Один монарх, дві держави, три армії

або Все, що ви бажали знати про Австро-Угорщину, але соромилися запитати

Дмитро Адаменко

Історія знає чимало прикладів федеративних і конфедеративних держав, кожне з яких мало свою специфіку. Не став винятком і союз Австрії й Угорщини, що утворився з унітарної держави в останній третині XIX століття. Особливості «двоєдиної монархії» відбилися в тому числі й на її збройних силах.

Державний дуалізм

Австрійський імператор фельдмаршал Франц Йосиф I в святковому мундирі «німецького» генерала

Австрійський імператор фельдмаршал Франц Йосиф I в святковому мундирі «німецького» генерала

Поразка в Австро-пруської війні 1866 року стала третьою (після Революційних і Наполеонівських воєн 1792–1815 років і Революції й Угорського повстання 1848–1849 років) подією, що зворушила основи габсбурзької монархії та викликала кардинальні зміни в її житті. Після 1866 року Австрійська імперія більш не могла претендувати на гегемонію серед німецьких держав. Щоб вгамувати невдоволення всередині імперії та не дати повторитися революційним подіям 1848–1849 років, імператор Франц Йосиф I пішов на перебудову своєї держави. 20 березня 1867 року імперія розділилася на дві формально незалежні держави та стала союзом двох монархій (Австрійської імперії й Угорського королівства), об’єднаних під владою суверена з роду Габсбургів-Лотаринзьких.

Політична карта Австро-Угорщини

Політична карта Австро-Угорщини

22 травня 1867 року з метою затвердження рішень, прийнятих імператором, був спеціально скликаний Імперський парламент (Reichsrat). 21 грудня він прийняв шість конституційних законів, один з яких офіційно оформив нові відносини Австрії та Угорщини.

Станом на 1910 рік у Австро-Угорщини проживало 51 390 223 особи. Серед національних груп найбільш численними були австрійські німці (23,5%) та угорці (19,5%) — разом вони налічували 43% населення імперії. За ними йшли слов’яни (47%), що ділилися на чехів (19,5%), поляків (9,9%), українців (під самоназвою «русини», 8%), хорватів (6,4%), сербів (5 %), словаків (3,9%) і словенців (2,5%). Потім йшли румуни (6,5%) й італійці (1,5%). Євреї іудейського віросповідання як окрема державотворча нація не розглядалися. У двоєдиної монархії офіційно було визнано 11 мов.

Австрійська імперія і Угорське королівство мали власні парламенти, державні органи управління, суди, а також збройні сили з власними міністерствами оборони і генеральними штабами. У справі військового будівництва національні міністерства оборони становили свої бюджети, а національні парламенти його затверджували. Для підтримки порядку в міністерствах оборони було передбачено наявність жандармерії. Існували й деякі загальні інститути:

Австрійська імперія

Франц Йосиф I в коронаційному вбранні австрійського імператора

Франц Йосиф I в коронаційному вбранні австрійського імператора

Австрійська імперія (Kaisertum Österreich) офіційно називалася «Королівства та землі, представлені в імперському парламенті» (Die im Reichsrat vertretenen Königreiche und Länder (нім.), A birodalmi tanácsban képviselt királyságok és országok (угор.)). Вона займала територію в 300 006 кв. км, на якій в 1910 році мешкало 28 571 934 особи, і складалася з 17 «королівств і земель».

Території «королівств і земель» збігалися з історичними феодальними володіннями Габсбургів. Незалежно від феодального статусу (королівство, ерцгерцогство, герцогство тощо) всі вони мали однакову структуру згідно з Конституцією 1867 (cisleithanische Verfassung Altösterreichs von 1867) та закону 1868 років:

Угорське королівство

«Коронація імператора Франца Йосифа I й імператриці Єлизавети як короля і королеви Угорщини 8 червня 1867 року». Художник - Едмунд Туль (за оригіналом Едуарда Енгерт)

«Коронація імператора Франца Йосифа I й імператриці Єлизавети як короля і королеви Угорщини 8 червня 1867 року». Художник — Едмунд Туль (за оригіналом Едуарда Енгерт)

