Деякі критичні зауваги щодо планів Російської імперії у Першій світовій війні

Михайло Слободянюк

[35] Навіть зараз, 100 років після початку Першої світової війни, питання планування цієї, воістину Великої, війни основними її дієвими особами викликає велике зацікавлення. Історики саме у первісному плануванні продовжують знаходити помилки та ілюзії Генеральних штабів усіх учасників, що й призвели до чотирьох років запеклої війни на виживання та стали причиною кардинальних змін на політичній мапі Європи.

Військовий міністр Росії генерал Володимир Сухомлінов (1848–1926)

Військовий міністр Росії генерал Володимир Сухомлінов (1848–1926)

У Німеччині та Австро-Угорщині стратегічне планування велось на основі глибокого наукового розуміння війни і, врешті, забезпечило вже наприкінці ХІХ століття відпрацювання основних засад планів ведення війни проти Франції та її союзниці — Росії. Ці плани, залишаючись в основних своїх рисах незмінними, до 1914 року лише удосконалювалися.

Їхні супротивники, Франція та Росія, не мали таких стійких концепцій для ведення коаліційної війни проти Німеччини та Австро-Угорщини, результатом чого були суттєві зміни, що вносилися протягом останніх семи-десяти років перед Великою війною.

Генерал Юрій Данілов (1866–1937)

Генерал Юрій Данілов (1866–1937)

Планування бойових дій в імператорській Росії напередодні світової війни на цей час [36] достатньо добре вивчене. Початковий, доволі глибокий аналіз відразу після закінчення Великої війни провели люди, які безпосередньо задіювалися до розробки планів (як-от праця генерала Юрія Данілова «Россия в мировой войне 1914–1915 гг.» (Див.: Данилов Ю. Россия в мировой войне 1914–1915 гг. — Берлин, 1924), доповнена мемуарами колишнього військового міністра Росії генерала Володимира Сухомлінова (Див.: Сухомлинов В. А. Воспоминания. — Берлин, 1924)). Далі естафету перехопили генерали, які у плануванні війни участі не брали, але, обіймаючи високі посади на фронті, могли запропонувати детальний аналіз цих приготувань.

Серед останніх можна назвати ґрунтовні праці генерала Андрія Зайончковського («Подготовка России к империалистической войне. Очерки военной подготовки и первоначальных планов» (Див.: Зайончковский А. М. Подготовка России к империалистической войне. Очерки военной подготовки и первоначальных планов. — Москва, 1926). Особливістю його праці є те, що генерал, який перейшов на службу до більшовиків, отримав у своє розпорядження всі архіви колишнього Генерального штабу Російської імперії. Крім того, слід враховувати, що його праця була видана 1924 року (як і інша — «Подготовка России к Мировой войне в международном отношении», видана штабом РСЧА 1928 року), тобто тоді, коли ще тиск більшовицьких ідеологів на історію не був таким сильним.

Генерал Миколай Головін (1875–1944)

Генерал Миколай Головін (1875–1944)

Багато в чому на цитуванні архівних документів з книг генерала Зайончковського базується й найповніша та найглибша на сьогодні праця представника російської «білої» еміграції генерала Миколи Головіна, колишнього генерал-квартирмейстера 9-ї армії, начальника штабу 7-ї армії, а наприкінці війни — начальника штабу Румунського фронту. Зайнявшись, перебуваючи в еміграції в Парижі, науковою діяльністю, він 1936 року видав свою працю «Из истории кампании 1914 года на русском фронте. План войны» (Див.: Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на русском фронте. План войны. — Париж, 1936 (перевидана 2014 року у видавництві «Айріс-Пресс» у Москві)). Також він присвятив безпосереднім планам війни на 1914 рік значну частину й другого тому своєї історичної серії — «Начало войны и операции в Восточной Пруссии» (Див.: Головин Н. Н. Начало войны и операции в Восточной Пруссии. — Прага, 1926 (перевидана 2014 року у видавництві «Айріс-Пресс» у Москві)). До подібних досліджень належить й робота генерала Януарія Ціховича «Стратегический очерк войны 1914–1918 гг.» (Див.: Стратегический очерк войны 1914–1918 гг. Ч. І. Период от обьявления войны до начала сентября 1914 года. Первое вторжение русских армий в Восточную Пруссию и Галицийская битва / Сост. Я. К. Цихович. — Москва, 1922) і праця В. Домановського «Кампанія 1914 года» (Див.: Домановский В. Н. Кампанія 1914 года. Вып. І. Планы сторон к началу операций. — Париж, 1929).

Загалом у СРСР питанням плануван ня Росією Першої світової війни велику увагу приділяли до початку Другої світо вої війни, шукаючи відповідей на питання стратегічного розгортання РСЧА у майбутніх війнах. Тут слід згадати класичні пра ці професорів Військової академії РСЧА ім. М.В.Фрунзе комдива Володимира Мелікова («Стратегическое развертывание» (Див.: Меликов В. А. Стратегическое развертывание (по опыту Первой империалистической войны 1914–1918 гг. и Гражданской войны в СССР). Т. І. Первая империалистическая война 1914–1918 гг. 2-е испр. и доп. изд. — Москва, 1939)), а також комдива Олександра Колєнковського («Маневренный период Первой мировой империалистической войны 1914 г.» (Див.: Коленковский А. К. Маневренный период Первой мировой империалистической войны 1914 г. — Москва, 1940)). Слід згадати ще й працю Олександра Бєлого, видану у 1929 році (Див.: Белой А. С. Первая схватка за Львов. Галицийское сражение 1914 года. — Москва, 2014). Всі вони подавали ретельний аналіз планів підготовки Росії та її армії до Першої світової війни.

Очевидно, що до вищезгаданих капітальних досліджень мало що можна додати. Однак, відзначаючи 100-ту річницю початку Великої війни, виглядає вартим окремого розгляду одне питання. У російській історичній літературі незмінно і практично всіма без винятку російськими істориками повторюється негативна російська оцінка плану війни, а також пропонується альтернативний план, посилаючись на авторитет його розробника — російського стратега генерала Михаїла Алексєєва. Отож, аби оцінити таку думку, варто змоделювати, як би розвивалися події на фронтах Першої світової війни у її ключовий момент — від початку бойових дій у серпні 1914 року і до того часу, коли стала очевидною невдача первісного плану Німеччини щодо Франції та Росії щодо Австро-Угорщини, — якби все відбувалося згідно з ідеями генерала Алєксєєва.

Генерал Михаїл Алексєєв. Фото з газети «Le miroir», за 12 грудня 1915 року

Генерал Михаїл Алексєєв. Фото з газети «Le miroir», за 12 грудня 1915 року

[37] Для отримання очікуваної відповіді потрібно спочатку розглянути основні плани Росії щодо ведення війни у Європі, альтернативу яким пропонував генерал Алексєєв.

Отож, трохи історії. 26 червня 1910 року в Росії були затверджені «Вказівки командувачам військами на випадок війни з державами Троїстого союзу», укладені відповідно до мобілізаційного розпису 1910 року (т.зв. «Сухомліновський план»). Вони ввійшли в дію 1 вересня 1910 року і передбачали створення семи армій (Схема № 1).

