Одіссея капітана Цопи

Леонід Кирилаш,
член Національних спілок журналістів та краєзнавців України (Запоріжжя)

У вересні 2017 р. в Іонічному морі, неподалік від узбережжя Албанії, командою чеських аквалангістів-пошуковців «Czech Diving Team» був знайдений підводний човен «U16» флоту Австро-Угорщини, який затонув 17 жовтня 1916 р. Пошуки велись цілеспрямовано, адже місце загибелі субмарини було відомо досить точно, однак багато часу довелось витратити на переговори з державними органами Албанії щодо отримання дозволу на проведення підводної розвідки. При оприлюдненні сенсаційного повідомлення всюдисущі журналісти повідомляли, що екіпаж човна з гинучого човна врятувався у повному складу, тому він не може вважатися місцем захоронення, що могло б стати на перешкоді до його підняття з морського дна. Командував субмариною «U16» лініеншіффслейтенант Орест ріттер фон Цопа (Orest Ritter von Zopa), родом із Чернівців, що на Буковині. Власна назва командира є досить неординарною навіть для багатонаціональної держави Габсбургів. Однак без іншомовного «ріттер фон» залишається цілком звичне для наших співвітчизників поєднення імені та прізвища – Орест Цопа.

Чеські дайвери біля вкритої мулом субмарини "U16", що затонула 101 рік тому

Чеські дайвери біля вкритої мулом субмарини «U16», що затонула 101 рік тому

Автор цих рядків, займаючись розшуками моряків-українців цісарського флоту, вже декілька років досліджував життєпис Цопи, однак у його долі залишається ще чимало «білих плям». Та знайдення залишків «U16» підштовхнуло мене до опублікування наявних матеріалів. Сподіваюсь, що це застереже журналістів від всіляких вигадок про Ореста Цопу, і маю надію, що хтось зможе доповнити втрачені сторінки його біографії…

Понад 131 рік тому, 20 листопада 1886 року у сім’ї чернівчанина Василя Цопи і його дружини Ангели, уродженої Цірхофер (Zierhofer), народився син, якого охрестили у православній церкві Святого Миколая під іменем Орест.

Так склалося історично, що прізвище Цопа могло належати і українцю, і румуну, і молдовану, і навіть єврею. Мені не вдалось відшукати документів, у яких зазначена національна приналежність Василя Цопи та його синів, але є достатньо свідчень того, що під час проживання у Чернівцях вони визнавали себе румунами. Однак необхідно враховувати, що в ті часи панівною нацією на Буковині була румунська, тому належати до неї було престижно і вигідно. З цих причин, не лише на українських землях, а й по всьому світу, чимало наших співвітчизників відмовлялись від свого походження і поповнювали владні народи (російський, польський, румунський та інші). Достатньо згадати «гарного молдованина» Леоніда Брєжнєва, як одного разу назвав його Йосип Сталін. У 20-ті роки ХХ століття він визнавав себе українцем, а після Другої світової війни у всіх документах уже значився росіянином. Сподіваюсь, що у майбутньому, якщо виникне у цьому потреба, дослідники зможуть достеменно з’ясувати походження Василя Цопи. Наразі головне, що він був чернівчанином, а від свого минулого сучасники не мають відмовлятися.

Резиденція митрополитів Буковини і Далмації. У цьому районі Орест Цопа народився і провів дитинство

Резиденція митрополитів Буковини і Далмації. У цьому районі Орест Цопа народився і провів дитинство

Цопа-старший працював викладачем в учительській семінарії (k.k. Lehrerund LehrerinenBildungsanstalt in Czernowitz — заклад з підготовки вчителів і вчительок для народних шкіл, прообраз сучасного коледжу) і за європейською традицією називався професором. Дітей з дружиною Ангелою, німкенею за національністю, вони мали декількох і надалі автор приділить увагу тим з них, хто залишив свій слід в історії. Мешкали Цопи на Калічанці (північне передмістя Чернівців) в будинку №4 по вул. Глокенгассе (сучасна вул. Писарєва), потім — поряд з Резиденцією митрополитів Буковини і Далмації, по вул. Херескулгассе, 8 (нині — вул. Щепкіна, 8).

Наприкінці ХVІІІ століття, у часи революційних війн Франції з Австрією, один із предків Цопи за особисту звитягу був удостоєний дворянського титулу, а через століття Василь Цопа з декількома близькими родичами довели своє споріднення з героїчним пращуром і отримали право успадкувати його титул «лицаря». Отже, з 1894 року повне ім’я скромного вчителя писалося румунською, як «Vasile Cavaler de Zopa«, а німецькою — «Basil Ritter von Zopa». Залишається лише гадати, як сприйняли колеги по службі несподіване значне піднесення пана Василя Цопи щаблями соціальної ієрархії.

Зате Орест, якого після закінчення 4-річної народної школи восени 1897 року записали до 1-го «С» класу «Цісарсько-королівської вищої гімназії у Чернівцях» (k.k. OberGymnasium in Czernowitz), уже офіційно іменувався «Orest Ritter von Zopa». Щоправда, цивільне життя 11-річного хлопця незабаром закінчилось, оскільки Пресвітлий цісар Франц Йосиф І задовольнив клопотання його батька щодо направлення Ореста на навчання за казенний кошт до військової школи. Отже, згідно з батьковим, власним чи спільним бажанням він мав стати офіцером, якому більш личив титул «лицаря», ніж цивільній особі.

Будівля Морської академії у Фіуме (сучасна Рієка), в якій навчався Орест Цопа протягом 1902-1906 рр.

Будівля Морської академії у Фіуме (сучасна Рієка), в якій навчався Орест Цопа протягом 1902-1906 рр.

Після закінчення чотирьох класів нижчої військової реальної школи (k.u.k. MilitärUnterealschule), восени 1902 року Орест Цопа поступив до цісарської і королівської Військово-морської академії (k.u.k. MarineAkademie, надалі – Морська академія) у місті Фіуме (сучасна Рієка в Хорватії). Такий вибір ним професії був досить неординарним, адже морських офіцерів родом із Буковини в цісарському флоті було одиниці, причому, всі — з німецьких родин і католицького віросповідання. Важко гадати, як почував себе серед ровесників-католиків одинокий православний вихованець академії Орест фон Цопа, але очевидних фактів негативного впливу цього на його кар’єру не встановлено. Чотири роки він засвоював військово-морські науки і одночасно проходив курс вищої гімназії, а в літні місяці під час практики на навчальних кораблях побував у багатьох портах Адріатики і Середземного моря.

Фамільна усипальниця Василя Цопи і його рідних на кладовищі по вул. Зеленій у Чернівцях. Фото автора. 2013 р.

Фамільна усипальниця Василя Цопи і його рідних на кладовищі по вул. Зеленій у Чернівцях. Фото автора. 2013 р.

У 1905 році в 60-річному віці помер Василь Цопа. Над місцем поховання глави сім’ї і його старшого сина, юриста Олександра (1876–1902) на кладовищі по вул. Зеленій у Чернівцях (квартал №14, поряд з каплицею Святих Архангелів Михаїла та Гавриїла) була збудована фамільна усипальниця з надписом на надгробному пам’ятнику «CRIPTA familie VASILE CAV. de ZOPA», яка добре збереглася до наших днів.

На верхній палубі учбового блокшива "Кустоца". Морські кадети перед велосипедною прогулянкою. Можливо, хтось із них Орест Цопа. 1906 р.