«Земля угорської корони Святого Стефана» (Länder der Heiligen Ungarischen Stephanskrone (нім.), A magyar Szent Korona országai (угор.)) складала 325 411 кв. км. В 1910 році тут мешкало 20 886 487 осіб. Певної незалежністю в її складі мали порт Фіуме (зараз — Рієка, Хорватія) та Королівство Хорватія і Славонія. Фіуме був включений в Угорське королівство в 1868 році разом з Трансільванією та мав статус «Corpus Separatorum», а самостійність хорватів виражалася в наявності самоврядування з власними парламентом і територіальною обороною, в якій мовою наказів і спілкування була сербохорватська. 8 січня 1881 року в склад Хорватії і Славонії увійшла колишній «Військовий кордон» (нім. Militärgrenze, хорв. Vojna krajina) — область, що межувала з володіннями Оттоманської імперії.

Боснія та Герцеговина

Боснійська делегація висловлює повагу імператору Францу Йосифу I після анексії Боснії. Відень, 1908 рік

Боснійська делегація висловлює повагу імператору Францу Йосифу I після анексії Боснії. Відень, 1908 рік

Колишні османські землі Боснія та Герцеговина (Okkupationsgebiet Bosnien-Herzegowina), які були окуповані в 1878 й анексовані в 1908 році, стали окремою провінцією, якою керувало спільне для двох держав Міністерство фінансів. Місцевий парламент влади практично не мав, а мешканці не мали громадянства — а ні австрійського, а ні угорського. Територія провінції становила 51 119 кв. км, населення нараховувало 931 802 особи (1910 рік). З 1910 року управління тут здійснювалося згідно з так званим «Конституційним статутом».

Троїстість збройних сил

Перетворення Австрійської імперії в формальний союз двох держав — Австрійської імперії та Угорського королівства — призвело до глибинних реформ збройних сил.

Ще до створення Австро-Угорщини збройні сили Австрійської імперії і підрозділи, з яких вони складалися, іменувалися «цісарсько-королівськими» (kaiserliche-königliche), що мало говорити про їх службі імператору (всієї Австрійської імперії) та королю (окремих королівств, об’єднаних у Австрійській імперії) з роду Габсбургів. З 1889 року «триєдність» армії Австро-Угорщини полягало в наступному:

Сотня «німецького» піхотного полку в парадному однострої

Сотня «німецького» піхотного полку в парадному однострої

Польовий табір 9-го ландверного піхотного полку в Лейтмеріце (зараз - Літомержіце, Чехія)

Польовий табір 9-го ландверного піхотного полку в Лейтмеріце (зараз - Літомержіце, Чехія)

Інспекція піхотного полку гонведу на казарменому плацу. Відділення демонструє віддання честі командиру

Інспекція піхотного полку гонведу на казарменому плацу. Відділення демонструє віддання честі командиру'

Військовослужбовці боснійсько-герцеговинського піхотного полку

Військовослужбовці боснійсько-герцеговинського піхотного полку

Військовий обов’язок

Призовна комісія 12-ї піхотної дивізії, 1916 рік

Призовна комісія 12-ї піхотної дивізії, 1916 рік

Все чоловіче населення обох частин держави Габсбургів з 1866 року було зобов’язано нести військову повинність. З 19 до 42 років усіх визнаних придатними медичною призовною комісією та не позбавлених цивільних прав в залежності від місця мешкання заносили до списків австрійського або угорського ополчень. Чоловіків ділили на 24 вікові групи. Коли військовозобов’язаний досягав 21 року, жеребкування вирішувало, чи буде він покликаний на дійсну військову службу (Präsenzdienst). При цьому правила жеребкування додатково дозволяли вирішити, в яку з двох армій (в спільне військо або ландвер/гонвед) потрапить новобранець.