Армія № 1 (створювана з Віленського військового округу) у складі І, ІІ, ІІІ, IV та ХХ корпусів (разом 10,5 першолінійних піхотних дивізій, 8 друголінійних піхотних дивізій та 5,5 кавалерійських дивізій) повинна була після прикриття мобілізаційного розгортання та зосередження військ стійко втримувати прикордонний район від вторгнення супротивника, а також готуватися до рішучого наступу залежно від обставин. Армія № 2 (створювана з Варшавського військового округу) у складі VІ, XIII, XIV, XV, XIX та ХХIII корпусів (разом 12 першолінійних піхотних дивізій, 3 друголінійних піхотних дивізій та 8,5 кавалерійських дивізій) після прикриття мобілізаційного розгортання та зосередження військ втримувати район Бєлостока та Брест-Литовська, а також готуватися до переходу в наступ залежно від обставин. Армія № 3 (створювана з Київського військового округу) у складі VIІ, VІІІ, IX, X, XI, XII, XXI та III Кавказького корпусів (разом 17 першолінійних піхотних дивізій, 3 друголінійних піхотних дивізій та 9 кавалерійських дивізій) рішучими діями повинна була прикувати до себе якомога значніші сили австрійців.

Схема № 1. Розгортання російських армій за планом війни від 1910 року

Схема № 1. Розгортання російських армій за планом війни від 1910 року

Також створювалися дві друголінійні армії. Армія № 4 (створювана з Казанського військового округу) у складі XVІ та ХХIV корпусів (разом 5 першолінійних піхотних дивізій, 4 друголінійних піхотних дивізій та 2,5 кавалерійських дивізій) та Армія № 5 (створювана з Московського військового округу) у складі Гренадерського, V, XVII та ХХV корпусів (разом 8 першолінійних піхотних дивізій, 4 друголінійних піхотних дивізій та 2,5 кавалерійських дивізій) повинні були зосередитися у вказаних місцях та бути готовими до наступу для підтримки першолінійних армій.

Ще дві армії виконували допоміжні функції. Армія № 6 (створювана з Петербурзького військового округу) у складі Гвардійського, V, XVII та ХХV корпусів (разом 7 першолінійних піхотних дивізій, 3 друголінійні піхотні дивізії та 1,5 кавалерійських дивізій) повинна була забезпечувати захист столиці імперії. Армія № 7 (створювана з Одеського військового округу) у складі 6 друголінійних піхотних дивізій та 1,5 кавалерійської дивізії повинна була прикривати з боку Румунії (р-н Бендер на Дністрі) та захищати узбережжя Чорного моря (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 1. План войны; Т. 2. Начало войны и операции в Восточной Пруссии. С приложением карт и схем в отдельной книге. — Москва, 2014. — С. 60, 61).

Російський піхотинець

Російський піхотинець

Основним недоліком цього плану була його невиразність, навіть, можна сказати, йому властивий був страх перед супротивником. Лише три армії (№1, 2 та 3) відразу призначалися для активних дій, коли ж інші дві (№ 4 та 5) перебували у стратегічному резерві, а ще дві армії (№ 6 та 7) забезпечували фланги (Там само. — С. 61). Тому головний удар, згідно з цим планом, завдавався супроти Німеччини (силами 19 корпусів), коли ж супроти Австро-Угорщини залишалося лише 9 корпусів з дуже обмеженими завданнями. При цьому російське командування, надаючи допомогу Франції, планувало розпочати активні бойові дії супроти Німеччини ще до закінчення зосередження російських військ. Тож не дивно, що цей план викликав щодо себе [38] енергійну критику у війську, особливо у Варшавському, Київському та Віленському військових округах. А події 1912 року (балканська криза) виразно проявили обмеженість його при діях супроти Австро-Угорщини.

Тому 1912 року його переглянули. Результатом праці комісії генерала Петра Постовського, наради командувачів військ, наради начальників штабів та їх генералквартирмейстерів, записок-пропозицій від штабів Варшавського військового округу (укладених генералом Миколаєм Клюєвим) та Київського військового округу (укладених генералом Михаїлом Алексєєвим) стало затвердження царем 1 травня 1912 року нового плану війни під назвою «Вказівки [39] командувачам військами на випадок війни з державами Троїстого союзу», який здебільшого і був реалізований на практиці восени 1914 року. Відповідно до цього плану, створювалися ті ж сім армій. Однак план передбачав уже два варіанти стратегічного розгортання російської армії:

Німецький солдат піхоти

Німецький солдат піхоти

Коли уточнили цей план у 1913 році (коли замість однієї армії № 3 створили дві армії — № 3 та № 8), то до початку реальних бойових дій у 1914 році у ньому було передбачено таке загальне завдання усієї Дієвої армії: перейти у наступ супроти збройних сил Німеччини та Австро-Угорщини з метою перенесення війни на їхні території. Для цього передбачалося створення двох фронтів — Німецького та Австро-Угорського (Схема № 2).

Схема № 2. Розгортання російських армій за проектом плану війни від 1 березня 1912 року

Схема № 2. Розгортання російських армій за проектом плану війни від 1 березня 1912 року

А. Завданням Німецького фронту (пізніше перейменованого у Північно-Західний) був розгром німецьких військ, залишених у Східній Прусії, та захоплення останньої з метою створення вигідного вихідного розташування для наступних дій (Там само. — С. 186). Штаб головнокомандувача арміями фронту був розташований спочатку у Волковиську, а пізніше — в Ліді (формувався зі штабу Варшавського військового округу). Фронт складався з двох армій.

Армія № 1 (штаб армії створювався зі штабу Віленського військового округу та перебував у Вільні (нині Вільнюс)). До складу армії передбачалося включити Гвардійський (прибував з Петербурзького військового округу), ІІІ, IV та ХХ (зі складу Віленського військового округу) корпуси, всього 8,5 першолінійних піхотних дивізій, 7 друголінійних піхотних дивізій та 5,5 кавалерійських дивізій (разом 15,5 піхотних дивізій та 5,5 кавалерійських дивізій). Армія [40] зосереджувалася на Німані між фортецею Ковно (нині — Каунас) та Друскениками (нині — Друскенікай). Завданням армії було:

Армія № 2 (штаб армії створювався зі штабу Варшавського військового округу та розташувався у Варшаві, а пізніше — у Волковиську). До складу армії передбачалося включити ІІ корпус (прибував з Віленського військового округу), VI, XV та ХХІІІ корпуси (зі складу Варшавського військового округу), всього 8,5 першолінійних піхотних дивізій, 3 друголінійні піхотні дивізії та 4 кавалерійські дивізії (разом 11,5 піхотних дивізій та 4 кавалерійські дивізії). ХІІІ корпус, що входив до її складу, згідно з планом від 1 травня 1912 року (з Московського військового округу), був переданий до складу армії № 5. Армія зосереджувалася в районі фортеці Гродно–Бєлосток–Ломжа. Завданням армії було:

Б. Завданням Австро-Угорського фронту (пізніше перейменованого у Південно-Західний) було завдати поразку австро-угорському війську, щоби перешкодити відходу значних сил супротивника на південь, за Дністер, та на захід, до Кракова. Штаб головнокомандувача арміями фронту був розташований спочатку в Києві, а пізніше у Кобрині (формувався зі штабу Київського військового округу). Фронт складався з чотирьох армій.

