Січовий стрілець Оленa

Перша жінка-січовий стрілець народилася в день святої Катерини — 7 грудня. Як і ця свята, вона любила науку і книги, була відданою і твердою у вірі і ніби… осяяною німбом. «Олену всі любили, — розповідає львів’янка Мирослава Омельченко про Степанівну, «патрона» свого пластового куреня. — Вона була дуже товариська, тактовна. І мала якісь надприродні здібності. Одному стрільцю раз приснилася Степанівна, ніби його будить і каже: «Тікайте, бо зараз сюди впаде бомба!» І він, iз заплющеними очима, піднявся, біг і гукав: «Бомба, бомба!». Усі стрільці розбіглися і направду в те місце впала бомба. Він прокинувся вже від вибуху».

Олена Степанівна

Олена Степанівна

У проміжках між битвами, засіданнями таємних товариств, царським полоном і радянським концтабором доктор Степанів-Дашкевич написала понад 75 наукових і популярних книг. Зокрема «Економічну географію західноукраїнських земель», монографію «Сучасний Львів»,  нариси «Мандруймо по рідному краю» та «Архітектурне обличчя Львова».

Вояк iз жіночим чаром

«Олена Степанів вправно стріляла, була справжнім чоловіком, — робить дивний висновок виховниця Національної скаутської організації «Пласт» Мирослава Омельченко. — І при тому поєднувала мужність військовички з тендітністю. Ось у фотоальбомі вона то у військовому строї, то в гарній сукні. Різні хроніки описують, якою героїчною була ця усміхнена жінка. Часто ім’я Олена у списках переписували на «Олег», бо не могли повірити, що то не хлопець». Ця гарненька синьоока й золотоволоса донька священика на той час закінчила львівську Першу дівочу школу імені Шевченка і семінарію Українського педагогічного товариства. Причому, як зазначає дослідниця Ірена Книш зацікавлення «Пластом», стрільбища з браунінга та рушниці, опанування методами партизанки й нічного таборування, захоплення розповідями про героїв визвольних рухів різних народів ніяк не заважали Олені в навчанні. Особливо в географії, яку викладав доктор Степан Рудницький.

Потім навчалася на історичному факультеті Львівського університету і одночасно «просувала» ідею участі жіноцтва у стрілецькому русі, брала участь у санітарних курсах і військових вправах, поглиблювала знання в наукових гуртках і вдосконалювала свою гру на фортепіано. Двадцятирічна красуня жила, ніби за військовим графіком. І, звісно ж, зневажала «розбещених і недалекоглядних» земляків. Так, поляки в очікуванні Першої світової війни в мундирах і зі зброєю марширували містом Лева. Однак українські стрілецькі формування австрійський уряд не дозволив, а львівське українство сподівалося на якесь «чудесне» визволення свого народу. Степанівна згодом писала у спогадах: «Усіх опанувала дурійка «два кроки вперед, два назад». Кожне товариство вважало своїм обов’язком давати бал. Ще й нині чую на собі гнівні погляди балевиків за те, що ми у пластунських одностроях з червоним хрестом на рамені наважилися з’явитися на однім з наших балів і просити внесків на організацію стрілецтва».

Степанівна стала першою жінкою серед старшин товариства «Січові стрільці-ІІ». Невдовзі 33 жіночки зібралися в жіночій чоті, яку очолила Олена. У серпні 1914 року дівчина вступила до Легіону Українських січових стрільців, залишивши дім і батьків. Як хорунжа УСС брала участь у боях на горі Маківці. Нагороджена медаллю хоробрості та військовим хрестом Карла V. Утім майже два роки відбула в російському полоні. Під час обміну полоненими в квітні 1917 року через Петроград, Фінляндію, Швецію й Німеччину повернулася до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия. А в жовтні 1918 року, як член Головної управи Української галицької армії, вела таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським.

