Ярослава МУЗИЧЕНКО

Січовий стрілець Оленa

Перша жінка-січовий стрілець народилася в день святої Катерини - 7 грудня. Як і ця свята, вона любила науку і книги, була відданою і твердою у вірі і ніби... осяяною німбом. "Олену всі любили, - розповідає львів'янка Мирослава Омельченко про Степанівну, "патрона" свого пластового куреня. - Вона була дуже товариська, тактовна. І мала якісь надприродні здібності. Одному стрільцю раз приснилася Степанівна, ніби його будить і каже: "Тікайте, бо зараз сюди впаде бомба!" І він, iз заплющеними очима, піднявся, біг і гукав: "Бомба, бомба!". Усі стрільці розбіглися і направду в те місце впала бомба. Він прокинувся вже від вибуху".

У проміжках між битвами, засіданнями таємних товариств, царським полоном і радянським концтабором доктор Степанів-Дашкевич написала понад 75 наукових і популярних книг. Зокрема "Економічну географію західноукраїнських земель", монографію "Сучасний Львів",  нариси "Мандруймо по рідному краю" та "Архітектурне обличчя Львова".

Вояк iз жіночим чаром

"Олена Степанів вправно стріляла, була справжнім чоловіком, - робить дивний висновок виховниця Національної скаутської організації "Пласт" Мирослава Омельченко. - І при тому поєднувала мужність військовички з тендітністю. Ось у фотоальбомі вона то у військовому строї, то в гарній сукні. Різні хроніки описують, якою героїчною була ця усміхнена жінка. Часто ім'я Олена у списках переписували на "Олег", бо не могли повірити, що то не хлопець". Ця гарненька синьоока й золотоволоса донька священика на той час закінчила львівську Першу дівочу школу імені Шевченка і семінарію Українського педагогічного товариства. Причому, як зазначає дослідниця Ірена Книш зацікавлення "Пластом", стрільбища з браунінга та рушниці, опанування методами партизанки й нічного таборування, захоплення розповідями про героїв визвольних рухів різних народів ніяк не заважали Олені в навчанні. Особливо в географії, яку викладав доктор Степан Рудницький.

Потім навчалася на історичному факультеті Львівського університету і одночасно "просувала" ідею участі жіноцтва у стрілецькому русі, брала участь у санітарних курсах і військових вправах, поглиблювала знання в наукових гуртках і вдосконалювала свою гру на фортепіано. Двадцятирічна красуня жила, ніби за військовим графіком. І, звісно ж, зневажала "розбещених і недалекоглядних" земляків. Так, поляки в очікуванні Першої світової війни в мундирах і зі зброєю марширували містом Лева. Однак українські стрілецькі формування австрійський уряд не дозволив, а львівське українство сподівалося на якесь "чудесне" визволення свого народу. Степанівна згодом писала у спогадах: "Усіх опанувала дурійка "два кроки вперед, два назад". Кожне товариство вважало своїм обов'язком давати бал. Ще й нині чую на собі гнівні погляди балевиків за те, що ми у пластунських одностроях з червоним хрестом на рамені наважилися з'явитися на однім з наших балів і просити внесків на організацію стрілецтва".

Степанівна стала першою жінкою серед старшин товариства "Січові стрільці-ІІ". Невдовзі 33 жіночки зібралися в жіночій чоті, яку очолила Олена. У серпні 1914 року дівчина вступила до Легіону Українських січових стрільців, залишивши дім і батьків. Як хорунжа УСС брала участь у боях на горі Маківці. Нагороджена медаллю хоробрості та військовим хрестом Карла V. Утім майже два роки відбула в російському полоні. Під час обміну полоненими в квітні 1917 року через Петроград, Фінляндію, Швецію й Німеччину повернулася до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия. А в жовтні 1918 року, як член Головної управи Української галицької армії, вела таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським.