Армія № 4 (штаб армії створювався зі штабу Казанського військового округу та перебував у Любліні). До складу армії передбачалося включити Гренадерський корпус (прибував із Московського військового округу), І корпус (із Петербурзького військового округу), ХIV корпус (із Варшавського військового округу) та XVI корпус (зі складу Казанського військового округу), всього 8,5 першолінійних піхотних дивізій, 2 друголінійні піхотні дивізії та 4,5 кавалерійських дивізій (разом 10,5 піхотних дивізій та 4,5 кавалерійських дивізій). Армія зосереджувалася в районі Івангород–Люблін–Рейовець–Луков. Завданням армії було:

Австрійський піхотинець

Австрійський піхотинець

Армія № 5 (штаб армії створювався з штабу Московського військового округу та перебував у Брест-Литовську). До складу армії передбачалося включити XIII, XVII та XXV корпуси (прибували з Московського військового округу) і ХІХ корпус (із Варшавського [42] військового округу), всього 8 першолінійних піхотних дивізій, 3 друголінійні піхотні дивізії та 5 кавалерійських дивізій (разом 11 піхотних та 5 кавалерійських дивізій). V корпус Московського військового округу, який раніше, згідно з планом від 1 травня 1912 року, мав входити до цієї армії, був переданий 8-ї армії. Замість нього армія отримала ХІІІ корпус з того ж самого Московського військового округу. Армія зосереджувалася на фронті Холм–Ковель. Завданням її було:

Командир 5-ї сотні ІІ куреня 1 полку Українських Січових Стрільців сотник (офіцер Х рангу) Роман Дудинський. Прибл. 1916 рік; на початок війни ― фенріх резерву

Командир 5-ї сотні ІІ куреня 1 полку Українських Січових Стрільців сотник (офіцер Х рангу) Роман Дудинський. Прибл. 1916 рік; на початок війни ― фенріх резерву

Армія № 3 (штаб армії створювався зі штабу Київського військового округу та перебував спочатку у Києві, а потім — у Рівному). До складу армії передбачалося включити ІХ, X та XХІ корпуси (з Київського військового округу), ХXIV корпус (із Казанського військового округу) та ІІІ Кавказький корпус (із Кавказького військового округу), що прибував пізніше, всього 10 першолінійних піхотних дивізій, 1 друголінійна піхотна дивізія та 4 кавалерійські дивізії (разом 11 піхотних дивізій та 4 кавалерійські дивізії). Армія зосереджувалася в районі Дубно–Рівне. Завданням її було:

Армія № 8. До складу армії передбачалося включити V корпус (з Московського військового округу), VII корпус (з Одеського військового округу), Х корпус (з Київського військового округу) та ХІІ корпус (з Петербурзького військового округу), всього 9 першолінійних піхотних дивізій, 1 друголінійна піхотна дивізія та 5 кавалерійських дивізій (разом 10 піхотних дивізій та 5 кавалерійських дивізій). Армія зосереджувалася в районі Проскурова. Завданням армії було:

Схема № 3. Розгортання російських армій за планом 1910 року та згідно з запискою генерала Михаїла Алексєєва

Схема № 3. Розгортання російських армій за планом 1910 року та згідно з запискою генерала Михаїла Алексєєва

Дві інші армії (№ 6 та 7) продовжували виконувати практично ті ж самі допоміжні завдання, що й за планом 1910 року. Армія № 6 (штаб армії створювався зі штабу Петербурзького військового округу і був розташований [43] у Санкт-Петербурзі) у складі Гвардійської стрілецької бригади, XVIIІ та ХХІІ корпусів, а також створюваних за планом 3 другочергових дивізій, Оренбурзької козацької дивізії та козацької бригади 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії повинна була забезпечити захист столиці імперії та нагляд за узбережжям Балтійського моря. Армія № 7 (створювана з Одеського військового округу) у складі VII корпусу, 4 другочергових піхотних дивізій та 1 кавалерійської дивізії з Кримським кінним та 7-м Донським козацьким полками прикривала з боку Румунії та забезпечувала нагляд за узбережжям Чорного моря (Там само. — С. 402).

Основним недоліком подібного стратегічного розгортання (з точки зору Зайончковського та Головіна) було рішення вести наступ по двох оперативних напрямках, що розходилися (проти Східної Прусії та, водночас, проти Ґаліції). В результаті, стверджували вони, на жодному з цих стратегічних напрямків російському командуванню не вдалося створити суттєвої переваги над супротивником, хоча загалом російська армія за кількісними параметрами значно переважала австро-угорські та німецькі сили (особливо після закінчення стратегічного розгортання на Заході військ, що прибували з Сибіру, Далекого Сходу та Туркестану). Як наголошував Головін, «народжений з компромісу план війни 1912 року саме тому й не міг явно виражати яку-небудь основну ідею. Потрапивши під вплив ідеї генерала Алексєєва про завдання у найперших операціях головного удару по австро-угорських арміях, Сухомлінов та його співробітники не наважуються відмовитися від одночасних украй рішучих дій і в Східній Прусії. Це призводить до того, що на Південно-Західний фронт направляються сили, цілком недостатні для проведення швидкої та нищівної операції в Ґаліції, тобто для дотримання тієї основної умови, за якою завдання у найперших операціях головного удару на Південно-Західному фронті не було б порушенням суті наших союзних (Тобто — перед Францією) обов’язків» (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 3. Галицийская битва (до 1 сентября нового стиля); Т. 4. Дни перелома Галицийской битвы (1–3 сентября нового стиля). — Москва, 2014. — С. 28).

Начальник Генерального штабу Австро-Угорщини фельдмаршал Франц Конрад фон Гетцендорф

Начальник Генерального штабу Австро-Угорщини фельдмаршал Франц Конрад фон Гетцендорф

Це конкретне зауваження щодо недоліків плану війни проти Австро-Угорщини вказує на те, що, незважаючи на постановку для Південно-Західного фронту завдання з метою оточення австро-угорських армій (за зразком «Канн», як зауважив Головін), реально угрупування було створене так, що лівофлангові 3-тя та 8-ма армії (21 піхотна дивізія) виявилися майже рівними право му флангу (4-й та 5-й арміям, де було всього 21,5 піхотна дивізія). Якщо взяти до уваги потужність лівого флангу австро-угорських армій, то про жодні «Канни» у цьому випадку не могло бути й мови — реально оточення було можливе лише щодо слабкого австро-угорського правого флангу (3-тя і 2-га армії), — а загалом вело не до оточення, а лише до витіснення австрійських армій зі Східної Галичини у Західну.

На початку мобілізації та бойових дій у серпні 1914 року вже 5 серпня французький посол у Петербурзі звернувся до царя з «благанням», як він висловився, про якнайшвидшу допомогу французькій армії. Але Микола ІІ відповів дещо пізніше, коли відомості про становище Франції набули тривожного характеру: «Я наказав великому князеві Миколаю Миколайовичу, на скільки можливо швидше і за будь-яких обставин відкрити шлях на Берлін. Я приділяю нашим операціям у Австрії лише другорядне значення». І вже 7 серпня генерал Янушкевич телеграфував генералові Жилінському: «Через скерування головних сил Німеччини проти Франції та необхідність підтримати нашу союзницю, вжити такі заходи: 1) Гвардійський і І корпуси [44] вилучити з 1-ї армії та скерувати до Варшави, куди вони прибувають на 12–22 день мобілізації; 2) включити у 1-шу армію ХХ корпус; 3) до Варшави ж перевести XVIII корпус; 4) ці частини у Варшаві утворюють авангард нової армії проти Німеччини…» (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 1. План войны. Т. 2. Начало войны и операции в Восточной Пруссии… — С. 299) Таким чином, створювалася 9-та армія, яка повинна була діяти вже на третьому операційному напрямку, на Познань (у напрямку, що розходився із першими двома згаданими вище).

Схема № 4. Варіант можливого розгортання російських військ у Галичині згідно із найнебезпечнішим для австрійського війська варіантом

Схема № 4. Варіант можливого розгортання російських військ у Галичині згідно із найнебезпечнішим для австрійського війська варіантом

Згадаємо тепер альтернативний план, який висував генерал Алексєєв та його прихильники у російському Генеральному штабі (і який активно підтримував генерал Головін).

Основні ідеї альтернативного плану генерал Алексєєв виклав спочатку у своїй записці від 17 лютого 1912 року, а далі більш детально опрацював у записці від 15 березня 1912 року. Розглянемо, у чому полягала їхня суть.

