Галичина у планах віденських стратегів: концепції, комунікації та фортифікації

Олександр Дєдик. Галичина у планах віденських стратегів:  концепції, комунікації та фортифікації. // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. – Ч. 1/2013 (9). – С. 20-30. – ISSN 2074-0921.

Двоголові орли – від союзу до ворожнечі

Малий державний герб Австрійської імперії.

Малий державний герб Австрійської імперії.

Малий державний герб Російської імперії.

Малий державний герб Російської імперії.

[20] Наприкінці XVII ст. спалах османської агресії в Європі об’єднав у Священній лізі австрійського імператора (Автор помиляється — Австрійську імперію було створено лише в 1805 р., а до цього часу всі спадкові території династії Габсбургів входили до складу Священної Римської імперії німецької нації — Д. Адаменко) та російського царя. Боротьба зі спільним ворогом відкривала обидвом монархіям, герби яких прикрашали двоголові орли, перспективу плідної співпраці, адже їхні найближчі геополітичні інтереси поки що не перетиналася. Тим не менше, для усвідомлення цієї істини знадобився певний час — тривалий союз двоголових орлів став доконаним фактом щойно 1726 р. (Нелипович С. Союз двухглавых орлов: русско-австрийский военный альянс второй четверти XVIII в. – Москва, 2010. – с. 33.)

Упродовж XVIII століття союзники домоглися значних успіхів, значно потіснивши Османську імперію та ліквідувавши Річ Посполиту. Здавалося, що після драматичних перипетій наполеонівських війн Віденський конгрес 1815 р. започаткував для обидвох імперій період тривалого миру. Проте тепер вони безпосередньо межували одна з одною на значному просторі між Віслою та Дністром. Перспективи подальшого розширення кожна з них вбачала на Балканах. За таких обставин давній союз перетворювався на приховане протистояння, яке загрожувало перерости у відкриту ворожнечу.

Уже російсько-турецька війна 1828–1829 рр. спонукала як цісарських, так і царських стратегів накидати плани майбутнього зіткнення їхніх армій. У січні 1828 р. [21] видатний австрійський полководець Йозеф Радецький запропонував власне бачення боротьби з Росією. А наступного місяця на прохання брата імператора Миколи І великого князя Костянтина підполковник Ігнаци Прондзинський розглянув варіанти дій царської армії на випадок війни з Австрією, Прусією або ж коаліцією обидвох цих держав.

План Радецького

Фельдмаршал Йоган Йозеф Венцель Радецький (1766–1858). Худ. Георг Декер.

Фельдмаршал Йоган Йозеф Венцель Радецький (1766–1858). Худ. Георг Декер.

Ядро і життєво важливі центри австрійської монархії розташовувалися в долині Дунаю, який фельдмаршал Радецький назвав головною артерією держави (Radetzky J. Militärische Betrachtung der Lage Österreichs. // Denkschriften militärisch-politischen Inhalts aus dem handschriftlichen Nachlaß des k.k. Österreichischen Feldmarschalls Grafen Radetzky. – Stuttgart und Augsburg, 1858. – s. 423-451.). Природним кордоном цієї території слугували південні схили Карпат. Починаючи з 1772 р., імперія заволоділа землями на північному боці гір, котрі сьогодні входять до складу України, Польщі та Румунії.

З точки зору стратегії здобутий перед Карпатами плацдарм, названий королівством Галіції та Лодомерії (далі — Галіція; Галичиною в контексті даного дослідження автор називає заселену переважно українцями частину цього королівства, на яку з листопада 1918 року номінально поширювалася влада Західно-Української Народної Республіки), виявився вкрай незручним для оборони. Кордони нових володінь не спиралися на природні рубежі. У західній частині короткий відтинок Вісли не міг вважатися надійним захистом, оскільки далі ріка повертала вглиб російської території, дозволяючи супротивникові вільно оперувати будь-яким берегом.