Чисельність спільного війська щорічно визначалася спільним Військовим міністерством, план разом з військовим бюджетом подавали на затвердження окремо до австрійського й угорського парламентів. Чисельність і військовий бюджет ландверу та гонведу австрійський й угорський парламенти розглядали окремо (кожен для своєї частини двоєдиної держави). Проект готували національні Міністерства оборони. Чисельність збройних сил з кожним роком зростала — наприклад, в 1913 році новобранців розподілили наступним чином: в спільне військо було скеровано 103 100 чоловік (у тому числі 2800 — у флот), 15 050 — у ландвер і 12 500 — у гонвед.

Алегорія на трирічну строкову військову службу на поштовій листівці

Алегорія на трирічну строкову військову службу на поштовій листівці

До 1912 року термін дійсної служби в спільному війську становив три роки, але було прийнято рішення про його скорочення до двох років (раніше це зробили в ландвері та гонведі). З одного боку, двох років цілком вистачало для того, щоб нижні чини засвоїли більшість військових спеціальностей, з іншого — скорочення терміну служби дозволяло підготувати більшу кількість солдатів. Нововведення не торкнулося кавалерії, кінної артилерії й унтер-офіцерів.

Тих, хто відбув дійсну службу в спільному війську переводили до резерву (Reserve або nichtaktiver Stand) на 7 років (з 1912 року — на 8 років за винятком вищезазначених родів військ і категорії військовослужбовців). З резерву їх викликали на навчальні та контрольні збори. У випадку початку війни резервістів викликали до своїх частин, при необхідності проводили перепідготовку, формували в «маршові роти» або «маршові батальйони» та, враховуючи бойові втрати особового складу на фронті, відправляли для його поповнення. Після відбуття призначеного терміну в резерві спільного війська військовозобов’язаних переводили до резерву ландверу/гонведу ще на 2 роки. Після цього всіх переводили до ландштурму, в якому вони перебували до досягнення 42 років. У воєнний час кадри спільного війська при нестачі власних резервістів могли поповнюватися резервістами ландверу та гонведу, а також ландштурмістамі двох молодших вікових груп і, в крайньому випадку, — ерзац-резервістами, які взагалі не пройшли дійсну службу.

'Нижні чини з екіпажу броненосця «Зріньї»

Нижні чини з екіпажу броненосця «Зріньї»

У флоті термін дійсної військової служби становив 4 роки, а в резерві (в так званій «Службі охорони узбережжя») ще 5 років. Після цього військовозобов’язаних лише на три роки зараховували до ландштурму флоту (Seewehr).

У ландвері та гонведі термін дійсної служби становив два роки. Спочатку в ландвері служили лише 2–3 місяці, отримуючи, по суті, початкову військову підготовку. Пізніше термін служби збільшили до року, а в 1893 році — до двох років. У гонведі з моменту заснування власних угорських збройних сил (5 грудня 1868 року) так само, як і в ландвері, термін служби становив 2–3 місяці, потім був збільшений до півтора року, а з 1890 року — до двох. Після відбуття дійсної служби військовозобов’язаний ще 10 років перебував у резерві ландвера/гонведа. Порядок поповнення відповідав спільному війську. Так само, як і в спільному війську, унтер-офіцери ландвера та гонведа служили три роки, а зайвий рік їм компенсували тим, що їх один раз не викликали на чотиритижневі збори та викреслювали зі списків ландштурму після досягнення 40 років.

Група нагороджених нижніх чинів 32-го піхотного полку ландштурму 106-ї піхотної дивізії ландштурму, 1916 рік

Група нагороджених нижніх чинів 32-го піхотного полку ландштурму 106-ї піхотної дивізії ландштурму, 1916 рік

Всіх, хто в результаті жеребкування не потрапив на дійсну військову службу, відразу зараховували до рекрутського запасу (Ersatzreserve) ландвера/гонведа та протягом 12 років регулярно викликали на навчальні та контрольні збори. У воєнний період вони йшли на заміщення бойових частин у тиловий службі, а в крайньому випадку і на поповнення бойових втрат частин. Потім вони також потрапляли до ландштурму.