Дисертація й мордовські торфовища

Доктором філософії Олена Степанів стала у Відні у 1921 році. Її дисертація називалася "Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини ХІІІ ст.". Тоді ж одружилася з д-ром Романом Дашкевичем. Повернувшись до Львова, викладала географію та історію в гімназії василіанок у Львові і Львівському (таємному) українському університеті, була виховницею в "Пласті", ініціювала створення Географічної комісії НТШ, вільно володіла трьома європейськими мовами і вивчала арабську й санскрит. А в "таємному" житті співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО). На роботу до школи ходила в спортивного крою гарних  і важких черевиках. Її учениці згадували, що якось одна з них вийшла до дошки, аби розповісти про Африку й папуасів. Степанівна пильно подивилася на неї і каже: "І зачіска в тебе, як у папуасів. Жінка не повинна так вбиратися". Потім перепросила і лагідно поправила їй волосся. Сказала, що дівчинка не повинна ховати своє чоло. І всі учениці стали зачісувати коси на пробір, як у Степанівни.

Її вихованкам важко було збагнути, чому саме адвокат Роман Дашкевич став для Степанівни обранцем: "Не раз, відвідавши її хату з шкільними приносами, ми слухали звуки стрілецьких мелодій, що їх вичаровували з фортепіано бадьорими й ніжними переливами, з досконалою технікою, ті самі руки, які так міцно тримали зброю. Ні, не було на овиді нікого достойного й гідного такої жінки. І нам здавалося, що вона могла любити тільки геніїв...". З пластунами влаштовувала вечори пам'яті героїв Крут, жертв Голодомору, репресованих у "радянській" Україні митців. Врешті, польська окупаційна влада заборонила їй працювати в "Пласті".

Після "золотого вересня" 1939-го хорунжа УСС вчителювала й працювала в наукових інституціях АН УРСР. У війну, серед іншого, допомагала радянським військовополоненим. А дівчата в УПА часом брали собі псевдо "Степанівна". Перед приходом радянських військ на Захід не поїхала, і ніколи через це не шкодувала, хоча багато страждала. У грудні 1949 року, за присудом ОСО при МДБ СРСР, опинилася в ув'язненні. Тюрма на Лонцького, щоденні допити й тортури, а потім концтабір. Як пише дослідниця Анна Кос, там в одному баракові доля звела разом Олену і одну з "Степанівен" з ОУН - Ольгу Гросберг. З мордовських торфовищ повернулася до Львова в 1956-му смертельно хвора. "Визволителі" забрали все - квартиру, родинні пам'ятки, документи. У концтаборі намагалися "перевиховати" і її сина, нині видатного історика-сходознавця Ярослава Дашкевича.

Вистава з життя Степанівни

"Нещодавно мої юначки ставили виставу з життя Олени Степанівни, - розповідає виховниця пластового куреня імені Олени Степанівни Мирослава Омельченко. - Про те, як вона йшла на війну, а їй забороняли, бо вона жінка. Степанівна знайшла тоді в шафі січової домівки військовий однострій, трохи його перешила і пішла фотографуватися на документи. Фотограф упізнав у ній жінку, її арештувала поліція. Коли її вели вулицями, перехожі гукали: "Жінка-шпигун!". Але в Степанівни були добрі друзі. Остання сотня Володимира Старосольського ще була у Львові, і він визволив Степанівну з поліції, взяв її у свою сотню - і вони вирушили в Карпати. Цей момент ми інсценували". Дівчата з куреня готують серйозні історичні вистави, костюми, записують фонограми, просять справжніх балетмейстерів допомогти поставити танці. Деякі пластунки й самі мають дипломи танцюристок.

Восени і навесні дівчата з куреня ходять на могилу Степанівни, що на Личаківському цвинтарі, прибирають, моляться на панахиді. Щороку виїжджають до села Вишнівчик неподалік Львова. Там збереглася порожня батьківська хата Степанівни. Пластунки доглядають за нею і хочуть влаштувати там музей і "пластову домівку". "У нас є нова традиція - кожного року переобирати провід куреня у рідній хаті Олени Степанівни, - розповідає Мирослава. - Ми звітуємо, а потім в одностроях ходимо по селу". Старші люди у Вишнівчику пам'ятають і один одному переказують, як січові стрільці поверталися з якогось бою і були неподалік від села. Олена тоді попросилася на півгодини побачитися з батьками, бо ж вона, виїжджаючи зі Львова до війська, не змогла з ними попрощатися. Вона зайшла до рідного дому, не мала часу  пообідати з батьками, просто обійняла їх і сказала: "Я іду боротися за Україну". А потім на коні об'їхала все село. Вишнівчик розташований у заглибку, а дорога до церкви йде верхом. "І по тій верхній дорозі, де Степанівна їздила на коні, ми ходимо в одностроях, з курінним прапором, і співаємо про неї пісню, - хвалиться Мирослава. - І всі селяни вже знають, що то курінь імені Олени Степанів, який береже традиції".