Дисертація й мордовські торфовища

Доктором філософії Олена Степанів стала у Відні у 1921 році. Її дисертація називалася «Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини ХІІІ ст.». Тоді ж одружилася з д-ром Романом Дашкевичем. Повернувшись до Львова, викладала географію та історію в гімназії василіанок у Львові і Львівському (таємному) українському університеті, була виховницею в «Пласті», ініціювала створення Географічної комісії НТШ, вільно володіла трьома європейськими мовами і вивчала арабську й санскрит. А в «таємному» житті співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО). На роботу до школи ходила в спортивного крою гарних  і важких черевиках. Її учениці згадували, що якось одна з них вийшла до дошки, аби розповісти про Африку й папуасів. Степанівна пильно подивилася на неї і каже: «І зачіска в тебе, як у папуасів. Жінка не повинна так вбиратися». Потім перепросила і лагідно поправила їй волосся. Сказала, що дівчинка не повинна ховати своє чоло. І всі учениці стали зачісувати коси на пробір, як у Степанівни.

Її вихованкам важко було збагнути, чому саме адвокат Роман Дашкевич став для Степанівни обранцем: «Не раз, відвідавши її хату з шкільними приносами, ми слухали звуки стрілецьких мелодій, що їх вичаровували з фортепіано бадьорими й ніжними переливами, з досконалою технікою, ті самі руки, які так міцно тримали зброю. Ні, не було на овиді нікого достойного й гідного такої жінки. І нам здавалося, що вона могла любити тільки геніїв…». З пластунами влаштовувала вечори пам’яті героїв Крут, жертв Голодомору, репресованих у «радянській» Україні митців. Врешті, польська окупаційна влада заборонила їй працювати в «Пласті».

Після «золотого вересня» 1939-го хорунжа УСС вчителювала й працювала в наукових інституціях АН УРСР. У війну, серед іншого, допомагала радянським військовополоненим. А дівчата в УПА часом брали собі псевдо «Степанівна». Перед приходом радянських військ на Захід не поїхала, і ніколи через це не шкодувала, хоча багато страждала. У грудні 1949 року, за присудом ОСО при МДБ СРСР, опинилася в ув’язненні. Тюрма на Лонцького, щоденні допити й тортури, а потім концтабір. Як пише дослідниця Анна Кос, там в одному баракові доля звела разом Олену і одну з «Степанівен» з ОУН — Ольгу Гросберг. З мордовських торфовищ повернулася до Львова в 1956-му смертельно хвора. «Визволителі» забрали все — квартиру, родинні пам’ятки, документи. У концтаборі намагалися «перевиховати» і її сина, нині видатного історика-сходознавця Ярослава Дашкевича.

Вистава з життя Степанівни

«Нещодавно мої юначки ставили виставу з життя Олени Степанівни, — розповідає виховниця пластового куреня імені Олени Степанівни Мирослава Омельченко. — Про те, як вона йшла на війну, а їй забороняли, бо вона жінка. Степанівна знайшла тоді в шафі січової домівки військовий однострій, трохи його перешила і пішла фотографуватися на документи. Фотограф упізнав у ній жінку, її арештувала поліція. Коли її вели вулицями, перехожі гукали: «Жінка-шпигун!». Але в Степанівни були добрі друзі. Остання сотня Володимира Старосольського ще була у Львові, і він визволив Степанівну з поліції, взяв її у свою сотню — і вони вирушили в Карпати. Цей момент ми інсценували». Дівчата з куреня готують серйозні історичні вистави, костюми, записують фонограми, просять справжніх балетмейстерів допомогти поставити танці. Деякі пластунки й самі мають дипломи танцюристок.

Восени і навесні дівчата з куреня ходять на могилу Степанівни, що на Личаківському цвинтарі, прибирають, моляться на панахиді. Щороку виїжджають до села Вишнівчик неподалік Львова. Там збереглася порожня батьківська хата Степанівни. Пластунки доглядають за нею і хочуть влаштувати там музей і «пластову домівку». «У нас є нова традиція — кожного року переобирати провід куреня у рідній хаті Олени Степанівни, — розповідає Мирослава. — Ми звітуємо, а потім в одностроях ходимо по селу». Старші люди у Вишнівчику пам’ятають і один одному переказують, як січові стрільці поверталися з якогось бою і були неподалік від села. Олена тоді попросилася на півгодини побачитися з батьками, бо ж вона, виїжджаючи зі Львова до війська, не змогла з ними попрощатися. Вона зайшла до рідного дому, не мала часу  пообідати з батьками, просто обійняла їх і сказала: «Я іду боротися за Україну». А потім на коні об’їхала все село. Вишнівчик розташований у заглибку, а дорога до церкви йде верхом. «І по тій верхній дорозі, де Степанівна їздила на коні, ми ходимо в одностроях, з курінним прапором, і співаємо про неї пісню, — хвалиться Мирослава. — І всі селяни вже знають, що то курінь імені Олени Степанів, який береже традиції».