Ландштурм був розділений на два вікових класи (Aufgebot): перші 19 молодших вікових груп (від 19 до 37 років) та ще п’ять (від 38 до 42). Істотні зміни було внесено в період Першої світової війни: на початку 1915 року нижня межа була зменшена до 18 років, в січні 1916 року верхня піднята до 50. Нарешті наприкінці того ж року її збільшили до 55 років. Однак відставні офіцери та чиновники ще з мирного часу перебували в ландштурмі до 60 років.

Таким чином, загальний термін активної військової повинності становив 12 років, а після досягнення 42 років тривала неактивна повинність в ландштурмі. Як уже згадувалося вище, дві молодші вікові групи ландштурму (які відбули 12-річний термін активної військової повинності та досягли 33 і 34 років) могли використовуватися для поповнення діючої армії (з них формувалися бригади ландштурму). Їх однолітки, зараховані в ландштурм з рекрутського запасу, під час війни йшли на формування місцевих батальйонів і робочих команд. У мирний час у разі крайньої потреби на дійсну військову службу на термін не більше одного року могли призвати молодшу групу резервістів і три молодших групи рекрутського запасу. У гонведі це правило стосувалося тільки молодшої групи резерву гонведа та двох молодших груп рекрутського запасу.

Офіцери різних родів військ з Вінер-Нойштадту

Офіцери різних родів військ з Вінер-Нойштадту

Офіцерський склад формували виключно на добровільних засадах. Щоб стати офіцером, можна було скористатися кількома шляхами:

Термін служби офіцерів не був обмеженим, але, як правило, у відставку йшли або після 40 років служби, або після досягнення 60 років.

Територіальний принцип формування

Округи поповнення австрійського ландверу в 1916 році

Округи поповнення австрійського ландверу в 1916 році

Австро-угорські збройні сили формували на засадах територіальної системи. Це означає, що нижні чини кожної військової частини були постійно пов’язані з одним з округом поповнення (Ergänzungsbezirk), рідше — з двома або трьома. Всього в країні існувало 112 округів поповнення спільного війська, з яких 109 обслуговували потреби сухопутних сил, а три — ВМС. 58 «сухопутних» округів плюс 3 «морських» розташовувалися у Австрійській імперії, 47 — в Угорському королівстві, чотири — у Боснії та Герцеговині. Кожен округ об’єднував один або кілька адміністративних округів (в Австрії) або комітатів (в Угорщині) та був розділений на певну кількість призовних дільниць (Stellungsbezirk), на яких проводили жеребкування призовників. Таким чином, військова частина набиралася переважно з жителів однієї місцевості та національностей, що її населяли. Це робилося між іншим і для того, щоб уникнути проблем з мовним бар’єром між військовослужбовцями.

Зв’язок з декількома округами поповнення був притаманний для батальйонів польових єгерів, полків кавалерії й артилерії, частин інженерних військ. Натомість Залізничний та Телеграфний полки, санітарні війська, а також речові та продовольчі установи та військові відділення кінних заводів поповнювалися з усією території двоєдиної монархії.

Територія Австрійської імперії була розділена на 8 ландверних дивізійних і один окремий (Далмація) округи поповнення ландвера, Угорське королівство — на 6.

Офіцерами і військовими чиновниками могли стати особи, які отримали спеціальну середню (на рівні цивільної гімназії) або вищу освіту. Позаяк від цих людей вимагали знання не лише державної, але й однієї з «полкових мов», часто густо вони мали теж саме територіальне походження, що і нижні чини.

Головною («командною» — Kommandoschprache) мовою в «німецьких частинах» спільного війська та ландвері була німецька — кожен солдат повинен був знати нею всі спеціальні терміни та команди. В «угорських частинах» спільного війська та гонведі — угорська, а в хорвато-славонских військових частинах гонведа — сербохорватська. Інструкції ж переводили на одну або кілька «полкових мов» (Regimentschprache) — такою могла стати будь-яка мову, за винятком «командної», якщо нею розмовляли не менш ніж п’ята частина військовослужбовців підрозділу: чеська, словацька, сербохорватська, польська, українська («русинська»), словенська, румунська й італійська.