Герб королівства Галіції та Лодомерії

Герб королівства Галіції та Лодомерії

На сході прикордонний Збруч стратеги обидвох сторін вважали лише не вартою їхньої уваги тактичною позицією, порівнюючи її зі звичайним яром на полі бою. Між витоками Збруча та гирлом Сяну кордон проходив цілком відкритою місцевістю. Ріки, ліси і болота вглибині краю оцінювалися лише як перешкоди місцевого значення (Военно-статистическое обозрЂніе Россійской имперіи. Томъ Х. Часть 2. Подольская губернія. – Санктпетербургъ, 1849. – с. 3; Kuhn F. Der Gebirgskrieg. – Wien, 1870. – s. 129;  Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. – Warszawa, 1932. – s. 52.).

Розгорнутому для оборони передкарпатського плацдарму австрійському військові довелося б очікувати ударів відразу з двох перпендикулярних між собою напрямків. У західній частині зверненому на північ відтинку Освєнцім – Сокаль довжиною 17 денних переходів загрожував наступ з окупованої царатом центральної Польщі. Водночас на звернений на схід відтинок Сокаль – Сучава довжиною також 17 денних переходів спрямовувалися можливі удари ворога з Волині, Поділля та Бесарабії (Fiedler F. Militär Geografie. Galizien und das Westliche Russland. Für den ausschliesslichen gebrauch der K.K. Kriegsschule als manuskript gedruckt. – Wien, 1878. – s. 121.).

Натомість глибина території між кордоном і горами коливалася від 2–3 днів пішого маршу в західній частині до 5–6 денних переходів на сході. Така близькість природної перешкоди в тилу визнавалася небезпечною для численної армії (Зайончковский А. Подготовка России к империалистической войне. Очерки военной подготовки и первоначальных планов. – Москва, 1926. – с. 12; Fiedler F. Militär Geografie… – s. 89.), яка, не маючи достатнього простору для маневру, могла після першої ж невдачі опинитися притиснутою до гір і, щонайменше, зазнати чималих втрат.

Найважливіша комунікаційна лінія підходила з Відня до лівого крила армії поблизу Кракова й далі тягнулася паралельно північному відтинку фронту так званим стратегічним дефіле між Карпатами та Віслою. Вузькі шляхи з Угорщини через гірські перевали, круті повороти яких не могли подолати запряжені кількома парами коней величезні інтендантські вози, не могли слугувати повноцінною лінією постачання. Тому за умови несприятливого перебігу бойових дій австрійське військо змушене було б відступати з Галичини на захід, прикриваючи найкоротший і найзручніший шлях до столиці імперії, зате відкриваючи ворогові можливість вторгнення в долину Тиси й далі до Дунаю (Kuhn F. Der Gebirgskrieg… – s. 130.).

Становище додатково ускладнював брак сучасних фортифікацій у Галіції. Застарілі укріплення минулих століть здебільшого [22] вже були демонтовані. Натомість намагання уряду після періоду наполеонівських війн заощадити на військових витратах призвели до того, що численні плани будівництва нових фортець залишилися на папері. Зокрема, не були реалізовані задуми ерцгерцога Йогана звести фортецю ІІ класу в Перемишлі й ерцгерцога Максиміліана д’Есте щодо укріплення Львова та Стрия (Blasek H., Rieger F. Beiträge zur Geschichte der k. und k. Genie-Waffe. I. Theil. – 2. Abschnitt. Das Ingenieur-, Sappeur- und Mineur Corps von ihrer Errichtung bis zu ihrer Vereinigung im Jahre 1851. – Wien, 1898. – s. 637-641; Hillbrand E. Die türme von Linz. Erzherzog Maximilians Festungssystem für die Monarchie. // Historisches Jahrbuch der Stadt Linz 1984. – Linz, 1985. – s. 15; Rothenberg G. The Army of Francis Joseph. – West Lafayette, 1998. – p. 10; Różański J. Tajemnice przemyskiej twierdzy. – Przemyśl, 1995. – s. 8.).