[45] План війни 1910 року був складений здебільшого через побоювання можливих дій з боку саме німецької армії. Тому для протидії австро-угорській армії залишали лише 9 корпусів (абсолютно недостатніх для завдання австрійській армії поразки). Однак події на Балканах 1912 року поставили Росію перед загрозою початку війни саме з Австро-Угорщиною, а не з Німеччиною. Як згадував у своїх мемуарах граф Володимир Коковцов (на той час — Голова Ради міністрів), восени 1912 року навіть виникло питання про проведення в Росії часткової мобілізації військ всього Київського та частини Варшавського [46] військових округів, а також про підготовку до мобілізації Одеського військового округу, що не відбулася через неготовність російської армії до великої війни та заперечень, які висловили Миколі ІІ та його Військовому міністрові генералу Сухомлінову як сам Коковцов, так і міністри Кабінету міністрів Росії (Коковцов В. Н. Из моего прошлого. Восспоминания 1903–1919. Т. ІІ. — Париж, 1933. За: Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 1. План войны. Т. 2. Начало войны и операции в Восточной Пруссии… — C. 278, 279). Тому «явна неспроможність плану ведення війни 1910 року» змусила генерала Сухомлінова зібрати у лютому 1912 року в Москві з’їзд начальників штабів округів та їхніх генерал-квартирмейстерів. Для відпрацювання нового рішення щодо планів війни генерал Алексєєв, на той час — начальник штабу Київського військового округу, й підготував 17 лютого записку, названу «Загальним планом дій» (Генерал Зайончковський подає дані про її перебування у воєнно-обліковому архіві, справа № 128182. Див.: Зайончковский А. М. Подготовка России к империалистической войне. Очерки военной подготовки и первоначальных планов. — Москва, 1926 . — С. 236, 237).

Схема № 5. Розгортання австро-угорського війська в Галичині за даними, отриманими російською розвідкою від полковника Альфреда Редля

Схема № 5. Розгортання австро-угорського війська в Галичині за даними, отриманими російською розвідкою від полковника Альфреда Редля

Сутність пропозицій генерала Алексєєва полягала в тому, щоби з початком бойових дій основний удар російських армій завдавався б саме супроти Австапи.

1-й етап: оборонний, призначений для стримування супротивника до моменту збору головних сил російської армії. На цьому етапі він формулює завдання для 4-ї та 5-ї російських армій так: «До збору військ армій для переходу в наступ затримати австрійців на шляхах до Бреста і особливо — в обхід фортеці зі сходу. У будь-якому випадку армії повинні зберегти у своїх руках Брест–Кобрин–Пружанський та Пінський райони. 4-та армія стримує супротивника у смузі між Віслою та Бугом; 5-та — між Бугом і Стоходом. Утримання Івангорода має важливе значення, оскільки він запирає єдиний наскрізний залізничний шлях для австрійців, що наступають до Бреста. Якщо буде необхідно, залишити Івангород, переправи через Віслу повинні бути знищені». Завдання 3-ї армії: «До збору сил, необхідних для переходу в наступ та атакування 2-ї та 3-ї австрійських армій, 3-тя російська армія зобов’язана зберегти у своїх руках Рівненський залізничний вузол та лінію залізничних доріг Козятин–Рівне і Жмеринка–Проскурів».

Генерал Дмитрій Мілютін (1816–1912)

Генерал Дмитрій Мілютін (1816–1912)

На 2-му етапі передбачається перехід уже зосереджених російських армій у наступ з загальним завданням розгрому австрійського війська: «Завдати поразки австрійським арміям у межах Ґаліції, вживши при тому всі можливі заходи для того, щоби не дати можливості значним силам супротивника відійти на південь — за оборонну лінію Дністра, а на захід — до Кракова». Тоді завдання [48] армій були такі: 4-й армії — «Наступати на фронт Ряшів–Перемишль, намагаючись відкинути супротивника у бік Перемишля, тобто від найважливіших шляхів через Карпати. Забезпечити праве крило армій з боку Кракова»; 5-й армії — «Наступати на фронт Перемишль–Львів, приковуючи до себе якомога більші сили супротивника»; 3-й армії — «Завдати поразки 2-й та 3-й австрійським арміям, не даючи їм, наскільки це буде можливо, цілком чи значною частино%0254) побудував свої плани на точному знанні планів Австро-Угорщини, що були отримані російською розвідкою завдяки зраді полковника Редля (Схема № 5).

Тому цілком слушно він передбачав, що австро-угорські війська, випереджуючи російські у розгортанні майже на два тижні, негайно атакують російські армії, розташовані на передовому театрі бойових дій, у напрямку Любліна та Седлеця, намагаючись відрізати росіян від їхніх комунікацій на Москву, а також ізолювати Брест. При цьому австрійські 1-ша та 4-та армії забезпечували б для себе можливість використовувати комунікації через Івангород. За здійсненими генералом Алексєєвим розрахунками, австро-угорські війська досягали:

1-й етап: оборонний, призначений для стримування супротивника до моменту збору головних сил російської армії. На цьому етапі він формулює завдання для 4-ї та 5-ї російських армій так: «До збору військ армій для переходу в наступ затримати австрійців на шляхах до Бреста і особливо — в обхід фортеці зі сходу. У будь-якому випадку армії повинні зберегти у своїх руках Брест–Кобрин–Пружанський та Пінський райони. 4-та армія стримує супротивника у смузі між Віслою та Бугом; 5-та — між Бугом і Стоходом. Утримання Івангорода має важливе значення, оскільки він запирає єдиний наскрізний залізничний шлях для австрійців, що наступають до Бреста. Якщо буде необхідно, залишити Івангород, переправи через Віслу повинні бути знищені». Завдання 3-ї армії: «До збору сил, необхідних для переходу в наступ та атакування 2-ї та 3-ї австрійських армій, 3-тя російська армія зобов’язана зберегти у своїх руках Рівненський залізничний вузол та лінію залізничних доріг Козятин–Рівне і Жмеринка–Проскурів».

Генерал Дмитрій Мілютін (1816–1912)

Генерал Дмитрій Мілютін (1816–1912)

На 2-му етапі передбачається перехід уже зосереджених російських армій у наступ з загальним завданням розгрому австрійського війська: «Завдати поразки австрійським арміям у межах Ґаліції, вживши при тому всі можливі заходи для того, щоби не дати можливості значним силам супротивника відійти на південь — за оборонну лінію Дністра, а на захід — до Кракова». Тоді завдання [48] армій були такі: 4-й армії — «Наступати на фронт Ряшів–Перемишль, намагаючись відкинути супротивника у бік Перемишля, тобто від найважливіших шляхів через Карпати. Забезпечити праве крило армій з боку Кракова»; 5-й армії — «Наступати на фронт Перемишль–Львів, приковуючи до себе якомога більші сили супротивника»; 3-й армії — «Завдати поразки 2-й та 3-й австрійським арміям, не даючи їм, наскільки це буде можливо, цілком чи значною частиною своїх сил відійти за оборонну лінію Дністра. Загальний напрямок операції на Львів, наступ на Львів–Жидачів» (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 1. План войны. Т. 2. Начало войны и операции в Восточной Пруссии… — С. 96, 97) (Схема № 6).

Схема № 6. Розгортання російських армій на австро-угорському фронті згідно із запискою генерала Михаїла Алексєєва від 15 березня 1912 року

Схема № 6. Розгортання російських армій на австро-угорському фронті згідно із запискою генерала Михаїла Алексєєва від 15 березня 1912 року

Для виконання цих завдань генералові Алексєєву потрібно було 15–16 корпусів. Зменшення їх із 19-ти (у попередній записці) пов’язане не з рішенням самого Алексєєва, а з завданням, яке поставив для нього Генеральний штаб 1 березня 1912 року.