Національний склад австро-угорських збройних сил виглядав приблизно так: 47% припадало на слов’ян, 29% — на німців, 18% — на угорців, 6% — на румун й італійців. 62 піхотні полки спільного війська були фактично моноетнічними: 35 слов’янських, 12 німецьких, 12 угорських та три румунських. З 26 батальйонів польових єгерів німецькими були п’ять і слов’янськими вісім. З 42 кавалерійських полків 13 були слов’янськими, 14 угорськими та два німецькими.

Дислокація частин австро-угорської армії в 1898 році

Дислокація частин австро-угорської армії в 1898 році

Як правило, в адміністративному центрі округу поповнення з усієї військової частини були розквартировані лише батальйон депо та ще один стройовий (у випадку з батальйонами польових єгерів — сотня депо й єгерська сотня), а решта дислокувалися в інших місцях двоєдиної держави. Метою такої системи було позбавити військовослужбовців розслабляючого впливу звичного середовища та можливої пропаганди з боку місцевих націоналістичних рухів. Одночасно це дозволяло використовувати війська для підтримки громадського порядку та навіть придушувати можливі заколоти в інших, національно чужих для них, частинах держави. Варто зазначити, що на зламі століть один з батальйонів піхотного полку, як правило, проходив службу в Боснії та Герцеговині. Це було пов’язано з тим, що вся австро-угорська армія потребувала спеціальної підготовки, необхідної для ведення бойових дій в горах.

Таким чином, в «двоєдиній» монархії існувала «триєдина» армія. Суттєвими помилками деяких істориків є використання терміна «Австро-Угорська імперія» та спроба представити національні австрійські та угорські збройні сили як резервні. У сусідній німецькій армії ландвер дійсно був таким, але на цьому збігу в назві всі аналогії закінчуються, а в дійсності спільне військо, ландвер і гонвед були трьома, хоча і нерівнозначними, але юридично рівноправними частинами єдиних збройних сил. Хоча «австрійська» й «угорська» армії чисельно поступалися спільному війську, спрощена схема сплати військових витрат дозволяла їм, наприклад, першими приймати на озброєння технічні новинки.


Література

  1. Австро-Венгрiя. Военная энциклопедiя. Т. 1. – С. 55-78. – М., 1998.
  2. Адаменко Д. В. Императорский и королевский военный мундир, 1914 год. – К., 2012.
  3. Coil S. Uniforms & Equipment of the Austro-Hungarian Army in World War One: A Study in Period Photographs. – Atglen, PA, 2003.
  4. Dr. György Sagvari. Die ungarische Honvéd: Uniformierung und Ausrüstung der ungarischen Landwehr von 1868 bis 1918. – Wien: Verlag Militaria, 2010.
  5. Prof. DI Hermann Hinterstoisser, Erwin A. Schmidl, Christoph Neumayer, Helmut Wohnout. Des Kaisers Bosniaken: Die bosnisch-herzegowinischen Truppen in der k. u. k. Armee. – Wien: Verlag Militaria, 2008.
  6. Jung P., Pavlovic D. The Austro-Hungarian Forces in World War I (I) 1914-16. – Man-at-Arms 392, Osprey publishing, 2003.
  7. Lukas J. Fighting Troops of the Austro-Hungarian Army: 1868-1914. – NY, 1987.
  8. Nowakowski T. Armia Austro-Wegierska. 1908-1918. – Warszawa, 1992.
  9. Offelli S. Le armi e gli equipaggiamenti dell’ esercito austro-ungarico dal 1914 al 1918: Uniformi – distintivi – buffetterie. Volume primo. Gino Rossato editore, 2001.

Стаття була оприлюднена російською мовою на сайті «WARSPOT»: https://warspot.ru/11711-odin-monarh-dva-gosudarstva-tri-armii

Опубликовал: Дмитрий Адаменко | 6 марта 2020
Рубрика: XIX век, XIX век, Вооруженные силы, История, Первая мировая война, Первая мировая война
Метки: , , , , ,

Последние опубликование статьи