Всі ці обставини переконували, що захищати напівоточений російськими володіннями плацдарм перед Карпатами неможливо (Fiedler F. Militär Geografie… – s. 121; Kuhn F. Der Gebirgskrieg… – s. 129; Oesterreich-Ungarn in einem Kriege gegen Russland. Politisch-militär.-geograph. Studie. – Laibach, 1871. – s. 84; Шмедесъ К. Географическое и статистическое обозрЂние Галиціи и Буковины. – Санкт-Петербургъ, 1870. – с. 2.). Й. Радецький вважав, що утримувати його ще й недоцільно, оскільки ця територія не належала до життєво важливих провінцій імперії. Він запропонував, щойно спалахне війна, залишити Галіцію напризволяще (Radetzky J. Militärische Betrachtung… – s. 424-425.).

Здавалося б, оборону слід було перенести на стрімкі карпатські верхи, проте віденські стратеги ніколи не переоцінювали міць цих позицій. Шлях з Кракова до Відня пролягав улоговиною між Карпатами і Судетами (Моравська брама), спокушаючи росіян рушити зосереджену навколо Варшави армію впрост до столиці дунайської монархії. Дороги до Будапешту провадили через легкодоступну ділянку гір, а порівняно складніші для руху війська Лісисті Карпати прикривали менш важливу область угорського королівства.

Назагал гори перетинали чимало шляхів, зручних місць для побудови укріплених пунктів виявилося небагато, а характер місцевості дозволяв обійти будь-який з них (Kuhn F. Der Gebirgskrieg… – s. 130-139; Oesterreich-Ungarn in einem Kriege gegen Russland. Politisch-militär.-geograph. Studie. – Laibach, 1871. – s. 85-87; Conrad F. Aus meiner Dienstzeit 1906-1918. Band I. – Wien-Berlin-Leipzig-München, 1921. – s. 427.). Події Першої світової війни підтвердили думку І. Прондзинського, що у Карпатах армія навіть може сама споруджувати собі нові шляхи (Prądzyński I. Memorjał o wojnie Rosji z Austryą i Prusami. Z francuskiego przełożył, z rękopisu wydał, przedmową i przypisami opatrzył Dr. Wincenty Łopaciński. – Warszawa, 1923. – s. 31.). Досить згадати хоча б перевал Легіонів або військову дорогу поблизу гори Стіг, якою 1920 р. дісталася до Чехословаччини група генерала Антона Кравса.

Військова дорога у Карпатах часів Першої світової війни

Військова дорога у Карпатах часів Першої світової війни

Істотною перешкодою слугувала лише ширина гірського пасма, що коливалася від 80 км. на заході до 130 км. на сході. Необхідність упродовж декількох днів просуватися вузькими дорогами через територію з недостатніми місцевими ресурсами (брак продовольства, житла, транспортних засобів тощо) змушувала супротивника розділити свою армію на ряд окремих колон. У горах можливості кожної колони допомогти сусідній [23] були вкрай обмежені, а знову об’єднатися вони могли, щойно вийшовши на рівнину. Саме цими обставинами прагнув скористатися Й. Радецький.

Він запропонував зосередити австрійську армію на південному боці Карпат перед виходами з гірських долин. На цій позиції вона надійно прикриватиме басейн Дунаю й оперуватиме, спираючись на досконалу операційну базу. Зведені у визначених місцях фортифікації покликані були затримати рух одних колон ворога, а тим часом польова армія, користуючись зручними рокадними дорогами, могла швидко зосереджувати переважаючі сили проти інших колон та громити їх поодинці (Radetzky J. Militärische Betrachtung der Lage Österreichs… – s. 423-451.).

З плином часу запропонована Й. Радецьким концепція не втрачала своєї привабливості. Її розглядав як основну військовий міністр Австро-Угорщини Франц Кун фон Куненфельд (Kuhn F. Der Gebirgskrieg. – Wien, 1870. – s. 129-140.), під її впливом певний час перебував генерал-фельдмаршал Гельмут фон Мольтке (Ritter G. The Schlieffen Plan. Critique of a Myth. – London, 1958. – p. 19.), «залізний канцлер» Отто фон Бісмарк з політичних міркувань намагався повернути до неї віденський генеральний штаб (Denkwürdigkeiten des General-Feldmarschalls Alfred Grafen von Waldersee. Band I. – Stuttgart und Berlin, 1922. – s. 356.), а новий начальник австро-угорського «мозку армії» генерал Франц Конрад фон Гетцендорф використовував її як аргумент у переговорах з німецьким колегою (Tunstall G. 1911: Austria-Hungary on the Precipice. // 1911: Preliminary Moves. The 2011 Chief of Army History Conference. – Canberra, 2011. – p. 237.). Проте планові Радецького судилося залишитися лише запасним варіантом у калькуляціях віденських стратегів.

