі на російський фронт. Сотня була майже виключно українська, а вояки були переважно вже старші. В дуже короткім часі ми зжилися із собою, так що, коли по кількох тижнях вирушили на фронт, комендант знав своїх людей, а люди його.

Про моє життя в боєвій лінії я написав книжку «Гіркий то сміх», що вийшла у Львові накладом Івана Тиктора, а радше «Нового Часу». Деякі подробиці додав у недокінченій повісті «Невідомий», що вийшла накладом «Червоної Калини», тому тут доповню тільки дещо.

Фельдмаршал барон Кьовешш фон Кьовешшгаза

Фельдмаршал барон Кьовешш фон Кьовешшгаза

У Пйотркові моя сотня получилася ще з трьома іншими маршовими сотнями, і по кількох днях на перегляд всіх сотень на площу вправ приїхав комендант корпусу Ковеш. Моя сотня лежала в стрілецьких ровах, і вояки робили вправи в прицілі, але тоді було дуже гаряче, і трапився, мабуть, одинокий випадок в історії всіх військ, що всі вояки перед самим переглядом позасипляли. Ми — старшини — не завважили, що Ковеш вже на площі вправ, і побудили вояків доперва в послідній хвилині. Це писав я також у «Гіркому то сміхові», але не в тім діло. По закінченні перегляду Ковеш був зі сотні дуже вдоволений і спитався, що то за люди. [243] Треба тямити, що українців мали тоді австрійські командири за дуже непевних вояків (як москвофілів), і були спеціальні доручення, щоб їх не лишати разом в одній частині, але розсівати по різних відділах, полках тощо. Але я хотів мати чисто українську сотню. На питання Ковеша я відповів:

— Це самі українці. Я прошу, аби сотні не розсівано по інших частинах, аби вони остали так, як є. Сотня комплетно зорганізована, люди зжилися зі собою і зі старшинами.
— Чи ви можете перейняти ґваранцію за тих людей? — запитав Ковеш.
— Так, ґварантую за них всіх, — відповів я.

Тоді Ковеш запорядив, що сотні не треба розділювати і вона має лишитися такою, якою є. Так осталася моя сотня українською аж до часу, як я при ній був.

Зі сотнею я брав участь у штурмі на Івангород, Берестя Литовське, в занятті пустаря Білі Вежі, у битвах під Барановичами, за часів великої Брусіловської офензиви в боях під Карчево і Скрибово, а опісля, від весни до серпня 1917 року — у всіх боях, що були тоді над Сочею. Сотня мала щастя, бо за цілий час був тільки один вбитий, вояки говорили, що то я такий щасливий, але не в щасті лежала розв’язка. Треба в битвах вміти маневрувати людьми, а при тім не тратити рівноваги духу, пильно глядіти на всі порушення противника, треба мати «отверті очі» і не йти до бою з девізою «що буде, то буде!» та кидатися в бій одчайдушно, «закукурічено», сливе без пам’яті, бо тоді пропаде і комендант, і все його військо. Спокій, спокій і ще раз спокій та отверті очі — це було причиною, що я врятував життя багатьом зі своїх вояків-українців, а я вважав своїм обов’язком хоронити наших людей, що мені признавали мої підкоманди, коли я їх стрічав по війні. Не держався тих засад мій наслідник у команді компанії пор. Дубиляк, і зараз в слідуючім тижні по моїм відході багато давніх моїх людей згинуло, хоч не було наразі завзятих боїв.

Ще в часі побуту на російськім фронті в 1916 році під весну заповіджено, що на фронт приїде австро-угорський престолонаслідник, пізніший цісар, Карло І. «Приїзд на фронт» не то архикнязя, але австрійського генерала, це ще не значило, що та особа буде в першій боєвій лінії, там, де «кулі свищуть». Ні! Такий пан приїздив на кілька або й на кільканадцять кілометрів далеко від боєвої лінії, там заходив до вищих команд, там говорено, питано, мельдовано, їджено, пито, там спроваджено з боєвої лінії деякі частини, і їх оглядав достойник, а потім скоро самоходом від’їздив, а часописі писали, що такий і такий достойник був на фронті в боєвій лінії. Інакше було у німців. У часі великої Брусіловської офензиви, коли на мою сотню спадав дощ російських ґранатів і шрапнелів різного калібру, в часі, коли так густо стріляно, що за ту стрілянину, як за марнування муніції, пішов у дубину російський комендант того відтинку, знаний з російсько-японської війни генерал Куропаткін, отже, в часі того страшного барабанного вогню прийшов до моєї сотні, до перших стрілецьких ровів ніхто інший, але тодішній комендант армії принц Леопольд фон Баєрн. Він ішов прямий, як свічка, і ніколи не схилявся ані не ховався. Наш комендант дивізії генерал-мадяр Подгорански мусів тоді прийти разом з принцом до боєвої лінії, але боявся, і хотівши якнайскорше забратися, сказав до старенького принца: «Ваша Королівська Високосте, ховайтеся, ходіть пріч, бо стріляють». Тоді старець згірдно глянув на нього і сказав: «На то ми є на війні» і пішов дальше по стрілецьких ровах [245] та розмовляв з вояками через дольмечера, яким був я.

А тим часом ще перед тим, бо вже під весну, коли на фронті не чути було майже ні одного стрілу, заповіджено приїзд австрійського архикнязя Карла.