На питання, чи має курінь якийсь архів чи книгозбірню, Мирослава шкодує: " Архівчики у кожного вдома, бо немає придатного приміщення. Нашу бібліотеку немає де розкласти. Тисяча пластунів у Львові, а займатися ніде. Адже навіть підвали потрібні підприємцям - для кав'ярень, магазинчиків".

Обов'язком пластунок з куреня Степанівни є піднятися хоча б раз на рік на історичну гору Маківку, де відбувалися бої січових стрільців із загарбниками. "Степанівни" ходять туди, як правило, навесні й восени. У "домівці" куреня є фото пластунок із прапором на Маківці і під ним підпис: "Кожна "Степанівна", котра себе поважає, повинна заспівати курінний гімн в однострої на Маківці".

"Хто не "Степанівна" - прошу спати!"

Кольорами куреня імені Олени Степанівни є фіалковий і жовтий. Фіалковий означає ніжність, а жовтий - золото, багатство і міцність, твердість. "Це поєднання рис Степанівни - ніжна жінка і мужній воїн, - пояснює Мирослава. - І ми плекаємо в юначок ці риси. Удень на таборах, коли спекотне сонце, ми йдемо до лісу і проводимо гутірки, тобто бесіди. Про макіяж, фітнес, стиль і стилістику, про типи жіночих фігур. Про те, як тренувати тіло. Щоб дівчата були охайними і вміли доглядати за собою". Мирослава (науковий співробітник Інституту фізичної оптики) вже виховала "покоління" пластунок. Дівчаткам, які прийшли до неї 12-річними, тепер по 18 і вони вже й самі набрали собі вихованок.

"Степанівни" - це перший дівочий курінь відновленого в Україні "Пласту". Його заснував у 1991 році Орест Шот, задавши дівчатам спортивний темп. Цього року троє пластунок після курінного спортивного табору не побоялися й пішли в Чорногору самі, без хлопців. Піднялися на найвищий хребет України, на гору Говерлу, зупинилися на озері Несамовитому, де було багато туристів. "Коли ми зранку встали, то хмарилося, блискало, і ми, дівчата, були єдиними, хто зміг розпалити вогонь. Ті, хто мали примуси, почувалися щасливими. Всі інші в той холод не могли собі навіть зігріти окропу. Ми напоїли їх гарячим чаєм", - не без гордощів згадує Мирослава.

"До нас приходять різні діти, - ділиться вихованка. - У забезпечених родинах діти розніжені. Найчастіше дівчинка цілий день лежить на дивані, мама зайнята бізнесом, то дитину бавить бабця: принесе поїсти, забере брудний посуд... А з пластового табору дівчатка приїжджають зовсім іншими. Вони вміють приготувати щось поїсти, тарілку після себе миють. Батьки тануть від щастя". Нічний алярм - це коли табір піднімають серед ночі. Під вибухи петард діти прокидаються і мають виконати якесь завдання, скажімо, щось розшукати у темному лісі, де вогко і холодно. Діти пхинькають: "Та ж страшно!". А курінна їм: "Ви - Степанівни. Хто не може і не вміє називатися членом куреня Олени Степанівни - прошу до наметів, спати". Панночки біжать в ліс, тримаючись за руки, трохи тремтять, але завдання виконують.

"Степанівни" - єдиний дівочий курінь у "Пласті", який в'яже таборові споруди і ставить найвищі щогли. Вежі з дерева будуються без жодного цвяха, тільки з дерева і шнурів. Їх будували ще на початку минулого століття для вартового стрільця. З розвитком техніки потреба в таких вежах відпала. Але пластуни їх роблять, бо цікаво. Так само в'яжуть столи. "Таким чином діти вчаться співпрацювати, домовлятися, уживатися в колективі, - пояснює Мирослава Омельченко. - Це дуже допомагає в дорослому житті".

"Україна молода" No. 228 за 07.12.2006

© Дмитрий АДАМЕНКО, 2003-2007