На верхній палубі учбового блокшива «Кустоца». Морські кадети перед велосипедною прогулянкою. Можливо, хтось із них Орест Цопа. 1906 р.

У травні 1906 року Орест Цопа успішно закінчив курс навчання в Морській академії, а 14 червня у Полі (головний воєнний порт Габсбурзької монархії, тепер – місто Пула в Хорватії) був прийнятий на службу до військово-морського флоту Австро-Угорщини (k.u.k. Kriegsmarine — цісарський і королівський військово-морський флот) і присягнув на вірність цісарю Францу Йосифу І, який 1 липня присвоїв Цопі, разом з іншими випускниками академії, звання кандидатів на офіцерський ранг — морських кадетів (Seekadett). Після успішного дворічного студіювання на кадетських курсах флоту, які розміщувались на старому броненосці «Кустоца», та практичних плавань на кораблях «Санкт Георг» і «Монарх», вони, згідно з рескриптом «його Апостолістичної Величності» від 1 липня 1908 року, були підвищені до першого офіцерського чину — корабельного фенріха (Linienschiffsfähnrich). Рік служби в морях Далекого Сходу на крейсерах «Кайзерін Елізабет» і «Леопард» для лейтенанта фон Цопи завершився направленням на вишкіл до військового гімнастично-фехтувального інституту (MilitärTurnund Fechtlehrerinstitut курси з підготовки військових спортивних інструкторів) у місті Вінер-Нойштадт, де його і застав у травні 1910 р. цісарський указ про присвоєння звання фрегатного лейтенанта (Fregattenleutnant — старший лейтенант). З вересня Орест Цопа протягом навчального року викладав вихованцям Морської академії курс гімнастики, фехтування і плавання, а навесні 1911 року разом з ними здійснив практичне плавання на крейсері «Кайзерін Елізабет». Безперечно, у сина педагога був хист учити і вчитися. З серпня того ж року він сам сідає за парту, як слухач офіцерських торпедних курсів, одночасно виконуючи обов’язки вчителя у школі для матросів-новобранців, а через деякий час відвідує курси підготовки офіцерів до служби на підводних човнах. Однак із переведенням у підводні сили буковинцю довелось почекати, оскільки на той час цісарський флот мав лише 6 субмарин і достатній запас офіцерів, підготовлених до служби на них. Протягом Балканських війн старший лейтенант Цопа служив на есмінці «Стрейтер», потім – на лінкорі «Ерцгерцог Фердинанд Макс», який перебували неподалік від зони бойових дій, і був нагороджений «Пам’ятним хрестом 1912-1913 років» (Erinnerungskreuz 1912–1913).

Крейсер "Кайзерін Елізабет" після 1907 р.

Крейсер «Кайзерін Елізабет» після 1907 р.

Першого травня 1914 року Оресту Цопі було надане звання корабельного лейтенанта (Linienschiffsleutnant — капітан-лейтенант), а 2 травня його призначено на посаду резервного другого (старшого) офіцера для підводних човнів «U1» і «U2». Здавалося, що здійснення мрії вже поряд, однак вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружини, вчинене в Сараєві 28 червня, потягло за собою безліч перемін у людських долях, у тому числі, й Цопи. Ще до початку війни, 14 липня його несподівано звільнили із кадрів командного складу підводних сил і відрядили до міноносної дирекції Морського арсеналу у Полі. Подальшу службу досвідченого моряка під час війни у цьому не бойовому береговому підрозділі можна розцінювати, як прояв недовіри з боку командування до офіцера (православного віросповідання, а можливо, й слов’янина), що міг симпатизувати супротивникам Австро-Угорщини, якими на той час були Росія, Сербія і Чорногорія. Це лише припущення автора, але для них є певні підстави.

Морський офіцер цісарського флоту Орест Ріттер фон Цопа. Єдине достовірне зображення Цопи, яке збереглося до наших днів

Морський офіцер цісарського флоту Орест Ріттер фон Цопа. Єдине достовірне зображення Цопи, яке збереглося до наших днів

Перший рік війни виявився досить результативним для підводних сил K.u.K. Kriegsmarine, що стало несподіванкою для цісарських адміралів. Імена Егона Лерха, під командуванням якого субмарина «U12» торпедувала і надовго вивела із ладу французький дредноут «Жан Бар», і Ріхарда фон Траппа, що на «U5» потопив броненосний крейсер «Леон Гамбетта», стали відомими в Австро-Угорщині і за її межами. Однак стан австро-угорського cуднобудівництва не давав реальної можливості швидко забезпечити флот новозбудованими кораблями підводного плавання. Тому держава Габсбургів була вимушена закупити малі підводні човни у свого союзника Німеччини, які потім у розібраному вигляді залізничним транспортом доставляли в Полу. У Морському арсеналі їх монтували, озброювали і вводили до ладу.

План підводного човна типу UBI. Розріз по діаметральній площині

План підводного човна типу UBI. Розріз по діаметральній площині

З кінця травня 1915 року список ворогів Дунайської імперії поповнив традиційний недруг Італія і все Адріатичне море стало зоною бойових дій. А православне віросповідання Ореста Цопи за рік, що минув, стало в очах командування далеко не головним критерієм довіри до нього. Корабель можна побудувати за рік, а щоб підготувати моряка-професіонала, потрібно десятиліття. Долю підводника-буковинця, як це часто буває, вирішив випадок. Коли на одному із човнів, який мав вийти у бойовий похід, несподівано занедужав командир, гідною заміною йому зміг стати досвідчений капітан-лейтенант Цопа. Наказом командувача флотом адмірала Антона Хауса від 18 листопада 1915 року корабельний лейтенант Орест Ріттер фон Цопа був призначений командантом (командиром) підводного човна S.M.U. «16» (Seiner Majestät Unterseeboot «16» — Його Величності підводний човен «16», надалі — «U16»).

Зовнішній вигляд і фарбування човнів "U10" та "U16" (внизу)

Зовнішній вигляд і фарбування човнів «U10» та «U16» (внизу)

Кораблик був одним із тих, що нещодавно придбали в Німеччині. Офіційно класифікували їх, як прибережні підводні човни типу UBI, а серед німецьких і австрійських моряків за специфічну форму корпуса ці субмарини отримали назву «окарина» (керамічна або порцелянова свисткова флейта сферичної форми) або ж «залізні пуголовки». Їх технічні дані були досить скромними: надводна водотоннажність – 127,5 т, підводна – 142, 5 т; довжина – 28 м, ширина – 3,15 м; дизель для надводного ходу потужністю в 60 к.с. дозволяв розвити швидкість до 6,5 вузлів (12 км/год) і пройти з повним запасом палива 1600 миль (майже 3 тис. км), максимальна швидкість підводного ходу під електромотором в 120 к. с.– до 5,5 вузлів (10 км/год) на відстань біля 65 миль (105 км); гранична глибина занурення – 50 м. Озброєння: два носові торпедні апарати калібром 450 мм (дві торпеди в апаратах + одна запасна на стелажі) і 8-мм кулемет «Шварцлозе». Екіпаж – 16 моряків, із яких 3 офіцери.

Підводний човен "U16" в морі. 1915 р.

Підводний човен «U16» в морі. 1915 р.

Це були субмарини воєнної пори, які будувались за спрощеними проектами і мали чимало недоліків: явно недостатня швидкість ходу; відмова від дублювання механізмів, які були в одному екземплярі, тому поломка двигуна чи компаса виводила корабель із ладу; відсутність водонепроникних переділок, що призводило до загрози загибелі при навіть незначних пошкодженнях корпусу.