Я мав нагоду вже два рази бачити Карла. Перший раз це було тоді, коли я був ще кандидатом адвокатури в канцелярії д-ра Олесницького в Дрогобичі. Тоді Карло щойно оженився, був зі Зитою. Його приділено до полку драгунів, що стояв залогою у чеській Празі. Архикнязь тоді щось грубо провинився проти засад моральности, і Зита пожалілася перед цісарем як головою родини, а цей покарав його в цей спосіб, що переніс його службово до Галичини, до Коломиї. До Галичини переношено тоді військових завсіди за кару. Карло мав відбути подорож не залізницею, але мав за кару їхати верхом з Праги до Коломиї, що було б надто понижуюче, аби архикнязь — хоча б зі своєю свитою — сам їхав верхом, тож разом з ним перенесено з Праги до Коломиї цілий полк драгунів, при якім він служив. Зита рівночасно їхала залізницею. Карло мав переїздити і через Дрогобич перед самими нашими Великодніми Святами. Поширено велику агітацію, аби зробити йому в Дрогобичі велику параду (зі сторони українців) і в той спосіб з’єднати його ласки, бо було відомо, що на випадок смерти Франца-Фердинанда він ставав наслідником, а опісля — цісарем. В саму Квітну Неділю мене вислано до Доброгостова й Улична, аби там поагітувати, щоб у день переїзду Карла приїхало якнайбільше українського селянства до Дрогобича.

Була чудова погода. Коли я переїздив попри ліс в Доброставі, завважив, що в затишній полянці між деревами злетілася велетенська кількість дрібної пташні. Такої кількости птахів на однім місці я ані перед, ані потім ніколи не бачив. Птахи перелітали з галузки на галузку, і при тім дуже голосно щебетали. З того повстав велетенський гомін. Мій візник, гарний дрогобицький парубок Дмитро Шемеляк, й собі звернув на це увагу і сказав, що це віщує якусь велику бурю, і треба буде скоро вертати домів. Я скоро полагодив справу в Уличнім і Доброгостові та вернув до Дрогобича. Але коли я їхав до Дрогобича, на видноколі появилися густі вали темнофіолетних хмар. Вже був я в хаті, коли зірвалася страшна буря. Почав падати сніг, який падав майже цілий тиждень. Сніг був мокрий і частинно топився, а частинно великими масами завалював поля, ліси, дороги. Залізничний рух устав. Цієї весняної пори було це небувале, аби наслідом сніговії перестали ходити потяги. Але станули вони, мабуть, чи не в цілій Східній Галичині.

У таких обставинах приїхав Карло до Дрогобича. Цілком природно, що прийняття його не могло мати таких розмірів, як ми собі бажали.

Разом з ним їхав його охмістр двору князь Льобковіц. Це був старший чоловік — мабуть, полковник, — який був наче б куратор з рамени цісаря для Карла і мав пантрувати, аби той відповідно заховувався, а Карло дуже його боявся, бо князь про кожний його невідповідний крок доносив до цісаря. Дрогобич був веселе місто. Можна було добре випити і забавитися з різними жінками підозрілої вартости. Дрогобицькі жиди знали про вдачу Карла і через його товаришів-старшин запросили Карла до підземелля-каварні Шенгольца. Карло чекав, аж князь піде до ліжка, а потім вичмикнувся з хати і прийшов до Шенгольца, де був також д-р Олесницький і я. Почалася широка забава, яка тривала до ранку. Десь біля шостої години в підземеллі появився Льобковіц, якому заушники донесли про [246] ескападу Карла. Архикнязь пополотнів і, похиливши голову, вийшов з підземелля та подався на квартиру.

Другий раз стрінув я Карла, коли в часі карпатських боїв приїхав «на фронт» і коло команди дивізії (в Кормі Підпольче) оглядав частини. Тоді я представив йому чотирьох УСС-ів до відзначення.

Тепер судилося мені бачити його третій раз, але вже як наслідника престола. Його прибуття заповіджено нам з тим, що моя сотня мала бути представлена. З кожного куреня в полку мала піти одна сотня.

Вийшов приказ, що на питання Карла вояки мають відповідати по-німецьки і тільки по-німецьки. Старшинам подано, які менш-більш питання буде ставити «високий гість», і вони мали вояків навчити німецьких відповідей. Але я до того не пристосувався і сказав своїм людям, що кожний має відповідати у своїй рідній мові, себто українець — по-українськи, чех по-чеськи, поляк — по-польськи. Я виходив із заложення, що так повинно бути, тим більше, що Карло в часі свого дволітнього побуту в Коломиї часто-густо входив то на торзі, то по хижах у розговори з гуцулами і навчився трохи «по-нашому», отже, буде розуміти, що будуть говорити мої вояки-українці, бо про інших я не турбувався.

Нас заведено десь далеко-далеко поза фронтом до якогось густого лісу, де я ані перед тим, ані потім не був. У лісі була доволі велика полянка, лежав ще сніг, який приплескано валом. На білім снігу висипано жовтим піском прямі лінії, по яких ставали перші ряди вояків, аби були зразу вирівняні. Прийшли частини всіх полків, усіх родів оружжя. Приїхав архикнязь зі своїм почотом в самоходах. По приписових зголошеннях і командах обходив фронт. Ставав перед вояками, що мали на грудях воєнні відзначення і питав їх. Впадала у вічі стереотипність його питання:

— За що відзначений? Сегр брав! — і більше нічого.

Підношу, що урядове наше назвисько було тоді «Рутенен», а слова українець або українці не люблено. Коли Карло підступив до мене, запитав, за що я дістав моє доволі високе відзначення, а опісля запитав, якої народносте мої люди. Я відповів, що рутенці.

— Ніяких рутенців, усі українці, — відповів Карло, подав мені руку і пішов перед фронтом моєї сотні. Всі мої люди відповідали на його питання тільки по-українськи, тільки фельдфебель Степан Вродин — хоч українець — відповідав по-польськи, за що по параді я зробив йому другу параду перед фронтом — вибив «по морді».

Інцидент з Карлом я напровадив для того, бо від тієї хвилі з розказів, наказів, звітів і т. і. в австро-угорській військовій команді зникло слово «Рутенен», а писано та говорено тільки «Украінер».

Третій раз я говорив з Карлом — тоді вже цісарем — в 1917 р. на італійськім фронті, по котрійсь — не тямлю котрій — мабуть, десятій невдячній, як звичайно, італійській офензиві, але ця стріча була маловажна.