Цю ж ідею генерала Алексєєва (зосередження основних сил російської армії проти Австро-Угорщини) підтримував і генерал Петро Постовський, керівник комісії з докорінної переробки плану війни від 1910 року. До цієї комісії були включені всі окружні генерал-квартирмейстери (Посада генерал-квартирмейстера на той час відповідала посаді начальника оперативного відділу штабу військового округу сучасної армії) (сам генерал-майор Постовський обіймав посаду генерал-квартирмейстера Варшавського військового округу). Комісія відпрацьовувала варіант скерування у початковий період війни проти Австро-Угорщини не лише 3-ї (яку комісія попервах пропонувала розділити на 3-тю та 8-му армії), але й 4-ї та 5-ї армій (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 1. План войны. Т. 2. Начало войны и операции в Восточной Пруссии… — С. 79). Визначивши оборонний етап ведення бойових дій російськими арміями тривалістю 40 діб (після [49] оголошення мобілізації), генерал запропонував далі завдавати удари по австро-угорському війську силами 3-ї (поділеної на дві), 4-ї та 5-ї армій (загалом, саме так насправді й відбулося 1914 року). При цьому генерал Постовський проти Німеччини залишав 9 корпусів, а проти Австро-Угорщини — 16 (Схема № 7).

Схема № 7. Зміни у стратегічному розгортанні армій Російської імперії у разі війни проти Німеччини та Австро-Угорщини, запропоновані комісією генерал-майора Петра Постовського

Схема № 7. Зміни у стратегічному розгортанні армій Російської імперії у разі війни проти Німеччини та Австро-Угорщини, запропоновані комісією генерал-майора Петра Постовського

Таким чином, підсумовуючи всі ці пропозиції, які російські військові теоретики та практики вважали найкращим варіантом плану війни на Східному фронті (генерал Головін навіть додав до своєї праці «План війни» спеціальний додаток під назвою «Передбачуваний проект операції в Ґаліції», складений в дусі «Мілютинської стратегії» (Там само. — С. 316–338)), можна зробити певні висновки, які викладемо нижче.

Але спочатку звернемо увагу не на головний, з точки зору вищезгаданих авто рів, театр військових дій (ТВД) — австрійський [50], а на другорядний — німецький. На ньому передбачалося залишити 6 корпусів (близько 12,5 дивізій). Якщо додати до цих реальних першолінійних дивізій, що виділялися планом 1913 року на цю ділянку фронту, ще 10 друголінійних дивізій (що не є аксіомою; адже автори альтернативного плану завжди підкреслювали, що 6-ти корпусів (12 дивізій) тут цілком достатньо), то отримаємо 22,5 піхотні дивізії, задіяні проти Німеччини.

Німецька 8-ма армія мала у своєму складі 14–15 піхотних дивізій (Там само. — С. 422). Станом на 26 серпня 1914 року до неї входили І-й армійський корпус (1-ша та 2-га піхотні дивізії), XVII-й армійський корпус (35-та та 36-та піхотні дивізії), ХХ-й армійський корпус (37-ма та 41-ша піхотні дивізії), І-й резервний корпус (1-ша резервна та 36-та резервна піхотні дивізії), 3-тя резервна піхотна дивізія, 1-ша дивізія ляндверу, 6-та та 70-та бригади ляндверу, ерзац-бригади (Ерзац-бригада — це запасна (навчальна) бригада у німецькій армії, у якій готували резервістів) генерала Гейдука та генерала Земмерна, 5-та та 20-та бригади ляндверу, дивізія генерала Бродрюка, 2-га бригада ляндверу, окремий корпус Буссе та загін фортеці Данціґ, отримаємо її реальний склад: 15 піхотних та 1 кавалерійську дивізії (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 1. План войны. Т. 2. Начало войны и операции в Восточной Пруссии… — С. 658, 659). Якщо ж врахувати коефіцієнт, запроваджений Головіним (1:1,5), з огляду на перевагу німецької піхотної дивізії в артилерії, то німецькі сили можна вважати еквівалентними 21–21,5 російським піхотним дивізіям. До того ж ще одна німецька піхотна дивізія ляндверу була підвезена в район бойових дій уже під час Східно-Пруської операції.

Одна зі сцен битви на Марні. Вересень 1914 року

Одна зі сцен битви на Марні. Вересень 1914 року

Тому ми отримуємо приблизну рівність в силах, але якщо врахувати кращу й ретельнішу підготовку німцями Східно-Пруського ТВД, високі маневрові властивості німецької армії, систематичне відпрацьовування на навчаннях передвоєнного періоду можливих ситуацій, то німецьке військо у Східній Прусії мало б безперечну перевагу під час бойових дій. А опираючись на реальні події у Східній Прусії, можна сміливо припустити, що німецька розвідка (особливо, якщо взяти до уваги те, що російські штаби були неспроможні використовувати шифри під час радіообміну з військом) доволі швидко визначила б реальний склад російської армії на цьому ТВД.

Генерал Віктор Данкль фон Краснік (1854–1941)

Генерал Віктор Данкль фон Краснік (1854–1941)

Звідси стає очевидним, що:

1. Жодної потреби перекидати корпуси зі складу німецьких армій на Заході, що діяли проти Франції, у німецького Генерального штабу не було: три корпуси залишилися б на полях вирішальної битви на Марні, що всі історики пов’язують із неминучою поразкою [51] французької армії у цій битві, згідно з планами німецького керівництва. Один із найближчих співробітників маршала Жофра генерал Дюпон писав: «Два корпуси, зняті з французького фронту: корпус, що дублював гвардію, — Гвардійський резервний (G.R.), віднімають від армії фон Бюлова та ХІ армійський корпус — від армії фон Гаузена. Одна кавалерійська дивізія — 8-ма (Саксонська) їх супроводжує… Цей захід, можливо, і став нашим спасінням. Уявіть, що Гвардійський резервний корпус перебуває на своєму місці 7 вересня між Бюловим та Клуком, а ХІ армійський корпус із Саксонською кавалерійською дивізією — в армії фон Гаузена 9 вересня біля Фер-Шампенуаза. Які наслідки! Від цієї помилки начальника німецького Генерального штабу у 1914 році генерала фон Мольтке інший Мольтке, його дядько, повинен був перевернутися у труні» (У книзі «Німецьке вище командування в 1914 році» (передмову до неї написав маршал Жофр). Цит. за: Головин Н. Н. Россия в Первой мировой войне. — Москва, 2014. — С. 398). Очевидно, що це призводило до загальної поразки Франції у війні та захоплення німцями Парижа (або його облоги). Англійський корпус в таких умовах був би негайно евакуйований на острів. А подальше перекидання німецьких військ на Східний фронт, як показали реальні події 1915 року, напевно призвело б до поразки російських армій уже восени 1914 року, причому до поразки, значнішої від тієї, яку росіяни зазнали під час великого відступу 1915 року.

Генерал Моріц фрайгер Ауфенберґ фон Комаров (1852–1928)

Генерал Моріц фрайгер Ауфенберґ фон Комаров (1852–1928)

2. Знаючи сміливість у проведенні ризикованих операцій, властиву генералам та офіцерам німецького Генерального штабу, та й цілому командуванню німецького війська, можемо припустити, що за певних умов (наприклад, надаючи допомогу австро-угорській армії) німецькі дивізії 8-ї армії могли й самі розпочати наступ на середньому Німані або у напрямку Сєдлєца–Бєлостока. Дуже імовірно, що російське командування у цих умовах запанікувало б і почало перекидати війська проти німецького наступу, послаблюючи таким чином фронт проти Австро-Угорщини.