Герой повісті Джона Біггінса «Австрійський моряк» так описав свої враження від служби на субмаринах типу UBI:

«Хоча «окаринам» бракувало елегантності, а всередині них було дуже тісно і некомфортно, їм неможливо відмовити у низці позитивних якостей, як бойових кораблів. Так, на поверхні вони були жалюгідними тихоходами мізерні шість вузлів, які при зустрічному вітрі падали до трьох, а іноді і того менше. Так, у них був лише один перископ, а єдиний двигун перетворював підзарядку батарей у справу, що виснажувала душу: субмарина лежала у дрейфі, ледве виставивши палубу із води, дизель молотив унизу, а сигнальники напружували очі, оглядаючи навколишні хвилі в пошуках красномовного шлейфа від перископа. В актив «окарин» варто вписати їх міцність: розраховані на п’ятдесят метрів глибини, вони за необхідності могли пірнути на шістдесят і навіть на сімдесят. На занурення потрібно було лише двадцять секунд, керувались вони під водою добре і не підстрибували, навіть коли обидві торпеди випускались залпом. Компактний чотирьохциліндровий дизель, який прозвали «швейною машинкою», був надійним і простим в обслуговуванні. Більш того, «окарини» ходили на дизельному пальному, яке було більш безпечним і не давало отруйних випарювань. Вони були обладнані радіотелеграфом Лоренца, і, нарешті, гірокомпасом».

"U16" у Которській затоці. Добре видно невеликі розміри субмарини. 1915 р.

«U16» у Которській затоці. Добре видно невеликі розміри субмарини. 1915 р.

Побутові умови на цих корабликах були вкрай важкими. У перенасиченому механізмами корпусі вдавалось розмістити за рахунок складних койок тільки 8–10 спальних місць для моряків. Лише командир мав право на персональне ліжко. Всі інші задовольнялися «гарячими койками», тобто такими, що не встигали вихолонути (один моряк вставав на вахту, а інший відразу займав нагріте ним ліжко). Не було повноцінного камбузу (кухні) та ізольованого гальюна (туалету). А неповторний запах корабельних нутрощів — суміш ароматів солярки, машинного масла, вихлопу дизель-мотора, пахощів камбуза, дух людських тіл тощо? І все це в закритому об’ємі міцного корпусу, де відсоток вуглекислого газу в повітрі перевищує всі можливі норми! Та ці кораблики мали статус прибережних і були розраховані лише на короткочасні (5–6 діб) морські походи, а на підводну службу брали лише добровольців, які мали терпляче та мужньо переносити всі тяготи і знегоди…

Субмарина "U16" під бортом плавбази "Гея". На ходовому містку стоять зліва-направо: командир Орест фон Цопа (ймовірно), другий офіцер Пауль Мейкснер, третій офіцер Арпад Сельке. 1915 р.

Субмарина «U16» під бортом плавбази «Гея». На ходовому містку стоять зліва-направо: командир Орест фон Цопа (ймовірно), другий офіцер Пауль Мейкснер, третій офіцер Арпад Сельке. 1915 р.

«U16» базувався у Которській затоці (сербсько-хорватсько-чорногорська назва — Бока Которська або просто Бока), яка тепер є територією Чорногорії і своїми красотами добре відома багатьом нашим туристам. У листопаді 1915 р. це була зона бойових дій із недалекою лінією австро-угорсько-чорногорського фронту і періодичними артилерійськими обстрілами кораблів цісарського флоту з високої гори Ловчен.

Цопа, який терміново прибув із Поли, мав лише короткий час для ознайомлення з своїм кораблем і екіпажем. Другим (старшим) офіцером був завзятий 24-річний фрегатний лейтенант Пауль Мейкснер (Paul Meixner) із Відня, третім офіцером – 23-річний угорець, фрегатний лейтенант Арпад Сельке (Árpád Szelke). Всі унтер-офіцери і матроси (австрійці, угорці, хорвати й чехи) були досвідченими спеціалістами із тривалими строками кадрової служби на флоті. Кораблик був новим, введеним до ладу всього 40 днів тому, але вже здійснив два бойові походи на півночі Адріатики (в райони Венеції і Анкони) і перехід до Боки, куди прибув 7 листопада.

Про незручність, яка чекала його особисто, Орест Цопа давно знав, оскільки ця конструктивна особливість була притаманна всім австрійським субмаринам. Маючи високий зріст, він вимушений був всередині човна постійно пересуватись зігнувшись і чіплятись головою за різноманітні перепони. Повністю випрямитись командант міг лише у центральному посту, з якого велося керування кораблем.

На другий день після призначення нового командира, тобто 19 листопада, «U16» під началом Цопи покинув Которську затоку і вийшов у море для патрулювання прибережних вод Чорногорії та Албанії. Завданням субмарини було здійснення блокади з метою недопущення морських перевезень вояків противника і вантажів воєнного використання.

20 листопада зупинили вітрильно-моторне судно «Фіоре Албаніа» («Fiore Albania» — «Квітка Албанії», водотоннажність 62 тонни) із Дураццо (сучасний Дуррес, Албанія) і після перевірки відпустили для подальшого плавання, хоча підозра в його причетності до розвідувальної діяльності на користь супротивника залишилася. 23 листопада із застосуванням попереджувального кулеметного вогню примусили зупинитися італійський моторний вітрильник «Уніоне» («Unione», 25 тонн), команда якого, не чекаючи перевірки, відразу перейшла в рятувальну шлюпку. У носовому трюмі судна було знайдено замасковану цистерну із контрабандним пальним. Лейтенант Мейкснер заклав вибухові заряди і вітрильник з вражаючим феєрверком злетів у повітря. Потім «U16» попрямував у район Сан-Джованні ді Медуа (сучасний Шенгін (Shëngjin), Албанія). В погоні за двома італійськими пароплавами, субмарина увірвалась до порту і випустила торпеди навздогін втікачам. Однак, не дійшовши до цілей, обидві торпеди затонули, або з технічних причин, або ж незвично високі хвилі у мілководній бухті спричинили їх застрягнення в дно. Маневруючи під водою в акваторії порту, підводний човен сам загруз у донному мулі на 11-метровій глибині. На щастя, субмарині вдалося вирватися із пастки самостійно, але під час відчайдушних рятівних лавірувань вона вискочила на поверхню. Здолали цю небезпеку таким швидким зануренням, що ворожа берегова артилерія встигла дати в її сторону лише один неприцільний постріл.

При відплитті на чергове патрулювання 3 грудня вийшов з ладу гірокомпас і «U16» повернувся на базу. Після виправлення дефекту підводний човен 4 грудня попрямував до албанських вод, де наступного дня перевірив вітрильник «Ксефаніє» («Xephanie»). На його борту виявили двох офіцерів невстановленої державної приналежності, але з російськими і чорногорськими орденами, яких затримали й переправили на «U16». 7 грудня знову зустріли вже знайому «Фіоре Албаніа», яка на цей раз не забажала зупинитися на заклик з субмарини. Після двох кулеметних черг по вітрилах на судні запустили двигун і спробували втекти, але наступна прицільна черга по надбудові змусила його зупинитися. На борту горе-втікача було виявлено 50 чорногорських солдатів, зброя, боєприпаси та залізничне устаткування. Корабель прямував на Дураццо без будь-яких документів. Лейтенант Мейкснер з двома матросами залишився на борту «Фіоре Албаніа», яка в якості призу була взята на буксир. Опівночі 7 грудня невеликий караван без пригод увійшов до Боки Которської. Здобич і полонених передали на корабель-базу «Кронпринц ерцгерцог Рудольф», після чого екіпаж субмарини отримав довгожданий відпочинок у просторих житлових приміщеннях цього великого корабля.