На питання, чи має курінь якийсь архів чи книгозбірню, Мирослава шкодує: «Архівчики у кожного вдома, бо немає придатного приміщення. Нашу бібліотеку немає де розкласти. Тисяча пластунів у Львові, а займатися ніде. Адже навіть підвали потрібні підприємцям — для кав’ярень, магазинчиків».

Обов’язком пластунок з куреня Степанівни є піднятися хоча б раз на рік на історичну гору Маківку, де відбувалися бої січових стрільців із загарбниками. «Степанівни» ходять туди, як правило, навесні й восени. У «домівці» куреня є фото пластунок із прапором на Маківці і під ним підпис: «Кожна «Степанівна», котра себе поважає, повинна заспівати курінний гімн в однострої на Маківці».

«Хто не «Степанівна» — прошу спати!»

Кольорами куреня імені Олени Степанівни є фіалковий і жовтий. Фіалковий означає ніжність, а жовтий — золото, багатство і міцність, твердість. «Це поєднання рис Степанівни — ніжна жінка і мужній воїн, — пояснює Мирослава. — І ми плекаємо в юначок ці риси. Удень на таборах, коли спекотне сонце, ми йдемо до лісу і проводимо гутірки, тобто бесіди. Про макіяж, фітнес, стиль і стилістику, про типи жіночих фігур. Про те, як тренувати тіло. Щоб дівчата були охайними і вміли доглядати за собою». Мирослава (науковий співробітник Інституту фізичної оптики) вже виховала «покоління» пластунок. Дівчаткам, які прийшли до неї 12-річними, тепер по 18 і вони вже й самі набрали собі вихованок.

«Степанівни» — це перший дівочий курінь відновленого в Україні «Пласту». Його заснував у 1991 році Орест Шот, задавши дівчатам спортивний темп. Цього року троє пластунок після курінного спортивного табору не побоялися й пішли в Чорногору самі, без хлопців. Піднялися на найвищий хребет України, на гору Говерлу, зупинилися на озері Несамовитому, де було багато туристів. «Коли ми зранку встали, то хмарилося, блискало, і ми, дівчата, були єдиними, хто зміг розпалити вогонь. Ті, хто мали примуси, почувалися щасливими. Всі інші в той холод не могли собі навіть зігріти окропу. Ми напоїли їх гарячим чаєм», — не без гордощів згадує Мирослава.

«До нас приходять різні діти, — ділиться вихованка. — У забезпечених родинах діти розніжені. Найчастіше дівчинка цілий день лежить на дивані, мама зайнята бізнесом, то дитину бавить бабця: принесе поїсти, забере брудний посуд… А з пластового табору дівчатка приїжджають зовсім іншими. Вони вміють приготувати щось поїсти, тарілку після себе миють. Батьки тануть від щастя». Нічний алярм — це коли табір піднімають серед ночі. Під вибухи петард діти прокидаються і мають виконати якесь завдання, скажімо, щось розшукати у темному лісі, де вогко і холодно. Діти пхинькають: «Та ж страшно!». А курінна їм: «Ви — Степанівни. Хто не може і не вміє називатися членом куреня Олени Степанівни — прошу до наметів, спати». Панночки біжать в ліс, тримаючись за руки, трохи тремтять, але завдання виконують.

«Степанівни» — єдиний дівочий курінь у «Пласті», який в’яже таборові споруди і ставить найвищі щогли. Вежі з дерева будуються без жодного цвяха, тільки з дерева і шнурів. Їх будували ще на початку минулого століття для вартового стрільця. З розвитком техніки потреба в таких вежах відпала. Але пластуни їх роблять, бо цікаво. Так само в’яжуть столи. «Таким чином діти вчаться співпрацювати, домовлятися, уживатися в колективі, — пояснює Мирослава Омельченко. — Це дуже допомагає в дорослому житті».


Ярослава МУЗИЧЕНКО «Україна молода» No. 228 за 07.12.2006

Опубликовал: Дмитрий Адаменко | 23 июня 2010
Рубрика: Биографии, Первая мировая война
Метки: , ,

Последние опубликование статьи