Не варто виключати й те, що німці стали б перекидати частину своїх дивізій до Сілезії — як відповідь на поразку австро-угорської армії, уникнути якої у Конрада фон Гетцендорфа не було можливостей, та на відступ австрійських армій до Кракова. Це також значно посилило б спротив австро-угорської [52] армії. До речі, в умовах реальної війни восени 1914 року німецькі генерали саме так і вчинили. На 45-й день вони вирішили перекинути половину своїх сил у Верхню Сілезію для того, щоби примкнути безпосередньо до флангу розбитих австрійських армій, які збиралися в районі Кракова (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 1. План войны. Т. 2. Начало войны и операции в Восточной Пруссии… — С. 307). у разі, якби німці знали, що, власне, їм ніщо серйозне у Східній Прусії не загрожує, то ця передислокація могла відбутися ще раніше. Тоді німецькі дивізії сказали б своє вагоме слово у битві, що розгорнулася між Віслою та Сяном, суттєво посиливши 1-шу армію генерала Данкля та забезпечивши лівий фланг австрійського угрупування від можливих дій російської 9-ої армії.

Маршал Жозеф Жак Сезер Жофр (1852–1931)

Маршал Жозеф Жак Сезер Жофр (1852–1931)

Таким чином, залишення у Східній Прусії проти Німеччини лише 6-ти російських корпусів було б, за будь-яких обставин, зрадою французів у цій коаліційній війні. Тим паче, що під час поїздки на Нараду начальників Генеральних штабів в Красному Селі 18 (31) серпня 1911 року, як писав у своїх мемуарах Жофр, генерал Дюбайль у розмові з царем та з офіцерами російського Генерального штабу домігся прискорення мобілізації та зосередження і того, що принаймні росіяни не будуть чекати їх завершення для початку свого наступу. Всі погодилися, що тільки наступ може забезпечити успіх: «Потрібно вдарити у саме серце Німеччини, — сказав цар. — Загальною метою повинен бути Берлін». Відповідну угоду було підписано начальником російського Генерального штабу 18 (31) серпня (Там само. — С. 263).

Великий князь Миколай Миколайович (молодший) (1856–1929). Худ. Микола Самокіш

Великий князь Миколай Миколайович (молодший) (1856–1929). Худ. Микола Самокіш

Нагадаємо, що генерал Жофр саме 1913 року міняє достатньо обережний план французького Генерального штабу від 1911 року на більш рішучий (так званий «план XVII»), що передбачав перехоплення ініціативи з рук німців завдяки рішучому наступу з фронту Бельфор–Лонгві (Там само. — С. 274). Британський історик Ліддел Гарт пише, що цей план був побудований на подвійній помилці — щодо сил супротивника та місця удару, причому другий прорахунок виявився небезпечнішим від першого (Лиддел Гарт Б. История Первой мировой войны. — Москва, 2014. — С. 65). Однак план брав до уваги активну поведінку російських військ супроти Німеччини. Тож саме тому пасив на позиція росіян у Східній Прусії робила реальнішою поразку французької армії вже у першій битві, що відповідало німецькому планові війни. І російське командування (генерал Володимир Сухомлінов, Великий князь Миколай Миколайович-молодший, генерал Миколай Янушкевич, генерал Яков Жилінський, та й сам Микола ІІ), яке автори альтернативного плану критикували, це дуже добре розуміло!

Генерал Миколай Янушкевич (1868–1918)

Генерал Миколай Янушкевич (1868–1918)

[53] Тепер повернімося до гіпотетичних розмірковувань російських генералів про ведення бойових дій проти австро-угорської армії на головному, Галицькому, ТВД.

Якщо для генерала Алексєєва, беручи до уваги реальні можливості російської армії, зосередження основних зусиль проти Австро-Угорщини було лише найбільш раціональним планом (намагання одним ударом розгромити одного, слабшого, з двох супротивників, яким для росіян були австрійці: в цьому генерал був зацікавлений, спочатку як начальник штабу Київського військового округу, а потім як начальник штабу Південно-Західного фронту), то генерал Головін підносить це в ранг високої стратегії, названої ним «прямим та непрямим стратегічним впливом на Німеччину у першій операції» (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 1. План войны. Т. 2. Начало войны и операции в Восточной Пруссии… — С. 72). Як зразок для наслідування він згадує так званий «Трахтенберзький план» союзників (Росії, Австрії, Прусії та Швеції) для боротьби з Наполеоном у 1813 році. Тоді домовились, що армія, проти якої опинився б сам Наполеон (тобто його головні сили), мусить ухилятися від рішучої битви, коли ж інші армії переходять у рішучий наступ проти інших армій французів. На думку Головіна, аналогічна «Трахтенберзькому планові» ідея мала б лягти в основу дій Антанти під час світової війни (Там само. — С. 73). Якщо б Німеччина скерувала свої головні сили проти Франції, то французи мали б відтягувати початок вирішальної битви, а росіяни — розпочати активні дії, і навпаки, якщо б Німеччина скерувала свій головний удар проти Росії, то її союзники повинні були перейти у рішучий наступ.

Генерал Яков Жилінський (1853–1918)

Генерал Яков Жилінський (1853–1918)

Однак реалії були такими, що Німеччи на вже завчасу вирішила завдати свій перший і головний удар саме по Франції, про що дуже добре знали як у Парижі, так і в Петербурзі. Тоді, за аналогією до «Трахтенберзького плану», прихильником якого був генерал Головін, Росія мала б скерувати свій головний удар проти Німеччини. Однак генерал чомусь робить висновок, що Росія повин% піхотні дивізії ляндверу), який брав участь у бойових діях на боці Австрії в Ґаліції. Й сам Головін допускав можливість перекидання німецьких сил із Східної Прусії після того, як німецьке командування упевниться в тому, що йому там ніщо серйозне не загрожує. Вже в умовах війни німці перекинули в Сілезію 2 армійські корпуси (4 піхотні дивізії) (Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914–1918 гг. — Москва, 2014. — С. 65). За певних обставин німці могли перекинути й 3 армійські корпуси, тоді кількість дивізій зросла б до 6-ти (це без урахування ляндверу фортець Сілезії). Таким чином, спільні сили австро-угорської та німецької армій у Ґаліції могли сягати не 42–47-ми піхотних дивізій, а й 48–55-ти. То де ж перевага російської армії на цьому ТВД? А з урахуванням запровадженого генералом Головіним коефіцієнта співвідношення реальної бойової сили німецької та російської піхотних дивізій (1,5:1), то адекватна кількість піхотних дивізій ворогів Росії в Ґаліції могла досягти 50–58-ми (враховуючи лише регулярні піхотні дивізії Німеччини, без ляндверу).

Загалом розуміючи слабкість такої цифрової аргументації, Головін у 3-му томі своєї історичної праці («Галицийская битва») подає вже дещо інші цифри. «Ґрунтуючись на практично однакових висновках генералів Алексеєва та Клюєва, які вважали за можливе стверджувати, що при вилученні 6-ти корпусів із першого ешелону зосередження для первинних дій на Північно-Західному фронті до складу Південно-Західного фронту могло бути призначено 20 корпу сів, плюс ще два корпуси з другого ешелону. Отже, план війни міг зробити силу Південно-Західного фронту рівною 22-м корпусам. Виражаючи цю силу в польових піхотних дивізіях, ми отримаємо величину в 45,5. Додавши до цього ще 13 другочергових дивізій, призначених планом війни для ПівденноЗахідного фронту, ми отримаємо загальну силу армій Південно-Західного фронту, що сягає 58,5 піхотних дивізій» (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 3. Галицийская битва (до 1 сентября нового стиля). Т. 4. Дни перелома Галицийской битвы (1–3 сентября нового стиля). — Москва, 2014. — С. 30). Однак і тут можна поставити питання про те, де тут та перевага, яка, за переконанням генерала Гку, вела до того, що Німеччина, аби не допустити поразки та цілковитого знищення збройної потуги свого союзника, змушена була б перекидати не лише частину своїх військ зі Східної Прусії, але й із Франції (Там само. — С. 77).