Оскільки кулеметний вогонь при затриманні порушників блокади виявився недостатньо ефективним, а в майбутньому була загроза отримати адекватну або ж потужнішу відсіч, командування бази задовольнило рапорт командира «U16» про посилення озброєння і в носовій частині човна була встановлена скорострільна гармата L/23 калібром 37-мм, яку демонтували з броненосця «Кронпринц ерцгерцог Рудольф».

Ще два грудневі виходи на бойову службу через штормову погоду перетворилися на боротьбу із жорстокою стихією, човен отримував значні ушкодження і був вимушений щоразу повертатися в базу. Оскільки провести необхідний ремонт двигуна в місцевих умовах було неможливо, напередодні нового 1916 року есмінець «Пандур» відбуксирував «U16» до Поли, між іншим, на швидкості 12 вузлів, яка вдвічі перевищувала ту, що човен міг розвити своїм ходом.

Хрест військових заслуг 3-го ступеня з воєнною відзнакою (Militärverdienstkreuz 3. Klasse mit dem Kriegsdekoration)

Хрест військових заслуг 3-го ступеня з воєнною відзнакою (Militärverdienstkreuz 3. Klasse mit dem Kriegsdekoration)

Менш, ніж за півтора місяця командування підводним човном Орест фон Цопа проявив себе активним, рішучим і талановитим підводником, в якого повірили і команда «U16», і командування флотом. Указом цісаря Франца Йосифа І від 24 грудня 1915 року «…на знак визнання хороброї поведінки перед ворогом» його нагороджено «Хрестом військових заслуг 3-го ступеня з воєнною відзнакою» (Militärverdienstkreuz 3. Klasse mit dem Kriegsdekoration). Також були відзначені нагородами офіцери, унтер-офіцери й матроси «U16».

Після оперативного ремонту в Морському арсеналі Поли та випробовувань субмарина фон Цопи 17 січня 1916 року повернулася до Которської затоки. Тепер, завдяки новому металевому огородженню рубки, при надводному плаванні моряки на командирському містку були захищені від вітру і води.

Зате через аварію двигуна, яка сталася відразу при поверненні до Боки, черговий вихід у море відбувся лише 3 лютого. Наступного ранку виявили два великі двотрубні пароплави у супроводженні есмінця і міноносця. Торпедна атака з-під води не принесла успіху через промах чи технічні причини, натомість міноносець скинув на «U16» дві глибинні бомби.

Субмарина "U16" під командуванням Ореста Цопи прямує на вихід із Которської затоки в море. 1916 р.

Субмарина «U16» під командуванням Ореста Цопи прямує на вихід із Которської затоки в море. 1916 р.

Можливо, завдяки цій невдачі Орест Цопа і його моряки уникли сумнівної слави убивць великого числа беззбройних людей, адже саме в ці дні проводилася евакуація морем на острів Корфу розгромлених австро-угорською армією сербських військ, а також 25 тисяч полонених ними раніше цісарських вояків. Та й для підводників минули перші місяці воєнної романтики і легких перемог. Тепер південна Адріатика була насичена італійськими, англійськими й французькими кораблями, завданням яких було знищення німецьких і австрійських субмарин. Районами активних бойових дій стали прибережні води південної Албанії та Отрантська протока, переходи із Боки до яких займали більше часу і потребували витрат додаткових ресурсів.

Здавалося, в нових умовах бойова удача ухилялася від «U16». До жовтня того року корабель Цопи здійснив ще 9 бойових виходів на патрулювання тривалістю по 5–6 діб, декілька разів атакував торпедами кораблі противника, однак без успіху.

Цісарські офіцери-підводники на кораблі-базі "Ерцгерцог Рудольф". У центрі – командир "U5" Ріхард фон Трапп, який став героєм знятого через декілька десятиріч мюзикла "Звуки музики". Не виключено, що в цій групі присутній і Орест Цопа. Після закінчення Великої війни вони стали громадянами різних держав

Цісарські офіцери-підводники на кораблі-базі «Ерцгерцог Рудольф». У центрі – командир «U5» Ріхард фон Трапп, який став героєм знятого через декілька десятиріч мюзикла «Звуки музики». Не виключено, що в цій групі присутній і Орест Цопа. Після закінчення Великої війни вони стали громадянами різних держав

Так, 13 серпня човен після чергового ремонту вийшов у море і взяв курс на протоку Отранто. 17 серпня він випустив торпеду по французькому есмінцю, але не влучив і «U16» довелося шукати схованки зануренням на глибину до 40 метрів. Ворожий корабель скинув 20 глибинних бомб, але теж схибив. Коли через 45 хвилин човен сплив на перископну глибину, супротивник продовжував, як і раніше, наполегливо розшукувати підводного нападника. Командир «U16» вирішив за краще покинути сцену непоміченим, адже з його гарматкою з есмінцем не повоюєш, а торпед на борту вже не було. 19 серпня човен пришвартувався у Которській затоці до гостинного борту «Рудольфа».

Через дев’ять днів він вийшов у море, цього разу на патрулювання в албанських водах по лінії мис Лагі (південніше Дураццо) — Бріндізі (Італія). Плавання затрудняла погана погода і високі штормові хвилі. Через вихід із ладу компаса 3 вересня корабель повернувся в базу.

Уже минув тиждень, як Румунія 27 серпня оголосила війну Габсбурській державі і вела наступ на території угорської Трансільванії. Однак для Ореста Цопи ця подія не мала негативних наслідків і він продовжував командувати підводним човном цісарського флоту.

Підводний човен "U16" повертається з походу до Которської затоки. 1916 р.

Підводний човен «U16» повертається з походу до Которської затоки. 1916 р.

Протягом місяця «U16» перебував у загальному ремонті, а увечері 9 жовтня вирушив у чергове крейсерство. Та вже 11 жовтня вранці, під ескортом есмінця «Турул», човен Цопи дочасно з’явився у Бокі. Знову поломка гірокомпаса! Ремонт було проведено з блискавичною швидкістю і близько 8-ї години вечора він уже був у морі, щоб продовжити контролювати албанські води.

Італійський есмінець біля албанського узбережжя. 1916 р.

Італійський есмінець біля албанського узбережжя. 1916 р.

Вночі 17 жовтня «U16» крейсував південніше порту Валона (сучасна Вльора, Албанія), на відстані 1,5–2-х миль від берега. О 3:00 помітили пароплав і есмінець, які рухалися вздовж узбережжя у південно-східному напрямку. Як з’ясувалося пізніше, це було вантажне судно «Борміда» («Bormida», водотоннажність 2259 тонн), яке з італійськими військовослужбовцями на борту прямувало із Валони до південно-албанського порту Санті-Куаранта (сучасна Саранда, Албанія). Італійський есмінець «Нембо» («Nembo»: водотоннажність — 330 т, розміри — 64 х 5,94 х 2,29 м, максимальна швидкість ходу — 30 вузлів (55,5 км/год), озброєння — 4 гармати калібром 76 мм, 2 торпедні апарати, глибинні бомби, екіпаж — 55 осіб, з яких 4 офіцери) супроводжував транспорт з метою захисту його від атак підводних човнів противника. А «U16» мав завдання протилежного характеру. Човен занурився під воду і пішов услід конвою паралельним курсом. Крізь хмари часом виглядав місяць, тому субмарина, щоб стати менш помітною і провести атаку зненацька, зайняла позицію між берегом і потенційною ціллю.

