Репортаж з українського гетто (уривок спогадів)

Юрій Винничук

Присвячую пам’яті своїй
нещасливій дочці Олі.

1. Часи Австро-Угорської імперії.

До 1-ї Світової війни Галичина була східною провінцією Австро-Угорської імперії. І за цю землю йшла тривала і кривава багаторічна війна між різними колонізаторами, що жадними очима споглядали на наш прикарпатський край. Тож, напевно, було написано на моїй долі, що я в одному селі мав прожити при п’ятьох державах: Австро-Угорській імперії, Західно-Українській Народній Республіці, Польщі, Радянськім Союзі, німецькому Рейху і завершувати свій життєвий шлях таки «при других совітах» в тому ж Радянськім Союзі.

Я народився 22 лютого 1895 року в селі Княже Снятинського повіту. Батько мій був сільським вітом. Було нас у сім’ї п’ятеро братів і одна сестра. Я був наймолодший. Коли виходив (закінчив — упор.) сільську школу, то почав призадумуватися, що я з родичами остався самий, бо всі пішли на свій хліб. Родичі на той час вже були досить літні і, якщо б я ждав свого 21 року, поки не покличуть на військову службу, і як би вислужив ті належні три роки, то міг би вже по поверненню з служби родичів в живих не застати.

До того ж до служби у війську я вважав себе готовим. З юних літ був учасником спортивного товариства „Січові стрільці”, яке було створене у нашому селі за прикладом Завалівського. Ніщо не передбачало якоїсь життєвої біди, про війну не думалося, тож я, молодий, вирішив іти до війська завчасно, бо такому „fraiurliqer” — охітникови (добровольцю — упор.) була ще й та вигода, що він до якого роду військ захотів би потрапити, туда його і мусили призначити. В тогочасній Австрії найгарнішим військом були улани, вони подобалося всім, головно дівчатам. В шкільній польській книжці навіть був надрукований вірш „Niemash pana nad ulana”. І дійсно, в ті часи не було гарнішої уніформи в світі від австрійських уланів, туди і пішов я у свої 17 років.

Думав, скоріше відслужу і повернуся раніше. Та не так склалося, як бажалося. Прибув я до війська в 1912 році, називався мій регімент (підрозділ — упор.) так: „K u K Ulanen reqiment qraf Aisberq №8” (насправді нимецькою: «k. u. k. (galizisches) Ulanenregiment Graf Auersperg, Nr. 8». В 1912 році ерзац-кадр було розквартировано в Станіславові (зараз Івано-Франківськ), штаб та 1-й дивізіон — у Чернівцях, а 2-й — в Ной-Жучка (зараз частина Чернівців) — Адаменко Д.В.). В 1914 році вибухнула Світова війна і вже тоді я зрозумів, що мої плани вона повністю перекреслила.

2. На Першій світовій.

vynnychukЯ, молоденький капрал (це свідчить про неабиякі здібності мемуариста, оскільки стати унтер-офіцером пропонували лише найбільш в=визначним воякам — Адаменко Д.В.), засідлав свою кобилу „Дерсельбе” і вирушив з своїм 8-мим полком уланів у вир отої світової завірюхи. Два роки воював на російському фронті, себто в Галичині, Закарпатті, Буковині. Затим рік воював на Румунськім фронті в Семигороді (тобто Трансильванії — Адаменко Д.В.), бо ті „постолянники” у 1915 році задумали виповісти нам війну. Там вперше я побачив військо в постолах (постоли – тип галош, упор.) і як гармати на позицію тягнуть волами.

В 1916 році я воював на Румунському фронті коло села Чеканешти. Була там гора покрита лісом а позаяк за ту гору йшли запеклі бої, то з дерев осталися лише штурпаки. Хребтом гори йшли обидві позиції: наша і росіян. Румунських військ вже не було, за них воювали росіяни. І їхні і наші штелюнки (позиції – упор.) були засновані густим колючим дротом. Відстань від одних до других була різна, найближча була в нашому швадроні, так, що з нашого окопу до противника можна було що небуть докинути. З головних штелюнків як в нас, так і в противника, був виведений аж під дріт „laifqrab” (дослівно «спокійна могила», можливо мається на увазі хід сполучення в траншеях для наглядачя — Адаменко Д.В.) для „horchposta” (дослівно «голосова пошта», можливо мається на увазі доповіді наглядача голосом або голосова агітація ворога — Адаменко Д.В.).