Цілком природно, що треба було дбати і про духову сторінку моїх вояків-українців. Я заходив з ними в розмови про історичні і політичні питання, спроваджував або, їдучи з відпустки, привозив українські книжки, передплачував і заохочував, щоб вони також передплачували наші часописи. Серед нашого вояцтва дуже високо цінено українське січове стрілецтво. Ними вояки дорожили, як власним — хоч маленьким — військом. Належить признати, що війна дуже корисно відбилася на наших вояках. Вони ставали чимраз більше свідомими українцями. Не мали вони звичайно [247] між собою українських старшин, які були б для них духовими провідниками, а мимо того, свідомість росла дуже скоро. Було це щось стихійне. А, може, ширили між вояцтвом свідомість ті свідоміші одиниці з-поміж селян, що були діяльні по читальнях, «Соколах», «Січах» і т. і. Було їх багато, але багато їх погинуло, та остали тривалі сліди їх роботи.

Йдучи до війська, я твердо рішив служити тільки на фронті в першій боєвій лінії. Мені йшло про те, щоб мої «приятелі», головно австрійські активні старшини, яких приділено до УСС-ів, опісля не говорили, що я втік до армії «на маркірацію», бо при УСС-ах цілий час мусів бути в боєвій лінії. В армії міг я постаратися, щоб мене приділено до воєнного судівництва, але я навіть не думав робити в тім напрямі старань. В 1916 восени прийшло повідомлення, що над Адріятським морем потрібно багато старшин до т. зв. охорони побережжя. Це була легка і вигідна служба, з морськими купелями, полудневими овочами та винами, взагалі це був на ті часи «рай» для вояка. Візвано, щоб зголошувалися ті старшини, які вже були від початку війни на фронті, а що в мене було це услів’я, тому в команді полку сказано мені, що, коли я зголошуся, з певністю дістану це приділення. Але я не зголосився, і з тієї причини всі старшини в полку дивувалися, а навіть декотрі з них сміялися з мене. Та це не помогло — я наразі лишився твердо при моїм рішенні. Навіть на т. зв. італійськім фронті я держався своєї постанови, хоч цей фронт був дуже страшний. Бої над Сочею були такі прикрі, що німецькі вояки, які там прибули зі своїми частинами з-під Вердену, говорили, що бої під Верденом були ніщо у порівнянні з боями над Сочею. А цей фронт держали, головно, східньогалицькі полки, себто майже виключно українці.

Та прийшла пора, що й мені захотілося покинути австрійські військові формації над Сочею. У Росії вибухла революція. Там творилася власна українська армія, і мені забаглося перейти в якімнебудь характері на східній фронт, аби при найближчій нагоді перейти до українських формацій на Великій Україні.

Був такий звичай на фронті над Сочею, що коли старшина був щонайменше шість місяців на фронті в боєвій лінії, мав право жадати, щоб його віддано на відпочинок на якийсь час у запілля до приналежної кадри. Через три роки був я майже без перерви в боєвій лінії, і тому я рішився скористати з того привілею, дістатися в запілля, а там робити дальші старання, щоб перейти, куди треба. Я вніс відповідне прохання, і в половині серпня 1917 мене вислано в запілля. Рівночасно я дістав від коменданта полку, полковника Шішки, посвідку, що я знаменито заховувався на фронті, що через шість місяців не мав ніякої відпустки і тому належить мені в запіллю дати довшу відпочинкову відпустку.

Але я не був певний того, що в кадрі узгляднять мої побажання, тому я рішився себе — що так скажу — заасекурувати. Переїжджаючи через Відень, задержався я там кілька днів і робив через Президію українського парляментарного клюбу заходи, щоб мене як переводчика приділено на Східній фронт. Та у клюбі я дістав відповідь, що наші посли нічого не можуть вдіяти, бо вони ані в міністерстві війни, ані в міністерстві крайової оборони, до якого я належав, не мають ніякого впливу ні знакомостей. Тоді рішився я сам піти хоча б до самого міністра. Але була виразна заборона для старшин особисто інтервенювати в котрімнебудь з тих міністерств. Я припняв собі всі мої відзначення «за хоробрість» — а мав їх багато — і попри заборону пішов до міністерства. Мене спрямовано [248] там до якогось старого полковника, цей дуже мене хвалив за мої відзначення, питався, як там на фронті і чи дуже стріляють, бо бідолаха ще й дня не був у боєвій лінії. Вкінці спрямував мене до іншого полковника, де моя інтервенція була дослівно така сама, і той другий полковник спрямував мене до третього полковника. Оба ті полковники також допитувалися, чи на фронті дуже стріляють, оба сказали, що нічого не можуть вдіяти, і третій полковник поручив мені піти знов до першого полковника. Коли я виходив від третього полковника, в його передкімнаті його прибічник, якийсь дуже молоденький підпоручник, запитав, про що мені йде, а коли довідався, запитав мене:

— Чи маєш тут в міністерстві знайомості?
— Протекції, хочеш сказати? — спитав я.
— Так, протекції, — дістав я відповідь.
— Ні! Не маю ніяких протекцій, — казав я.
— У такім випадку шкода ходження.
— То я піду до самого міністра!
— Добре, йди! То буде найліпше!
— Коли ж є заборона ходити до нього з проханням.
— Нічого собі з того не роби. Йди до нього. Це дуже добра людина.

Я пішов і дуже легко дістався на авдієнцію до самого міністра, а цей сказав мені таке:

— Міністерство не може тебе приділити нікуди, бо ти належиш до Начального Командування Армії і тільки воно має право тобою розпоряджувати. Навпаки, коли б ми тобою розпоряджали, тоді командування з розмислом забрало б тебе до своєї диспозиції, бо між командуванням а міністерством безперервна і велика війна. Але це нічого не шкодить. Ти їдь до своєї кадри в Перемишлі. В Перемишлі є комендантом (Мілітаркомандант) генералоберст Корда, я напишу до нього, і він щось з тобою зробить. Цього не змінить командування армії, бо він безпосередньо йому підлягає. — Притім міністер випитав подробиці про мою особу, записав собі їх і сказав ще раз, що можу зовсім спокійно їхати до Перемишля.