Есмінець типу "Нембо" у морі. 1916 р.

Есмінець типу «Нембо» у морі. 1916 р.

Командир вирішив у першу чергу атакувати «Борміду» і розпочав бойове маневрування, однак через помилку рульового підводний човен пропустив найкращий момент для нападу на пароплав, зате виявилося, що у приціл входить есмінець, по якому і вистрілили першою торпедою. Постріл був влучним, свідченням чого став потужний вибух. Піднявши перископ, командир «U16» оглянув водну поверхню, знайшов на ній пароплав і вистрілив в його напрямку другу торпеду. Вона також потрапила в ціль. Цопа віддав наказ спливати, однак зненацька потужний удар вдавив субмарину в глибину з величезною силою.

Обставини того, що сталося, прояснилися пізніше. Перший постріл по «Нембо» був влучним, але вибух, лише ушкодивши корабель, не вивів його з ладу. Цопа ж у нічній темряві помилився при розпізнанні ворожих одиниць і другу торпеду направив також у «Нембо». Есмінець натомість кинувся вперед на всю потужність своїх машин, щоб знищити підводного напасника. Його гармати вели вогонь пірнальними снарядами, скидались в море глибинні бомби. Фатальні удари досягли підводного човна в той момент, коли в «Нембо» поцілила друга, вже смертельна для нього торпеда! Це був унікальний у своєму роді випадок, коли підводний човен і есмінець взаємно потопили один одного.

Щоправда, деякі історики вважають, що «U16» протаранила «Борміда», хоча дії капітана та екіпажу пароплава під час описаного морського бою свідчать про значно скромнішу і зовсім не героїчну їх роль при цьому. Пасажири «Борміди» і частина команди були настільки вражені страхітливим видовищем нічного морського бою, що розгорівся у них перед очима, що запанікували й розпочали масово покидати судно. Одні просто стрибали за борт, інші намагалися спустити шлюпки. Сама «Борміда» кинулась у напрямку берега, не цікавлячись долями ні потопельників із загиблого «Нембо», ні своїми пасажирами за бортом, ні власними плавзасобами, кинутими в морі. В результаті потонуло 80 італійських солдатів, які в паніці кинулись у море.

"U16" виходить в море у бойовий похід. 1916 р.

«U16» виходить в море у бойовий похід. 1916 р.

Сучасні австрійські історики вважають, що смертельний удар «U16» нанесла «Борміда», але реальних доказів цього не мають. Відповідно, італійські історики переконані в тому, що австрійську субмарину знищив «Нембо», навіть не згадуючи про будь-які бойові дії «Борміди». У всякому разі, ніяких документів щодо дій пароплава в бою, нагородження членів його екіпажу тощо, до цього часу не оприлюднено.

Окрему думку щодо загибелі «U16» мають авторитетні англомовні дослідники, які припускають, що субмарина була ушкоджена вибухами глибинних бомб на палубі есмінця, які були готові до бойового застосування і здетонували при зануренні корабля, що тонув, на певну глибину.

З екіпажу есмінця «Нембо» загинуло 32 моряки, серед яких були всі офіцери на чолі з командиром корабля, капітаном 3 рангу Емануелем Руссо (Emanuele Russo). Врятувались самостійно чи були врятовані 23 члени команди.

Після удару «U16» провалився на глибину 16 метрів. Лейтенант Мейкснер відразу пустив повітря в баластні цистерни і корабель повільно сплив на поверхню. Візуальним оглядом встановили, що в носовій частині корпусу, по лівому борту зіяла велика пробоїна, через яку вода з шумом заповняла внутрішній об’єм субмарини. Пошкоджено перископ, носову баластну цистерну, а також частину приладів і корабельних пристроїв. Боротьба за живучість не мала сенсу, до загибелі корабля залишалось декілька хвилин. Командир наказав знищити шифри, вахтовий журнал і таємні документи. Третій офіцер викинув їх за борт з прив’язаними тягарями для утоплення. Цопа встиг проінструктувати екіпаж, як потрібно себе вести в разі попадання в полон, після чого наказав покинути човен. Через рубочний люк моряки піднялись на верхню палубу, командир вийшов останнім. Минуло рівно чотири хвилини після отримання «U16» смертельного удару.

Гардемарин Кастроджованні і матроси, які врятувалися на плоту після загибелі "Нембо". 1917 р.

Гардемарин Кастроджованні і матроси, які врятувалися на плоту після загибелі «Нембо». 1917 р.

Підводники попрощалися зі своїм кораблем потрійним «Ура!», пролунала заздравиця на честь імператора, і люди почали стрибати в море. Майже відразу «U16» випустив зі свого нутра останнє повітря і зник з водної поверхні. Рятувальних жилетів на човні не було, тому триматись на поверхні у холодній осінній воді доводилось лише власними силами та за допомогою товаришів. Офіцери підбадьорювали своїх підлеглих. Намагались триматись спільно і пливти до берега. На щастя моряків, через деякий час вони помітили покинуту пусту шлюпку з «Борміди» і двоє вправних плавців змогли допливти до неї. Потім вони розпочали скликати і витягувати із води своїх колег. Зібралось всього 14 членів екіпажу «U16», потім до них долучився і рульовий з «Нембо», якого підібрали в морі. На жаль, двоє моряків-підводників потонули. Рухаючись в сторону тепер уже недалекого берега (відстань до нього вплав чи зі шлюпки відчувається зовсім по-різному!), зустріли рятувальний пліт, за який тримались четверо моряків з «Нембо». На пропозицію Цопи приєднатись до них, гардемарин (кандидат в офіцери) Ігнаціо Кастроджованні (Ignazio Castrogiovanni) відповів «No!» (Ні!), а інші промовчали. Поважаючи їх вибір, насильно вантажити в баркас стали.

Вранці шлюпка з підводниками добралась до берега, де у місцевих греків вони змогли дістати трохи цивільного одягу. Постало питання подальших дій. До лінії фронту напрямки було майже 80 км, але пройти цю відстань гірськими стежками змогли б не всі, адже серед моряків були поранені й недужі. Командир вирішив, що третій офіцер Арпад Сельке разом з основною частиною команди має затаїтися у гостинних греків на певний час, після чого здатися в полон представникам італійської влади. Сам Орест Цопа разом з лейтенантом Мейкснером і боцманматом Цалінсем попрямували пішки на північ, сподіваючись досягти лінії фронту і перейти на зайняту австро-угорськими, німецькими чи болгарськими військами територію. Та полонили їх уже наступного дня. Виявляється, коли пліт з італійськими моряками на чолі з гардемарином Кастроджованні досяг берега, останній негайно розшукав пост карабінерів (жандармів), щоб повідомити про підводників з австрійської субмарини, які вже мали бути на суходолі. Групу Сельке знайшли й затримали відразу, а потім і трійцю Цопи.