Тож розгляньмо цю аргументацію.

Спочатку необхідно уточнити розрахунок сил, що протистояли одна одній. Маючи у своєму розпорядженні проданий полковником Редлем план війни Австро-Угорщини проти Росії, а також свою агентуру у мобілізаційному відділі австрійського Генерального штабу (полковник Яндржек (Звонарев К. К. Агентурная разведка. Русская агентурная разведка всех видов до и во время войны 1914–1918 гг. Германская агентурная разведка до и во время войны 1914–1918 гг. — Київ, 2005. — С. 173)), російський Генеральний штаб достовірно оцінював австро-угорські сили, які генерал Конрад фон Гетцендорф планував скерувати на Східний фронт: це й справді були 42–47 піхотних дивізій. Однак слід також узяти до [55] уваги німецький корпус ляндверу генерала Войрша (дві піхотні дивізії ляндверу), який брав участь у бойових діях на боці Австрії в Ґаліції. Й сам Головін допускав можливість перекидання німецьких сил із Східної Прусії після того, як німецьке командування упевниться в тому, що йому там ніщо серйозне не загрожує. Вже в умовах війни німці перекинули в Сілезію 2 армійські корпуси (4 піхотні дивізії) (Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914–1918 гг. — Москва, 2014. — С. 65). За певних обставин німці могли перекинути й 3 армійські корпуси, тоді кількість дивізій зросла б до 6-ти (це без урахування ляндверу фортець Сілезії). Таким чином, спільні сили австро-угорської та німецької армій у Ґаліції могли сягати не 42–47-ми піхотних дивізій, а й 48–55-ти. То де ж перевага російської армії на цьому ТВД? А з урахуванням запровадженого генералом Головіним коефіцієнта співвідношення реальної бойової сили німецької та російської піхотних дивізій (1,5:1), то адекватна кількість піхотних дивізій ворогів Росії в Ґаліції могла досягти 50–58-ми (враховуючи лише регулярні піхотні дивізії Німеччини, без ляндверу).

Загалом розуміючи слабкість такої цифрової аргументації, Головін у 3-му томі своєї історичної праці («Галицийская битва») подає вже дещо інші цифри. «Ґрунтуючись на практично однакових висновках генералів Алексеєва та Клюєва, які вважали за можливе стверджувати, що при вилученні 6-ти корпусів із першого ешелону зосередження для первинних дій на Північно-Західному фронті до складу Південно-Західного фронту могло бути призначено 20 корпу сів, плюс ще два корпуси з другого ешелону. Отже, план війни міг зробити силу Південно-Західного фронту рівною 22-м корпусам. Виражаючи цю силу в польових піхотних дивізіях, ми отримаємо величину в 45,5. Додавши до цього ще 13 другочергових дивізій, призначених планом війни для ПівденноЗахідного фронту, ми отримаємо загальну силу армій Південно-Західного фронту, що сягає 58,5 піхотних дивізій» (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 3. Галицийская битва (до 1 сентября нового стиля). Т. 4. Дни перелома Галицийской битвы (1–3 сентября нового стиля). — Москва, 2014. — С. 30). Однак і тут можна поставити питання про те, де тут та перевага, яка, за переконанням генерала Головіна, «дозволяла провести в Ґаліції операцію швидку та нищівного характеру» (Там само).

При такому співвідношенні сил розгром, та ще й «нищівний», австро-угорської армії виглядає доволі проблематичним. Недоліки цифрової аргументації російські історики компенсували пропагандистськими заявами про російську доблесть, дух та інші фактори, які важко піддаються обліку, та й Конрад фон Гетцендорф не менш вірив у доблесть свого війська. На підтвердження наведемо слова генерала Данілова: «Обмежуючи свої сили, які збиралися для удару проти Австро-Угорщини, Росія мала всі підстави розраховувати заповнити недостатню чисельність своїх військ їхньою доблестю та перевагою над супротивником, а також достатньо великою перевагою у чисельності кінноти та польової артилерії» (Там само. — С. 18. Тут слід зауважити, що якщо щодо переваги в кінноті думка генерала Данілова була слушною, то переконання щодо переваги в польовій артилерії — цілком помилковим).

Генерали Алексєєв та Головін чітко розуміли (а Головін навіть постійно наголошував на цьому у своїх працях), що успіх операцій в Ґаліції матиме вплив на Німеччину лише тоді, коли «битва, що розігрувалася в Ґаліції, набула б нищівного для австро-угорської міці характеру. Це вимагає від нас призначення найбільшого числа військ на наш Південно-Західний фронт, а також підводить до того, що не будь-яка стратегічна форма наміченої нами Ґаліційської битви відповідала б інтересам російсько-французького союзу… Лише зосередження головних сил Південно-Західного фронту на нашому Передовому театрі та завдання нами головного удару по обох берегах ріки Вісла перетворювало б наш наступ в Ґаліції у найкращий спосіб стратегічного впливу на Німеччину, хоча й не прямо, але, втім, найбільш певно» (Там само. — С. 78).

Генерал Олександр Самсонов (1859–1914)

Генерал Олександр Самсонов (1859–1914)

Для реалізації цього плану пропонувалося максимально збільшити чисельність 4-ї та 5-ї російських армій на правому фланзі російського фронту. Саме вони, а особливо 4-та армія, повинні були завдати рішучий удар по лівому фланзі австро-угорської армії (1-ша та 4-та австрійські армії) з метою обходу всього угрупування та усунення можливості для неї відступити до Крако ва. Однак у генерала Головіна, який у своїй праці детально опрацьовує цей план, залишалися сумніви в силі цього флангового удару російських армій. Тому він уводить у гру (очевидно, під впливом досвіду реальних бойових дій, що розгорнулися на цій ділянці фронту у 1914 році) ще одну, додаткову, армію — 9-ту, незважаючи на те, що її створення не передбачалося жодними документами, [56] датованими перед 1914 роком (у тому чис лі й у працях Алексєєва). При тому генерал вважає, що реальних сил 4-ї армії, навіть максимально посиленої, без цієї 9-ї армії, таки не вистачить для того, щоби швидко та енергійно обійти лівий фланг австро-угорського фронту.

Ця 9-та армія, за Головіним (Там само. — С. 333, 334), повинна була зосереджуватися в районі Івангорода та мати у складі три корпуси (XVI, XX та XXIV), 2-гу стрілецьку бригаду, 75-ту другочергову піхотну дивізію, 13-ту і 14-ту кавалерійські дивізії, а також 3-тю, 4-ту і 5-ту Донські козацькі дивізії (разом 7,5 піхотних дивізій: приблизно так, як і сталося 1914 року). При цьому завданням армії, на думку генерала, було на 35-й день від початку мобілізації перейти у рішучий наступ західним берегом ріки Вісла у Краківському операційному напрямку, забезпечивши собі можливість швидкої переправи на східний берег Вісли для завдання удару у фланг і тил австро-угорських військ, які вели бойові дії проти російської 4-ї армії.

Очевидно, що у цьому випадку над лівим флангом австрійського фронту, прикритому лише слабкою групою генерала Гайнріха фон Куммера, нависала реальна небезпека. Втім слід врахувати й те, що генерал Конрад фон Гетцендорф розумів небезпеку такого розвитку подій, на що, до речі, звертає увагу Головін (Там само. — С. 71, 72). До того ж такий обхід загрожував німецькій Сілезії. А тому виглядатиме цілком обґрунтованим припущення, що туди негайно були б скеровані на посилення ляндверного корпусу генерала Войрша ще 2–3 німецькі армійські корпуси зі складу 8-ї армії (якій у Східній Прусії, за планом російських генералів, у цей період нічого не загрожувало). Таким чином, на лівому фланзі австро-угорського фронту, на західному березі Вісли, виникала сильна група німецьких військ силою до 6–8 піхотних дивізій (з урахуванням коефіцієнта генерала Головіна, еквівалента 8–11-ти піхотним дивізіям російської армії). Тобто 7,5 піхотним дивізіям російської 9-ї армії протистояли б 6–8 піхотних дивізій німецької армії, що цілком достатньо для відбиття удару у цьому напрямку. Саме так склалася ситуація 1914 року, коли сюди було перенаправлено зі Східної Прусії 2 корпуси, які й утворили 9-ту німецьку армію, завданням якої був захист Сілезії, а також надання допомоги ослабленим у боях австро-угорським арміям.