У Перемишлі комендантом кадри для загального ополчення був майор Гніліца, чех, а відомо, що чехи були великими москвофілами, а тим самим ворогами українців. Гніліца держав при собі три кадри здоровісіньких чехів і поляків, а українців негайно висилав на фронт. Поляків він потребував, бо з польськими інтелігентами і ремісниками робив різні «здєлки». Він був старий парубок. Був зовсім лисий і носив темну перуку. Коли впадав у злість, тоді майже завсіди так було, що в поденервуванні повернув перуку вправо або вліво, і тоді розділ волосся йшов упоперек голови з правої до лівої сторони, чи там навпаки.

Коли я тільки зголосився до Гніліци, цей сказав:

— Добре, що ти прийшов. Якраз має на італійський фронт відійти маршова сотня. Я не маю для неї коменданта, тож ти обіймеш цю команду. Сотня до тижня мусіла відійти.
— От тобі й лихо! Гарний відпочинок! — подумав я собі. Рівночасно я вийняв з портфеля письмо дотеперішнього мого полковника Шішки, подав його Гніліці і сказав, що я прошу про шеститижневу відпустку. На це дістав я відповідь, що маю внести прохання до ген. Корди, бо він про це рішить, але коли б я дістав відпустку, то маю приготовитися, щоб зараз по повороті їхати із слідуючою сотнею на фронт.

[249] Я вніс подання, сидів у Перемишлі через кілька днів. Від одного підпоручника-українця я довідався, що Гніліца тому так поспішно хотів мене вислати на фронт, бо комендантом похідної сотні був чех, якого Гніліца хотів на всякий випадок врятувати. У міжчасі я приглядався відносинам у кадрі, пізнав всякі кадрові сплетні, інтриги, підшепти, призначені на те, аби коштом другого врятувати себе перед фронтом. Від ген. Корди скоро прийшло полагодження мого прохання, я дістав чотиритижневу відпустку і поїхав до своїх родичів до Підберізець.

Та ця відпустка, на яку я так чекав, була мені дуже немила. Мій добрий тато вже від кількох тижнів нездужав. Він незвичайно зрадів, коли я приїхав і коли сказав, що більше на фронт не піду. Батько не лежав у ліжку — ходив, але мимо тієї великої втіхи, було слідно, що з ним щось не до ладу. Я хотів в однім з найближчих днів повезти батька до якогось лікаря, але вже вночі з другого на третій день моєї відпустки тато дістав апоплектичного удару, стратив мову, і йому спаралізовано праву ногу та руку. Цілий час відпустки я мусів помагати мамі в провадженні сільської господарки і в обходженні тата. Відпустка була дуже-дуже сумна.

З відпустки до Перемишля я приїхав рано. Йдучи коло 11 години до кадри, щоб зголоситися у Гніліци, я стрінув його, як їхав повозкою по вулиці Дворського. Коли мене заглянув, задержав повозку і просив, щоб я сів коло нього. Навіть посадив мене праворуч себе, мимо мого спротиву.

В часі їзди сказав Гніліца до мене таке:

— Я рішився тебе на фронт не посилати. Я чув, що ти хочеш іти на Схід до якоїсь вищої команди як переводчик. Та тут я мусів усунути поручника, коменданта запасної сотні (чеха) і не маю нікого на його місце. Можеш обняти це становисько. Воно також добре, бо запасна сотня стало лишиться в Перемишлі, а тебе з команди ніхто не усуне, бо маєш аж надто добрі кваліфікації. Тепер ти сам рішися, куди хочеш йти: на переводчика чи на коменданта запасної сотні. Що вибереш, те станеться.

Гніліца говорив зі мною більш чим привітно. Ціле його заховання дуже мене здивувало, бо яскраво різнилося від того, як він мене прийняв при моїм першім зголошенні. Але я рішив «хитрити» і сказав:

— Сам не знаю, що маю вибирати, але пан майор був для мене завсіди такий прихильний і думаю, що дасть мені добру пораду, бо в цих справах дуже добре визнається.

Гніліцу «підмастили» мої слова, і він, радо усміхнений, сказав:

— Я раджу тобі остати при запасній сотні. Тут ми тобою заопікуємося.
— Добре! — відповів я. — Я остаю тут.
— До звіту не потребуєш ставати. Оце, що ми тут говорили, хай вистачить за звіт. Завтра рано перейми команду запасної сотні, — закінчив Гніліца. Він сказав, що їде десь до двору за Перемишль, а я висів з повоза і подався до канцелярії кадри. Там працював старий активний сотник Веісс. Він мав розфалатану голову, але не пляшкою, бо не пив, тільки глибоке, довге та вузьке заглиблення в черепі вказувало, що походило, мабуть, від шаблюки. Це була дуже гарна людина — німець. Заховання Гніліци так мене здивувало, що я рішився запитати Веісса, чи він щось знає про зміну в захованні Гніліци супроти мене.
— Так! Знаю! — сказав Веісс. — Це тобі скажу, але нікому про це не кажи, бо про це знають тільки я і Гніліца. Сейчас по твоїм виїзді на відпустку дістав Гніліца телефонічне візвання, щоб негайно явитися до [250] звіту у самого генералоберста Корди. Ти знаєш, що то значить — ставитися до звіту перед такою високопоставленою особою. Гніліца був переконаний, що в кадрі щось не в порядку, що про це дізнався Корда, і буде біда. Йшов до звіту і лютий, і дуже поденервований, але коли повернув був дуже веселий і сказав до мене: — «Той Шухевич мусить мати у Відні дуже великі зв’язки у вищих сферах. Уяви собі, сам міністер Крайової Оборони писав у його справі до Корда, аби його десь тут на стало примістити. Ми врадили з Кордою, щоб він обняв команду запасної сотні. Та це хай остане між нами тайною. Треба з ним чемно обходитися, коли він має у Відні такі конексії».

Тепер все мені стало ясним. На своїй особі я переконався, що австрійський міністер додержав слова, навіть зглядом такої малої особи як я, і то зглядом українця, нечлена панівної нації.