У квітні 1917 року Ігнаціо Кастроджованні, уже лейтенанта, разом із трьома його товаришами було нагороджено мерією міста Флоренція спеціально для них виготовленими золотими медалями з надписом «NO!» В наступній війні він, уже капітан 1 рангу, командир есмінця «Авієре» («Aviere»), у 1942 році загинув у бою разом зі своїм кораблем.

Декілька днів австрійські кораблі і літаки вели в морі пошук «U16», радіостанції Каттаро і Дураццо викликали радиста субмарини на зв’язок, однак без успіху. Але через три тижні факт загибелі підводного човна перестав бути таємницею. Італійське телеграфне агентство «Стефані» (Agenzia Stefani) з посиланням на військово-морське командування повідомило, що командир потопленого їх кораблями «U16» Орест фон Цопа і другий офіцер Пауль Мейкснер перебувають у полоні в південно-італійському місті Галліполі (Gallipoli). 9-10 листопада цю інформацію передрукували ряд газет Австро-Угорщини.

Після затримання Цопу з товаришами верхи на мулах, зі зв’язаними руками гірськими дорогами доставили у Валону, де помістили на штабний корабель – старий лінкор «Реджина Маргерита» («Regina Margherita»). Бранців допитували вісім діб, намагаючись вивідати у них таємну інформацію. Згідно з нормами міжнародного права військовополонені були зобов’язані повідомити лише свої анкетні дані, розголошувати іншу службову інформацію вони не мали права. Відповідно, органи держав, які їх полонили, не могли застосовувати при допитах будь-який примус до полонених. Часи були ще гуманні, тому до тортур справа не дійшла, однак заходи психологічного впливу італійські допитувачі вживали у повному обсязі. Та полонені підводники не зрадили присяги, доказом чого є той факт, що наступна австрійська субмарина була потоплена італійцями майже через півтора року після «U16». Якби Цопа поділився з ворогом секретами, які знав, це сталося б набагато раніше. Натомість відношення до нього з боку італійців стало абсолютно негативним, що потім дорого обійшлося полоненому офіцерові.

Середньовічна фортеця "Сан-Ельмо" в Неаполі, у якій Ореста Цопу було ув'язнено протягом 1917-1918 рр.

Середньовічна фортеця «Сан-Ельмо» в Неаполі, у якій Ореста Цопу було ув’язнено протягом 1917-1918 рр.

28 жовтня на пароплаві «Булгаріа» («Bulgaria») Ореста Цопу і Пауля Мейкснера перевезли в італійське місто Галліполі, а після 14-денного карантину — в табір для військовополонених офіцерів у містечку Конверсано (Conversano) біля Барі (Bari), що на південно-східному побережжі Італії. Саме тут чернівчанин зустрів 20 листопада своє 30-річчя, а також отримав трагічну вістку про смерть улюбленого цісаря Франца Йосифа І, яка сталася 21 листопада. Умови утримання полонених в таборі були важкими: вікна з решітками, але без скла; приміщення були сирими й не отоплювались, відсутні меблі, погане харчування. Цісарським офіцерам постійно пропонували перейти на службу в італійську армію, обіцяючи за зраду значну грошову винагороду і звільнення з табору, а за відмову жорстоко карали. Після декількох безрезультатних скарг коменданту установи, Орест Цопа направив звернення щодо порушення вимог міжнародних конвенцій про гуманне відношення до військовополонених в посольство Іспанії, яке під час війни представляло інтереси Австро-Угорщини в Італії. Звернення було перехоплене італійцями і проти заявника розпочалися репресії. Спочатку комендант табору помістив Цопу під домашній арешт, потім генерал із Рима велів порушити проти нього кримінальну справу, заарештувати й помістити на гауптвахту для нижніх чинів. Ореста тримали у вологій підвальній камері, позбавили права листування і повноцінного харчування. Перебуваючи тривалий час у таких нелюдських умовах, молодий і ще недавно фізично здоровий чоловік захворів на туберкульоз. Потім була камера для нижніх чинів військової тюрми в Барі, чотиримісячне слідство, неправий суд і вирок — рік ув’язнення у військовій тюрмі, якою була всесвітньо відома фортеця «Сант-Ельмо» («Sant`Elmo») в Неаполі. Медична допомога і лікування уже тяжко хворому офіцеру не надавалися навіть тоді, коли цього вимагали італійські лікарі. Лише коли його долею стало турбуватися посольство Іспанії, в яке зверталися із клопотаннями державні органи та громадські організації Австро-Угорщини, відношення до Ореста Цопи дещо покращилося. У лютому 1918 р. його перевели до шпиталю для військовополонених неподалік від Пізи, де комісія з італійським лікарем-генералом на чолі визнала його інвалідом, внаслідок захворювання на туберкульоз.

Та лише після тривалих переговорів, 15 червня 1918 р. Цопу звільнили з полону в порядку обміну військовополоненими між супротивними державами. Відразу після повернення у Австро-Угорщину він проходив тривале лікування, однак повністю відновити стан здоров’я було неможливим, тому службу продовжив у підводних силах, але перебував у кадровому резерві в Полі.

Австрійський орден Залізної Корони 3-го ступеня з воєнною відзнакою і мечами (Orden der Eisernen Krone 3. Klasse mit der Kriegsdekoration und den Schwertern)

Австрійський орден Залізної Корони 3-го ступеня з воєнною відзнакою і мечами (Orden der Eisernen Krone 3. Klasse mit der Kriegsdekoration und den Schwertern)

Указом цісаря Карла І від 15 серпня 1918 р. «на знак визнання хороброї й успішної поведінки перед ворогом» Орест фон Цопа був нагороджений «Орденом Залізної Корони 3-го ступеня з воєнною відзнакою і мечами» (Orden der Eisernen Krone 3. Klasse mit der Kriegsdekoration und den Schwertern). Оскільки особи, відзначені орденом Залізної Корони 3-го ступеня до 1884 р., отримували дворянство з титулом «лицар» (ріттер), ймовірно, що пращур Цопи, який став першим дворянином у їх роду, був ушанований саме цією високою відзнакою.

Розпад імперії Габсбургів і втрата нею флоту відбулися майже одночасно: 31 жовтня 1918 р. імператор Карл І передав весь корабельний склад і берегові споруди новоствореній державі південних слов’ян, а через тиждень Полу окупували війська Італії. Всі колишні австро-угорські військовослужбовці немісцевого походження були вимушені покинути Полу всього за декілька днів. Хто не встиг, інтернували й відправили в Італію у табори.

Орест Цопа переїхав до Відня, де брав участь у ліквідації органу управління уже неіснуючим флотом — Морської секції Воєнного міністерства. Бувши обраним головою уповноваженої колегії при ліквідаційному органі, Цопа залишив про себе добру пам’ять тим, що, з метою узагальнення досвіду війни та історії флоту в цілому, у липні 1919 р. ініціював написання спогадів офіцерами й чиновниками колишнього флоту та накопичення їх у Морському архіві Відня. Таким чином, він посприяв тому, щоб розвиток військово-морської історії Дунайської монархії не зупинився через розпад держави, а продовжується до цього часу. Жаль лише, що сам Цопа власних спогадів майбутнім поколінням не залишив або ж їх ще не віднайдено.

До кінця літа 1919 р. подальшу долю військовослужбовців держави Габсбургів уже було в цілому визначено. Якщо солдати та частина командного складу відразу після демобілізації роз’їхались по своїх домівках, то чимало офіцерів зібрались у Відні, чекаючи подальшого розвитку подій. Однак було зрозуміло, що маленька Австрія не зможе їх утримувати. Згідно з міждержавними угодами та проектами мирних договорів колишнім цісарським військовослужбовцям мали надавати громадянство тих держав, на території яких вони народилися. Органи влади цих країн мали забезпечити виплати їм пенсій по інвалідності та за вислугу років служби.