Украй важливим у цьому разі був правильний розрахунок часу. Російський план базувався на тому, що до 35-го дня мобілізації проти австро-угорських армій вони могли зосередити 37,5 піхотних дивізій і досягти спочатку лише рівності сил із австро-угорськими арміями. На 40-й день було б уже 39,5 дивізій. Тож тільки після 35-го дня від початку мобілізації міг би розпочатися наступ. З урахуванням перекидання всіх можливих сил (VIII корпусу, який залишався проти Румунії, а також XVIII та XXII корпусів із узбережжя Балтійського моря), на М-35 у росіян могло бути 40,5 піхотних дивізій, а на М-40 — 45,5 піхотних дивізій (Там само. — С. 331, 332).

А тепер згадаймо плани Німеччини. Як і австрійський, він передбачав завдання «тримати Росію в напрузі протягом шести тижнів, допоки Німеччині вдасться розчавити Францію, а опісля перекинути свої сили на схід» (Лиддел Гарт Б. История Первой мировой войны. — Москва, АСТ, 2014. — С. 69). Таким чином, австро-угорська армія мусила 42 дні стримувати наступ російських військ, після чого їй на допомогу приходили німці.

План Алексєєва–Головіна (назвемо його так) передбачав наступ проти Австро-Угорщини [57] на М-35. Тому Конраду фон Гетцендорфу потрібно було мінімум 7 днів (тиждень) самостійно (або при мінімальній допомозі німців, про яку було сказано) боротися зі всією російською армією. Це завдання австро-угорська армія могла легко виконати без катастрофічних наслідків для себе.

У реаліях початку війни 1914 року прорахунок Конрада фон Гетцендорфа з перекиданням 2-ї австрійської армії проти Сербії призвів до втрати переваги австрійської армії у швидкості мобілізації та оперативного розгортання. Тому вже до М-24 австрійська та російська армії зітнуться в зустрічному наступі, який до 2 вересня (тобто на 32-й день від початку мобілізації) досяг кульмінації. На 24-й день австрійські війська зуміли зосередити на фронті 40,5 піхотних дивізій, а російський Південно-Західний фронт — лише 36,5 (Головин Н. Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Т. 3. Галицийская битва (до 1 сентября нового стиля). Т. 4. Дни перелома Галицийской битвы (1–3 сентября нового стиля)… — С. 118). А тому навіть при прийнятті плану Алексєєва–Головіна події навряд чи розвивалися б інакше.

Поразки австро-угорські війська зазнали лише після 14 вересня (тобто на 45-й день з початку мобілізації), коли Конрад фон Гетцендорф віддав наказ про відступ за Дунаєць, поклавши завдання стримування російського наступу на фортецю Перемишль із сильним гарнізоном. Отож проміжок часу у 42 дні, який був потрібен Німеччині для розгрому Франції, австрійська армія витримувала при будь-якому варіанті.

Доречно буде сказати й те, що, знаючи реальний перебіг подій на австрійському фронті у перші місяці війни, можна цілком певно стверджувати, що талановитий полководець, генерал Конрад фон Гетцендорф не став би вести наступ з Городоцької позиції після поразки 3-ї армії у боях на Гнилій Липі та Золотій Липі, а обмежився б обороною. При цьому дивізії 2-ї армії, які в цей час прибували із Сербії, а можливо, й частину 3-ї армії, він негайно б перекинув на посилення своїх 1-ї та 4-ї армій, стримуючи наступ 4-ї, 5-ї та 9-ї армій Південно-Західного фронту. А це ще затягнуло б першу Галицьку битву.

Генерал Павло фон Ренненкампф (1854–1918)

Генерал Павло фон Ренненкампф (1854–1918)

Таким чином, підсумовуючи аргументи генералів Алексєєва та Головіна на користь їхнього альтернативного плану війни проти Німеччини та Австро-Угорщини (таких самих поглядів притримувався і генерал Зайончковський), а також наші розмірковування щодо того, як за таких обставин діяли б австрійське та німецьке командування, можна сформулювати такі висновки:

Реалізація плану Алексєєва–Головіна щодо зосередження основних зусиль російської армії у початковий період війни проти Австро-Угорщини створювала ймовірну загрозу завдання поразки збройним силам цієї імперії. Однак немає жодних підстав вважати, що цей успіх росіян стане «приголомшливою катастрофою», яка миттєво поставить на межу програшу у війні Австро-Угорщину, для спасіння якої Німеччині доведеться відразу перекидати війська із Західного фронту, послаблюючи свої армії в їхній боротьбі з Францією. Вочевидь, що реальні події розгорталися б, з урахуванням можливих контрзаходів з боку австрійського та німецького командувань, приблизно так само, як це й відбулося у вересні 1914 року (із можливими незначними відхиленнями).

Відмова від активних дій у Східній Прусії не призвела б до катастрофи 2-ї армії генерала Самсонова і поразки 1-ї армії генерала Ренненкампфа. Тому російські армії зазнали б значно менших утрат, а авторитет російської армії, її політичного та військового керівництва на початковому періоді війни після завдання поразки Австро-Угорщині суттєво зріс би як у самій Росії, так і за кордоном.

[58] За таких обставин німецьке командування, спокійне за долю Східної Прусії, рішуче й планомірно проводило б свої операції проти Франції, які мали всі шанси закінчитися розгромом французької армії в битві на Марні, захопленням Парижа та поразкою Франції вже в перші місяці війни. Перспектива розгрому війська Австро-Угорщини, як свідчать усі німецькі дослідники та учасники цієї війни у своїх мемуарах, на початку війни німецьке політичне та військове керівництво не дуже непокоїла. Тому знімати корпуси із Західного фронту для допомоги австро-угорській армії вони не стали б.

Розгром Франції у заплановані терміни давав Німеччині можливість перекинути свої головні сили на Східний фронт та завдати потужний удар у тил цілого російського угрупування, що вело бойові дії на підступах до Угорської рівнини (або ж, у найгіршому випадку, навіть перейшло через Карпати і вже вело бої на підступах до Будапешта). Отож уже на початку зими 1914–1915 років російську армію чекала б катастрофа, значно масштабніша, ніж та, яка реально відбулася 1915 року — року великого відступу російського війська.

У кінцевому підсумку Антанта програла б війну з цілком іншими наслідками для політичного влаштування Європи та світу.

* * *

Безумовно, автор чудово розуміє сенс часто вживаного вислову, що «історія не любить умовного способу». Однак якщо існують історичні праці серйозних військових істориків, у яких вони намагаються переписати результати не надто вдалих для їхніх країн воєнних операцій і висувають версії, засновані на альтернативних планах ведення війни, то виправданим виглядає й моделювання гіпотетичних варіантів розвитку подій згідно з цими альтернативними планами. А вже компетентним читачам оцінювати, на скільки обґрунтованими та переконливими є висновки, отримані завдяки такому гіпотетичному моделюванню.


Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. – Ч. 1/2013 (9). – С. 35-58. – ISSN 2074-0921.

Опубликовал: Дмитрий Адаменко | 9 ноября 2017
Рубрика: История, Первая мировая война

Последние опубликование статьи