У кадрі був начальним лікарем д-р Юліян Лаврівський, який випадав дядьком моїй дружині. Через нього дуже скоро вдалося зробити, що мене признано неспосібним для фронту. Це не була легка річ, бо я був здоровий, як риба, і лікарі самі мусіли вишукувати в моїм організмі якийсь непорядок. Вкінці, на відділі для нервових і умових хворіб лікар-чех «узнав мене вар’ятом», і я був раз назавсіди забезпечений перед службою в боєвій лінії.

У Перемишлі я провадив доволі вигідне життя безідейного австрійського старшини. Не можу сказати, що життя при кадрі мені припало до вподоби. Інтриги, зависти, підкопи під собою взаємно не вгавали. Старшини один на одного гляділи вовком. Але все це мене не дотикало. Переді мною були всі «з респектом», бож я «мав великі конексії, за мною писав порученого листа сам міністер», а крім того, в падолисті 1917 р. мене піднесено до ранґи сотника.

Та й це життя скоро урвалося. З днем 31 січня 1918 р. кадру для загального ополчення зліквідовано, а мене установлено Командиром Ерзацкомпаніе фур Гільфсдінсте в Пшеволоках під Краковом. Ця запасна сотня підлягала безпосередньо Мілітаркоммандо в Перемишлі, якого комендантом зістав у міжчасі генерал Нєбован, хорват, але сотня була економічно приділена до ряшівського запасного батальйону крайової оборони ч. 17, що його командантом був полковник Ванґо. Це був доволі молодий, стрункий і здоровий старшина. На фронті не був ніколи, жодної битви не бачив, але щоб не дістатися на фронт — удавав, що налягає на праву ноту, носив зі собою стало паличку і, коли хтось на нього глядів, удавав, що спирається на паличку при ході. З ним я мав зовсім непотрібні клопоти, бо йому здавалося, що він, а не команда в Перемишлі є моєю безпосередньою командою, видавав мені прикази і зарядження, які перечили зарядженням Перемишля. З тієї причини мав я з ним стало зовсім злишні непорозуміння.

Я мав під собою біля 20.000 вояків неспосібних до військової служби, яких належало вживати до різних робіт. Були це переважно українці, люди старші, що походили зі Золочівщини, Тернопільщини та інших повітів. Не знати, пощо їх там держано, коли їх господарства вдома не мали господарів. Ванґо держався тієї сотні руками й ногами, бо посилав наших людей як безплатних робітників по польських дворах у Краківському воєвідстві, за що мав немалі матеріяльні користі від землевласників.

Коли я прийшов до сотні, люди масово дезертирували. Щоб цьому зарадити, я почав уділювати масових відпусток, і то навіть на дуже довгий [251] час — по кілька місяців. Мав я до цього право, бо уповажнив мене до всього ген. Нєбован. Крім цього, тоді навіть було зарядження міністрів війни і крайової оборони, щоб тим селянам, що управляють тютюн, уділювати т. зв. «Табак анбауурльопи» аж до осени. Я порадив селянам, щоб зголошувалися як годовці тютюну, вони мене слухали і їхали на схід та й їхали. Хто поїхав через тютюн, вже більше до австрійського війська не вернув. Тоді їхало з моєї сотні так багато людей на відпустки, що я мусів до 12 години вночі провірювати і підписувати для них документи. Заряд залізниць вніс на мене зажалення, що наслідом моїх відпусток залізниця перевантажена. Ванґо звернув мою увагу на це, але я сказав, що строго держуся доручень ген. Нєбована. Через це устала дезерція, бо пощо ж мали люди дезертирувати, коли знали, що скоріше чи пізніше вони поїдуть на відпустку, бо всі нараз забагли зайнятися управою тютюну, хоч багато з них навіть не знало, як виглядає Нікотіана Табакум. Крім того, в сотні настав лад, бо вояки слухали всіх моїх наказів, ануж не послухає, і нещастя захоче, що через те не дістане відпустки.

Раз зайшов дуже інтересний випадок. При сотні служив якийсь старший селянин десь з-під Радехова. Від початку війни він ще не був дома і нікого зі своїх не бачив. Та настала велика радість. Приїхала до нього у відвідини його сімнадцятилітня донечка, гарна, наче лялечка. Вояк не міг нею натішитися. Коли вже мала від’їздити, вояк прийшов до мене з просьбою про перепустку до Кракова, аби міг свою донечку відпровадити на двірець. Я казав йому прийти пізніше, а коли він зголосився, дав я йому вже готовий документ і сказав:

— Можете свою донечку відпровадити.

Він врадувався, взяв від мене документ і вже мав виходити, коли я йому сказав:

— Але можете її відпровадити не тільки на двірець до Кракова, але аж до дому.
— Як то? — спитав зчудований вояк.
— Бо тут маєте відпустку аж до осени, як такий, що садить тютюн. Будете при донечці аж до осени.

Ця пригода розійшлася скоро по всій сотні. Воякам мій поступок дуже припав до вподоби, і вони ще більше мене полюбили. Але що ж? За два-три тижні почали масово приїздити доньки у відвідини до батьків, а ті приходили до мене з просьбою, щоб могли відпровадити свою доньку… на двірець до Кракова. Не знаю, чи всі ті доньки були дійсно їх доньками, чи тільки на той час іменованими, але цього я не досліджував.

Під весну заключено Берестейський мир. Це викликало страшне негодування посеред Краківської Польонії. Поляки-старшини скидали свої відзначення і припинали собакам. По вулицях небезпечно було ходити воякам. Почався генеральний страйк на залізницях. Взагалі почалось повстання. Але воно минуло.

А тим часом у моїй сотні був спокій. Я мав загальне признання у своїх команд, що запровадив лад. Ген. Нєбован був раз на інспекції, коли вже нас перенесено до Ряшева. Тоді він вилаяв Ванґо за непорядок у запаснім батальйоні і сказав:

— Підіть до сотні Шухевича і поглядіть, як має виглядати порядок. Там навчитеся.