Таке вимушене рішення було вкрай непопулярним серед значної частини кадрового офіцерства Двоєдиної монархії. В Австро-Угорщині напівжартома-напівсерйозно визнавали, що на додаток до одинадцяти титульних націй Імперії, була ще й дванадцята — військовослужбовці армії та флоту. Як писав чеський історик Іван Шедиви, «…багатонаціональна армія була одвічно створена як організм наднаціональний, і, попри її зовнішню німецькість, будь-які прояви націоналізму в ній не повинні були мати місця. Головним прихильником і захисником цього принципу вважався імператор». Кожен достойник присягав особисто цісарю і ніс перед ним відповідальність. За роки служби офіцери відокремлювались від своїх народів і жили за військовими законами та армійськими звичаями. Так, на запитання чиновника до офіцера-підводника Лео Прашіла про його національність, той впевнено відповів: «Ich bin k.u.k. Offizier!» (Я імператорський і королівський офіцер!). Він гордився цим статусом і не мав бажання ідентифікувати себе, як представника певної нації чи народності.

Перспектива повернення на давно забуту малу батьківщину, якою часто була глуха провінція, до того ж у новостворених нестабільних державах із туманним майбутнім, була для цісарських офіцерів досить непривабливою. Мали місце й кричущі своєю неприродністю випадки. Так, відомий підводник Ріхард фон Трапп, який за роки війни потопив десяток італійських бойових кораблів і торговельних суден, мав стати громадянином Італії. Він народився у далматинському місті Зара, куди незадовго до пологів приїхала його мама, щоб відвідати батька, корабель якого тимчасово перебував у гавані цього порту. Після війни населені переважно італійцями міста Фіуме й Зара, а також Пола разом з півостровом Істра, була передані Італії. Оскільки пані Трапп була уродженкою Фіуме, то подружжя мало право лише на італійське громадянство. Тільки завдяки тому, що одна з їх дочок народилась на території Австрії, після тривалих поневірянь родина Траппів змогла отримати австрійське громадянство.

На думку автора, до останнього дня існування держави Габсбургів буковинець Орест Цопа був вірним присязі і визнавав себе наднаціональним цісарським офіцером. Він довів це відважними діями на посту командира підводного човна, який рік перебував у бойових зіткненнях з ворогом. Попри те, що Чернівці декілька разів захоплювали російські війська, що Румунія та Австро-Угорщина були в стані війни між собою, командування флотом не мало сумнівів у вірності цісарського офіцера і дворянина Ореста Цопи. Однак Дунайська монархія завершила своє існування, імператор Карл І звільнив підданих від даної йому присяги і Цопа постав перед вибором власного майбутнього.

Територія Буковини ще в листопаді 1918 р. була зайнята румунськими військами, а проектом мирного договору з Австрією передбачалася офіційна передача її до складу Королівства Румунія. Отже, підданим цієї держави, згідно з місцем свого народження, і мав стати колишній чернівчанин Орест Цопа. У рідному місті проживали його мати та старші брати — гімназійний вчитель Костянтин і інспектор фінансового контролю Стефан, який, разом зі своєю колишньою цісарською установою, перейшов на румунську службу. Однак Оресту не довелося повертатися у Чернівці відставним офіцером-інвалідом уже неіснуючого флоту і принизливо клопотатися про пенсію в бюрократичних інстанціях. Румунське воєнне міністерство виявляло значний інтерес до прийняття на службу у національному флоті бувших австро-угорських офіцерів і кадетів, адже ці досвідчені морські фронтовики мали підняти якісний рівень командного складу їх незначних чисельно і технічно відсталих військово-морських сил. Разом з іншими колегами Орест Цопа згодився на пропозицію перейти на військову службу Королівства Румунія.

Декретом короля Фердинанда І від 12 вересня 1919 р. румунські військово-морські звання отримали 8 офіцерів і 4 кадети, найменовані «трансільванцями», причому, частині з них підвищили ранг, а іншим підтвердили той, що вони мали у цісарському флоті. Корабельний лейтенант (капітан-лейтенант) Орест Кавалер де Цопа (Oreste Cavaler de Zopa) був підвищений до звання «локотенент-командор» (корветтенкапітан — капітан 3 рангу). Його колезі, також колишньому цісарському підводнику, корветтенкапітану Урбану Пассерару (Urban Passerar) присвоєно ранг «капітан-командора» (капітан 2 рангу). Простий перелік інших новопризначених достойників свідчить про те, що румунів серед них було небагато: Армін де Баусснерн (Armin de Baussnern), Арнольд Грайсс (Arnold Greiss), Клеменс Фішер (Klemens Fischer), Віктор Шмідт (Victor Schmidt), Гвідо Фріч (Guido Fritsch), Арнольд Айхельбург (Arnold Aichelburg), Камілло Айзенбайссер (Kamillo Eisenbeisser), Карл Проссінагг (Karl Prossinagg), Ганс Карл Кьосс (Hans Karl Klöss), Віргіл Недельку (Virgil Nedelcu), Теодор Бранца (Teodor Branza). Ці «трансільванці» отримали можливість продовжити звичну морську службу в іншому флоті.

Надалі, уже в статусі румунських офіцерів, вони перебували у Відні, де забезпечували отримання кораблів, які при розподілі цісарського флоту між державами-переможцями дісталися Румунії, та приймання на румунську військову службу колишніх військовослужбовців австрійських збройних сил, які за Сен-Жерменським мирним договором від 10 вересня 1919 р. мали бути демобілізованими протягом трьох місяців.

Колишні австрійські міноносці, передані Румунії і перейменовані в "Налука" і "Фургерул", готуються до переходу в чорноморську Констанцу. Трієст, 1920 р.

Колишні австрійські міноносці, передані Румунії і перейменовані в «Налука» і «Фургерул», готуються до переходу в чорноморську Констанцу. Трієст, 1920 р.

Від колишнього K.u.K. Kriegsmarine Румунії дісталось сім нових міноносців 250-тонного типу та три річкові монітори Дунайської флотилії, але їх треба було вирвати від італійців та угорців, які вже «прихватизували» ці кораблі. Та врешті-решт нові господарі свого добились і на початку 1920 р. кораблі стали приймати румунські екіпажі й переганяти у чорноморську Констанцу, а монітори – вниз по Дунаю у порт Галац. Таким чином, Румунія при розділенні «габсбурзького пирога» отримала півтора десятка морських офіцерів і 11 бойових кораблів, які значно посилили її військово-морські сили. Всі три дунайські монітори і два міноносці із семи дожили до 1941 р. та довоювали до 1944 р., після чого в якості трофейних деякий час перебували у складі радянського Чорноморського флоту. Пізніше міноносці (у 1945 р.) та монітори (у 1951 р.) були повернені колишнім власникам і до кінця 50-х років несли службу у ВМС Румунської Народної Республіки.

Після завершення місії у Відні, з 1 квітня 1920 р. Орест Цопа продовжив службу в Бухаресті у Воєнному міністерстві королівства.

У вересні того ж року він повінчався зі своєю нареченою Вєрою Відмар (Vera Vidmar), словенкою із Марибора, дочкою колишнього начальника цісарського військово-морського поштамту в Полі — Івана Відмара.