Тут у нас траплялися різні пригоди. Війна на російсько-австрійському фронті вже йшла мляво, всі бачили безглуздість міжнародної бійні. Тож було тривале перемир’я. Однак, дізнавшись, що тут найближча відстань до противника, якийсь „пифсфірер”, підлий герой Соколюк, правда, не знаю з якої швадрони (ескадрону – упор.), казали, що він ЗУПак (фронтова розвідка – упор.), прийшов до нашого передового поста. На посту зробили йому місце, думали, що він має якесь важливе державне завдання. Цей Соколюк, призвичаївшись до нашої ситуації, крикнув на російську сторону: „Солдат! Дай цукру, а я дам тютюну.” Звідти відізвались: „Сєйчас!” За кілька хвилин російський солдат жбурнув велику, може до 2 кілограм цукрову грудку. Тоді Соколюк, який мав вже приготований пакет від тютюну, набитий кінським лайном, прив’язав до нього камінь, запечатав його і кинув до російського окопу. Цукор був важкий і до нашого посту долетів а пакет Соколюка – легкий, тож впав перед дротом. Солдату прийшлося вилазити з окопу. Він виліз, перехрестився, і поліз повзком попід дріт. В цей час підлий Соколюк кинув в нього гранату. Граната впала близько біля солдата, шипить, димить і він щодуху повернувся повзучи попід дроти, та так, що порвав не лише шинелю і сорочку а й шкіру. Перед тим, як розірвалася граната, він таки встиг скочити до свого окопу, звідки крикнув: „Спасібо, австрієц!”.

За якийсь час між дротами з’явився російський солдат з офіцером і білим прапором. Російський офіцер зажадав бачити нашого офіцера, згодом викликали і обер-лейтенанта Грінквальда. Почалося вияснення факту порушення правил ведення війни. Тут же на місці провели слідство, привели Соколюка і на місці обрізали йому штерна (відзнаки – упор.) (Stern (нім.) — зірка, маються на увазі 6-променеві зірки, якими в австро-угорському війську позначали військовий ранг — Адаменко Д.В.), після чого під караулом його відправили в тил дивізії на „feldqericht” (військовий суд – упор.). Після військового суду того Соколюка більше ніхто не бачив.

Отак, думалося мені, повинні були б зробити серби з злочинцями, які в Сараєві вбили австрійського престолонаслідника. Австрійський уряд просив видати йому злочинців для покарання а серби не захотіли. Якби видали, не було б причини до Світової війни і через трьох лайдаків не пролилося би стільки людської крові.

В той же час Галичина і Буковина була окупована російськими військами. Позаяк більшість наших вояків були рекрутовані з цих місць, то вже більше року ми не мали змоги повідомити про себе своїм рідним. Тож наші офіцери домовилися з російськими, щоби наші улани понаписували листи рідним а росіяни для доставки їх до рідних країв нададуть свою польову пошту. Так і зробили. Ми до вечора писали листи, а наш канцелярист, не цензуруючи, клав на них печатки і цілими бунтами ми носили їх до російських окопів. Всі листи рідні вдома отримали і, на кінець, змогли прознати про нашу фронтову долю.

В березні 1918 року з Румунського фронту наш полк, але вже без коней, як піхоту, перекинули на Італійський фронт в Тірольські гори. Там були важкі бої, впало нашого полку багато, заледве третина лишилася. Як полк відвели з передової, мені дали відпустку на 14 діб і я поїхав до рідного села.

В той час в цілій Галичині і Польщі панувала якась епідемія і, переїжджаючи Краків, я захворів на ту хворобу. Я тримався як міг, щоб не замітили санітари, які контролювали вагони, та не направили замість домівки до якогось шпиталю. На останній станції Залуче гарячка вже звалила мене на підлогу. Разом зі мною їхав вояк з недалекої від мого села Стецеви. За відзнаку на фронті я мав з собою 100 крон і дав той банкнот тому вояку з проханням найняти за ту суму якого не будь воза, господар якого б згодився мене відвезти за шість кілометрів до мого села Княже. Той вояк втішився з такого банкнота і більше я його не видів. Як довго я лежав в гарячці – не знаю. Розбудив мене колійовець (працівник станції – упор.), допоміг злізти з вагона і я вже не питав фірманів, бо не мав більше грошей. Підпираючись топірцем, я таки до вечора доплівся до рідної оселі.

Дома мене помили та поклали до ліжка. На другий день прийшов брат Лесьо, капітан артилерії, і я попросив його, щоб він написав просьбу до мого полку про продовження відпустки „urlaif-ferlenqirunq” (мабуть мається на увазі продовжена відпустка за станом здоров’я, але тоді вона має називатися «Urlaub-Ferien…» — Адаменко Д.В.). Брат поїхав до Чернівців. Повернувшись, привіз лікаря і сказав мені, що на фронт я більше не поїду. В Чернівцях вже було відомо, що Австро-Угорська імперія розпалася, на підтвердження чого він привіз з собою дипломатичні документи з двомовними печатками. Ця подія розлетілася селом, всі гадали, що ж то буде і як житимемо далі …

Я ще лежав хворим. Брат вирішив повернутися до Праги, де мав власність і видавництво. Схилившись наді мною, старший брат поцілував мене і окропив сльозами, ніби знав, що нам на цім світі більше не побачитися ніколи…

Того ж дня Олексій пішком пішов на залізничну станцію Залуче, щоб виїхати до Праги. <…>


Оприлюднено в електронному часописі «Українське життя в Севастополі»: http://ukrlife.org/main/evshan/fight1.htm

Опубликовал: Дмитрий Адаменко | 16 сентября 2020
Рубрика: Биографии, Вооруженные силы, История, Первая мировая война, Первая мировая война, Первая мировая война
Метки: , ,

Последние опубликование статьи