Війська Центральних держав ішли на Україну. Прийшло повідомлення з Відня, що потребують старшин до польової жандармерії і для того має [252] негайно зголоситися кожний старшина, що був колинебудь на Україні і знає тамошні відносини. Тепер заблистіла мені надія, що моя мрія сповниться і я поїду на Україну. Через полк. Ванґо я зголосився, але той сказав мені, що він мого зголошення дальше не подасть, бо потребує мене тут.

За день або два по тім неприхильнім рішенні полк. Ванґо приїхав до моєї сотні на перегляд разом з полк. ген. штабу Шугою, представником з міністерства війни. Він (Шуга) переглянув сотню. Було тоді в ній щось біля 12.000 люду. Лад у сотні дуже припав йому до вподоби. Крім цього, їдучи до сотні, мав він з Перемишля дуже прихильні інформації про мене. По перегляді ми сіли на «гофі» на лавочку і говорили. Вислідом тієї розмови було те, що прямо гріх від Бога, аби там на заході в таку пору зовсім бездіяльно сиділо стільки людей. На запит Шуги я сказав, що найліпше було б перенести сотню в Тернопільщину-Золочівщину, і там зужити її до відбудови господарств. Цей проект дуже припав йому до вподоби.

При тій нагоді я не забув спекти і свою печеню при тому ж вогні. Я розповів Шугові, яка то скучна служба при сотні і просив про інше приділення. Він хотів мене командирувати до міністерства війни у Відні, але я оповів йому про командирку до польової жандармерії на Україні і про те, які труднощі робить мені Ванґо. На це дістав я відповідь: «Добре, що ви мені про це сказали. Якраз нині їду я до Мілітаркомандо в Перемишлі і там справу корисно полагоджу». Рівночасно поручив він свому прибічникові, підпоручникові від гусарів, щоб цю справу занотував і в Перемишлі йому пригадав.

Прощаючись, обіцяв, що не забуде, що з певністю все полагодить, а я подумав собі: «Спустився дід на мід, та й без вечері пішов спати». Та вже за три дні прийшов з Мілітаркоманди в Перемишлі приказ, яким мене приділено до польової жацдармерії в Бєліцах, а на моє місце комендантом сотні установлено якогось активного майора-німця. Ванґо наказав мені до тижня передати сотню новому командирові, та коли я по тижневі — в суботу — прийшов до звіту, щоб зголосити передачу сотні, Ванґо сказав мені:

— Ні, ви встанете дальше комендантом, бо той майор не надається до тієї служби.

Я прямо скаменів, але й розізлився.

— Як то? — спитав я. — Я маю виразний розказ від ген. Нєбована. Я йому безпосередньо підлягаю, а не вам. У такім разі прошу о 48-годинну відпустку до хворого батька. — Тої відпустки треба мені було, аби поїхати до Перемишля і там порушити справу.
— Добре! Відпустку дістанете, але по повороті в понеділок переймете знов команду сотні, — закінчив Ванто.

Я вийшов з його канцелярії, а коли переходив через коридор, адьютант пор. Кріштоф приступив до мене і запитав, чого «старий» так кричав. Я йому оповів.

— Не бійтеся. Все буде гаразд. Якраз тепер вплинула депеша з Перемишля, в якій сам ген. Нєбован взиває Ванґа, щоб негайно оправдався, чому ви дотепер не відійшли до польової жандармерії, та взиває його, аби нарешті виконав наказ, і то негайно. Зачекайте! Я йду до нього з тією депешею.

Коли по хвилині Кріштоф вернув, то сказав мені, що я ще того дня дістану документи на подорож до Бєліц. В неділю я від’їхав.

[253] У запасній частині польової жандармерії в Бєліцах був мадярський режим. Від команданта-полковника починаючи, а на молодшім фенріху кінчаючи, всі старшини були мадяри. Навіть вахтмайстри були самі мадяри. Також ті старшини, яких тепер приділено до перешкоду, були здебільше мадярони. Між тими послідніми було нас тільки кількох немадярів. Поляка — ні одного, і я — одинокий українець.

Були дуже добрі, добрі, лихі і дуже лихі командирки на посади. До найліпших належали приділи на Україну, а до найгірших належали Альбанія і італійські фронти. Україна була найліпша тому, бо там можна було [г]рабувати, красти, ошукувати, значить — дороблюватися майна. Альбанія була найгірша, бо там малярія. Про Італію не треба навіть говорити.

Цілком природно, що мадярська команда протегувала мадярів і посилала їх на Вкраїну. Всі старшини-немадяри, що перебули вишкіл, пішли до Альбанії чи деінде, але ні один — на Україну. Коли вже кінчався мій шеститижневий перевишкіл, сказано мені, що я піду й собі до Альбанії. Тоді я заявив полк. Пекрійому, що, коли мене там приділить, я зголошу до міністерства війни зажалення, бо мене виразно призначено на Україну. Тоді приділ на Альбанію відкликано, але призначено мене в Любельщину. Я цьому спротивився, і мій приділ остав — що так скажу — в завішенню.

В тім часі — день-два пізніше — покликав мене Пекрі і спитався, чи я був в Козєніцах (недалеко Варшави). Коли я притакнув і сказав, що там була наша боєва лінія при облозі Івангорода, Пекрі сказав мені таке. В Козєніцах є військовий склад свиней. Команда жандармерії в Бєліцах дістала приділ 100 штук «Клеін швеіне». Коли я поїду до Козєніц, виберу добрі свині і доставлю їх до Бєліц, тоді дістану явний приказ до Одеси, як приділений до австрійського гувернера Одеси. Різні функції я виконував у часі війни, але знавцем від свиней я ще не був. Але, що ж! Коли від того залежить моє приділення до Одеси, то треба їхати. Зібрався і разом з вахтмайстром-мадяром і чотирьома жандармами поїхав.