Центральна частина міста Констанца

Центральна частина міста Констанца

Через погіршення стану здоров’я Орест Цопа був вимушений змінити місце служби і з жовтня 1920 р. став викладачем у Військово-морській школі, розташованій у головній базі флоту — чорноморському портовому місті Констанца. Протягом двох років капітан 3 рангу Цопа читав майбутнім офіцерам флоту Румунії лекції з океанографії, гідрографії, метеорології, морської географії, маневрування на воді, устрою і тактики підводних човнів. Та підступна хвороба знову стала на заваді професійній реалізації досвідченого морського офіцера. З 1 квітня 1922 р. локотенент-командор Орест Цопа у 35-річному віці був звільнений зі служби у зв’язку з виходом на пенсію по інвалідності.

Головна площа і ратуша Чернівців. 1927 р.

Головна площа і ратуша Чернівців. 1927 р.

Після 25 років мандрів по світу він повернувся до рідного міста. Скупі дані про подальше життя колишнього підводника удалось здобути лише з адресних довідників та газетних повідомлень. У адресному довіднику Чернівців за 1924 рік вказано, що офіцер-інвалід Орест Цопа проживав по вул. Бераріеі, 33 (сучасна вул. Лук’яна Кобилиці). Згідно з довідником за 1927 р. він мешкав по вул. Порумбулуі, 2. Відомо також, що в цей період Цопу було обрано депутатом міської ради Чернівців.

Наприкінці вересня 1934 р. померла 74-річна Ангела Цопа — мати генерального інспектора Фінансової гвардії Стефана Цопи, професора (гімназійного вчителя) Костянтина Цопи і колишнього морського офіцера та міського депутата Ореста Цопи. За чотири місяці до цього завершила свій земний шлях Еуфемія Цопа — дружина Стефана. Матір і невістку поховали в сімейній усипальниці.

У червні 1935 р. капітан-командор (капітан 2 рангу) Орест Цопа з дружиною і сином Василем у Любляні (Словенія) взяли участь в похороні матері Вєри Цопи — Франі Відмар. З адресної книги Чернівців за 1936 р. встановлено, що командор Орест Цопа проживав по вул. Петру Рарес, 12 (тепер — вул. Буковинська).

Підрозділи Червоної Армії займають Чернівці. Ентузіазму населення з цього приводу не помітно. Червень 1940 р.

Підрозділи Червоної Армії займають Чернівці. Ентузіазму населення з цього приводу не помітно. Червень 1940 р.

Після цього року будь-яку інформацію про нього віднайти довго не вдавалось. Цопа міг стати жертвою репресій нової чужої влади, яка прийшла в Чернівці 28 червня 1940 р., однак пошук у відповідних інтернет-ресурсах результату не дав. Про реальність такої загрози свідчать спогади великого українського співака Миколи Гнатюка, старшого брата якого, курсанта Морської школи в Констанці, який перебував на Буковині у відпустці, влітку 1940 р. заарештували і після жорстоких катувань вбили сталінські «чекісти». Ймовірно, що Цопи, до яких доходила інформація про червоний терор на недалекій Галичині, вчасно покинули Чернівці, коли настав час і Буковині зустрічати нову владу.

Перелік осіб, які поховані в усипальниці родини Василя Цопи. Фото автора. 2013 р.

Перелік осіб, які поховані в усипальниці родини Василя Цопи. Фото автора. 2013 р.

У фамільній усипальниці Василя Цопи останнім було поховано його сина Стефана, який помер у квітні 1937 р. Надгробний пам’ятник зберігся добре, але очевидно, що вже багато років він перебуває без догляду.

Автор побував на подвір’ї будинку №8 по вул. Щепкіна, в якому до 1940 р. мешкали родичі Цопи, і навіть познайомився з літнім російськомовним чоловіком, який проживає тут з початку 1945 р. За його словами, коли він, тоді ще дитина, разом з батьками, направленими зі Сходу для розбудови радянської влади у Чернівцях, заселялись у нову квартиру, нікого з попередніх мешканців у будівлі вже не було. Їх доля йому невідома, про жителів на прізвище Цопа чує вперше.

Будинок №8 по вул. Щепкіна в Чернівцях, у якому до мешкали мати і родичі Ореста Цопи. Фото автора. 2013 р.

Будинок №8 по вул. Щепкіна в Чернівцях, у якому до мешкали мати і родичі Ореста Цопи. Фото автора. 2013 р.

Та все ж відшукався слід Ореста Цопи! Завдяки моєму словенському колезі Клемену Лужару вдалось установити, що декретом румунського короля Михая І від 3 серпня 1945 р. були підвищені звання офіцерам-інвалідам, зокрема, єдиному з них моряку, капітану-командору (капітан 2 рангу) у відставці Оресту Цопі присвоєний ранг командора (капітан 1 рангу) у відставці. Молодий король розумів, що при «народній» владі йому недовго правити державою і намагався хоч якось підтримати непрацездатних заслужених офіцерів.

Отже, Орест Цопа уникнув репресій з боку сталінської влади, пережив Другу світову війну і у 1945 році перебував у Румунії. Коли і де завершив він свій земний шлях, як склалася доля його дружини і сина залишається невідомим до цього часу. Не вдається відшукати і якісного фото підводника-буковинця…

Наостанок декілька слів про другого і третього офіцерів «U16». Фрегатні лейтенанти Пауль Мейкснер і Арпад Сельке були звільнені з італійського полону лише у жовтні 1919 р., після чого їм присвоїли звання корабельних лейтенантів і звільнили зі служби. Сельке повернувся до Будапешта, пізніше став капітаном далекого плавання і борознив моря та океани. Жодної інформації про його життя після Другої світової війни віднайти не вдалося. Мейкснер закінчив університет, став доктором юриспруденції. У 1940 р. поступив на службу у військово-морський флот Третього Рейху у званні капітан-лейтенанта, де зробив успішну кар’єру, дослужившись у 1943 р. до посади командувача німецькими й італійськими морськими силами у Північній Африці та чина контр-адмірала. Помер у 1950 р. у Відні. Письмових спогадів про службу в K.u.K. Kriegsmarine ні Мейкснер, ні Сельке не залишили.

Хочеться сподіватись, що знайдення дайверами на дні морському субмарини «U16» посприяє відновленню життєпису її останнього командира і ліквідації «білих плям» в його біографії. Як чесний моряк, мужня людина і вірний чернівчанин Орест Цопа заслуговує на добру пам’ять нащадків.


Скорочена версія викладеного матеріалу під заголовком «Одіссея капітана Цопи з Буковини» опублікована в жовтні-листопаді 2017 р. в українській газеті «ЧАС» міста Чернівці.

Висловлюю щиру подяку за неоціниму допомогу в дослідженні життєпису Ореста Цопи моєму словенському колезі Клемену Лужару (Klemen Lužar, Mirna Peč, Slovenija), який є членом Воєнно-історичного Форуму під ніком klemen.

Автор статті буде вдячний всім, хто зможе поділиться з ним будь-якою інформацією про офіцера-підводника Ореста Цопу або інших осіб, які служили у військово-морському флоті Австро-Угорщини (тел.: 097-528-75-17, 099-114-35-59).

Опубликовал: Дмитрий Адаменко | 25 декабря 2017
Рубрика: Биографии, Вооруженные силы, Первая мировая война, Первая мировая война
Метки: , , ,

Последние опубликование статьи