До Козєніц прибув я сполудня і негайно пішов до тамошньої команди польової жандармерії, щоб там зголоситися, бо такий був припис, що «жандарм» має негайно голоситися. Та в команді на дверях була таблиця, а на ній напис «Зголошення приймаємо тільки між 10 а 11 годиною перед полуднем» і підпис якогось полковника. Для певности я увійшов до канцелярії, де була тільки одна панночка, і та сказала мені те саме. Я допитався до «обозу» свиней, там сказав якомусь підпоручникові-командантові обозу, про що ходить, та дістав відповідь, що він про все знає. Аби не гаяти часу, я того ж таки дня вибрав сто свиней, але не «Клеіншвеіне», тільки найбільших, яких зараз відсепаровано. Той старшина звернув мою увагу, що в околиці є пошесть, т. зв. «помір свиней», та порадив, щоб я завізвав військового ветеринара оглянути свині, а коли здорові — потвердити мені це на перевозовім листі. Це сталося. На перевозовім листі ветеринар написав: «Аерцтліх унтерсухт унд гееунд бефунден». При тім був мадярський вахтмайстер і ціла патруля.

Слідуючого дня пішов я до команди зголоситися. Та сама панночка, чомусь перестрашена, пішла до кімнати коменданта і по хвилині мене там впустила. Я побачив якогось товстого полковника, що строго, дуже строго глядів на мене, припоясав шаблю, вложив на себе службовий ремінь, настовбурчив вус і приступив до мене. [254]

— Пане полковнику, такий то, такий то і т .д. зголошує слухняно своє прибуття.
— Пане, — рикнув до мене полковник, — ви ще вчора приїхали до Козєніц і доперва нині зголошуєтеся. Ви не знаєте того припису, що жандарм по прибуттю має негайно зголоситися.
— Так, знаю той припис і тому вчора прямо з двірця прибув тут, але напис на дверях звучить інакше. Цього було для мене замало, і я увійшов до команди, але ця панночка сказала мені прийти доперва нині, відповів я.
— Але ви вже без мойого дозволу вибирали свині, — сказав він дальше.
— Так! Це я зробив, щоб не сидіти дармо і заощадити часу. Я тільки вибрав свині, але це від вас залежить, чи я їх маю забрати, про що отсим рівночасно прошу. Не позволите, так поїду без свиней і зголошу полк. Пекрі.

Полковник зразу подобрів. Почав розпитуватися про відносини в Бєліцах та просив поздоровити його щирого товариша Пекрі. Свині можу брати, які схочу.

Зараз вполудне я доглянув, щоб свині завантажено. Я поїхав поспішним потягом, а свині разом з конвоєм їхали тягаровим поїздом.

В Бєліцах я зголосив виконане завдання і передав Пекрійому відпис перевозового листа. Негайно дістав документи, щоб їхати до Одеси. Дуже врадуваний, я вийшов з команди. Здійснилася моя мрія. Слідуючого дня я ще мав формально відмельдуватися, а вполудне їхати дальше.

В Бєліцах було багато вояків, яких вишколювано на польових жандармів. Мимо того, що тоді було скупо з харчами, жандармерія діставала великі припаси харчів. Полковник Пекрі і його харчовий старшина використали цю обставину, і перший держав у великій возівні 26 свиней, другий — 16 свиней на «жандармській вікті». Ці свині мали йти на спекуляцію.

Коли слідуючого дня я прийшов до команди, вони оба накинулися на мене: «Що ти нам привіз? З тих свиней в дорозі згинуло дві свині. Нині прийшов транспорт, і тут уже веліло згинути дві свині. Ветеринар оглянув і ствердив у них страшну пошесть «помір свиней». Через це всі свині належить вистріляти. Але те ще не все. Ми їх загнали до возівні, де були наші свині, і ветеринар сказав, що й наші свині треба убити».

— Я на хворобах свиней не розуміюся, але перед завантаженням поручив, щоб їх оглянув військовий ветеринар. Той ствердив, що вони здорові.
— Це неправда! — сказав вахтмайстер команди конвою. — Ветеринар їх не оглядав.
— Дивує мене, що підстаршина може в приявності пана полковника так до мене говорити, -— сказав я. — А чи правду кажу, прошу поглянути до перевозового листа.

Харчовий старшина оглянув перевозового листа і ствердив, що я маю слушність.

Боявся я, що Пекрі цофне мою командирку, але коли я при звіті зголосив свій від’їзд, він нічого не сказав, і я поїхав до Одеси. По дорозі відвідав я свого хворого батька, відвідав свою дружину, яка тим часом привела на світ мого старшого сина Івана.

В Одесі став я командантом польової жандармерії при гувернері м. Одеси. Моя влада відносилася до самого міста Одеси, бо головний двірець, порт і [255] околиця міста — Пересип мали своїх окремих комендантів. Склад мого жандармського відділу був переважно мадярський, хоч мав я дві чисто українські станиці: одну — в Олександрівськім Саду, а другу — в центрі міста, недалеко від Собору.

Як комендант єдиної поліційної влади в самім місті, я мав великі і широкі повновласгі. Зовсім природно, що зразу населення мене боялося, як боялося моїх російських, а опісля мадярських попередників. Не надто строге, але справедливе поступування спричинило те, що страх перемінився у поважання до моєї особи. Я велів дійти до цього, що в часі, коли по ночах убивано австрійських старшин, мені можна було ходити по ночах містом зовсім свобідно, ніхто мене не напастував. Була нагода доробитися направду великого майна. Багаті, дуже багаті купці виявляли охоту складати мені гарні й дорогі дарунки, але я від цього відказувався і виїхав з Одеси такий самий убогий, яким був перед приїздом, яким остав дотепер і яким остану до смерти. Не раз знайомі радили мені, аби користати з нагоди і брати зліва й справа, але я цього не робив. Я вірив, що буде Самостійна Українська Держава, де мусить бути лад, і не ялося, щоб українські коменданти приучували населення своєї держави до того, щоб воно давало хабарі, та щоб устійнювати думку, що українські коменданти і урядовці — хабарники.

В Одесі було доволі австрійських старшин-українців, які впровадили мене до Українського Клюбу, що приміщувався через короткий час на якійсь вулиці недалеко Собору, а опісля перенісся на Малий Переулок недалеко Єкатеринінської площі. Правду скажу, що відносини в тім клюбі, де гуртувалося все українське життя, робили на мене прикре враження. До мене, як коменданта жандармерії, зразу віднесенося з недовір’ям, а навіть острахом, однак вже по однім або двох днях це уступило, і почалося що іншого. Поодинокі члени відтягали мене в куток і на ухо нашіптували:

— Добродію командіре! Ви сейчас говорили з отсим добродієм. Будьте осторожні, бо це завзятий і скритий большевик!

Інший очорнював когось, що той великий москаль, а опісля підступали до мене очорнені і оклевечували навзаїм тих, що кидали підозріння на них, і так у кілко і без кінця. Були тільки три вийнятки, що не займалися тією забавою, а саме: д-р Луценко, д-р Липа і назагал вся українська молодь, яка стало, кожного вечора приходила до клюбу. Тому й не дивниця, що я остаточно уникав старших, а перебував майже виключно в товаристві молодих «одеситів». Ми визначували собі гуртові стрічі на берегах моря «Лянжерот», «Отрада» або в Олександрівськім Саді, і перебували там довші дуже милі хвилі. Хлопці розпитувалися у мене про галицькі відносини, про творення УСС-ів, про їх історію, про заходи і боротьбу за створення українського університету у Львові, про права нашої мови в «цісарщині» і т. д. Взагалі треба було їм держати виклади про ціле наше національне життя в Австро-Угорщині. Не можу не признатися, що коли опісля молодь «одеситів» вислала в падолисті 1918 осібний відділ охотників до Львова, то мої «балачки» з ними немало причинилися до того, що молодь радо пішла до згаданого відділу. Взагалі молоді «одесити» зробили на мене якнайкраще вражіння. Вони спричинили це, що мій недовгий побут в Одесі належав до одних із найкращих хвилин мого життя.

В Одесі я заснував ще — по приказу влади — школу військових поліційних агентів, яка мала біля 80 слухачів, у тім поважну скількість українців. Був я комендантом і одним із професорів у тій школі.

[256] На час мого побуту в Одесі припав також вибух великого магазину муніції в тому місті. Сталося це, мабуть, 30 серпня 1918 коло 3 год. сполудня. Якраз тоді йшов я на свою кватиру при Каранґозовій вулиці і на Дерибасівсьюй вулиці почув страшну детонацію — з вікон посипалося на вулицю скло із побитих шиб, по якій одна за одною слідували дальші. Вулицею, як шалені, гнали перелякані коні «ізвощиків», з переверненими повозками без своїх панів. Небезпечно було йти пішоходом, бо з кам’яниць сипалося скло із побитих шиб і ранило, небезпечно було йти серединою вулиці, бо там вганяли перелякані коні, тож я скочив до найближчого готелю, де мешкав д-р Максим Рожанковський, мій тіточний брат. Його кватира була, мабуть, на четвертім поверсі. З вікна можна було оглянути ціле місто, що лежало надолині, і ми оба станули при вікні і приглядалися далеким вибухам муніції, а кам’яниця наче гойдалася від сильних потрясень. Цей вибух тривав, мабуть, чи не цілий тиждень.

Як звичайно, кожна окупаційна влада, так само і австрійська команда в Одесі, старалася виробити опінію, що вибух муніції — це робота саботажистів, цілком природно, українських саботажистів — навіть не большевиків. Приводом до цього могла бути обставина, що, після умови між гетьманом а австро-угорською командою, для України мала припасти тільки одна третина тієї муніції, а дві третини мала взяти Наддунайська монархія. Отже, саботаж мав не допустити до видання муніції у ворожі руки. Та слідство виявило, що вибух спричинив якийсь умовоанормальний мадярський вояк, який при порядкуванні ручних Гранатів, беручи гранату, потягнув не за ручку, але за шнурок і спричинив вибух. Слідча комісія була мішана, зложена з австрійських і українських старшин, яких допущено у тім святім переконанні, що їм «ад окульос» викажеться саботажницьку роботу українців А втім виявилося зовсім щось іншого. Коли б австрійці були знали про майбутній вислід слідства, були б українських старшин не добирали. Австрійський Гувернер Одеси Бельц був з того приводу дуже лихий. Він боявся, щоб монархія не була потягнена до обов’язку винагородження тих колосальних матеріальних шкод, які спричинила в Одесі експльозія, бож доказано, що спричинником катастрофи була австрійська команда, яка до роботи в арсеналі післала умовохворого вояка. Але до відповідальности не дійшло, і сам Гувернер перервав свою журбу в цей спосіб, що застрілився. Та не катастрофа була причиною його самоїубства, але обава, що його потягнуть до відповідальности за різні більше й менше чорні фінансові інтереси, які він робим в Одесі. Взагалі цілий уряд ґувернера управляв це дуже миле зайняття, починаючи від шефа штабу майора ген. штабу Гемеля, а кінчаючи на начальникові політвідділу, радникові поліції Гарваші. Перший з них вивіз 18 мільйонів, а другий 16 мільйонів карбованців з Одеси. Перший з них був опісля генерал-кватирмайстром польської армії, а другий посвятився опісля дипломатичній службі і закінчив свою кар’єру в 1939 на становищі польського посла в одній із надбалтійських держав: зразу — в Латвії, а опісля — в Литві.

Про свій побут в Одесі, про тогочасні відносини в українській громаді та про моє відношення до неї написав я доволі докладно у моїх споминах з українсько-польської війни і для того не вважав потрібним цього тут повторювати. Безперечно, не одно наслідом упливу часу вилетіло з моєї пам’яті. Можливо, що десь ще пригадаю собі і тоді тут ще допишу.


д-р Степан Шухевич. Моє життя. Спогади. — Видання Української видавничої спілки: Лондон, 1991. — С. 619.

Опубликовал: Дмитрий Адаменко | 12 марта 2020
Рубрика: Биографии, Вооруженные силы, Первая мировая война, Первая мировая война
Метки: , ,

Последние опубликование статьи