Політика вносить корективи

Владні кола у Відні могли розглядати пропозицію уславленого фельдмаршала лише як вимушений остаточною необхідністю крок. Годі було погодитися з думкою добровільно віддати на поталу ворогові другий за площею регіон імперії, до того ж густонаселений і багатий ресурсами. 1871 р. невідомий автор дослідження «Австро-Угорщина у війні з Росією» (припускають, що ним був майбутній начальник генерального штабу генерал Антон фон Шенфельд) вказував, що такий крок негідний культурної нації та негативно вплине на її бойовий дух (Oesterreich-Ungarn in einem Kriege gegen Russland. Politisch-militär.-geograph. Studie. – Laibach, 1871. – s. 86-87.).

Крім того, політичні наслідки добровільної евакуації важко було не лише оцінити, але й навіть передбачити. Відень міг опинитися в особливо пікантній ситуації, якщо б Росія розпочала війну з обмеженою метою завершити процес збирання «русских» земель під берлом царя. Отримавши в подарунок Галіцію, супротивник досягнув би своєї мети й обмежився б обороною своїх нових кордонів. Натомість австрійська армія, прагнучи відвоювати власну провінцію, змушена була б долати Карпати, ризикуючи на власній шкірі переконатися в ефективності плану Радецького у дзеркальному відображенні.

Тому автор призначеного для офіцерів генерального штабу воєнно-географічного опису Галіції майор Фердинанд Фідлєр зазначив, що імперській армії слід запобігти ворожому вторгненню у цю провінцію за всяку ціну, виключаючи лише капітуляцію (Fiedler F. Militär Geografie. Galizien und das Westliche Russland. Für den ausschliesslichen gebrauch der K.K. Kriegsschule als manuskript gedruckt. – Wien, 1878. – s. 88-89.). Виникло протиріччя між політикою та стратегією. Перша вимагала захистити плацдарм перед Карпатами, а друга не могла це завдання виконати.

Командир (1898–1905 рр.) дислокованого з центром у Львові XI корпусу австро-угорської армії фельдцойгмайстер Фердинанд Фідлєр. 1878 р. у званні майора підготував і видав воєнно-географічний опис Галіції та західної Росії.

Командир (1898–1905 рр.) дислокованого з центром у Львові XI корпусу австро-угорської армії фельдцойгмайстер Фердинанд Фідлєр. 1878 р. у званні майора підготував і видав воєнно-географічний опис Галіції та західної Росії.

Але шлях вирішити проблему підказував вислів: «Напад — найкращий захист». Справді, змушеному оборонятися вглибині власної території супротивникові годі було б мріяти про вторгнення у чужі землі. Ще 1828 р. І. Прондзинський вказував на можливість активної оборони Галіції. Він зауважив, що російське військо займатиме розлогу дугу від Кам’янця-Подільського до Варшави з далеко не найкращим [24] сполученням між цими пунктами. Натомість австрійська армія в Галіції оперуватиме вздовж хорди цієї дуги і, швидко пересуваючись досконалими шосе, випереджатиме зосередження російських загонів у будь-якій точці та громитиме їх поодинці (Prądzyński I. Memorjał o wojnie Rosji z Austryą i Prusami. Z francuskiego przełożył, z rękopisu wydał, przedmową i przypisami opatrzył Dr. Wincenty Łopaciński. – Warszawa, 1923. – s. 31; Prądzyński I. Memorjał o wojnie Rosji z Austryą i Prusami. Z francuskiego przełożył, z rękopisu wydał, przedmową i przypisami opatrzył Dr. Wincenty Łopaciński. – Warszawa, 1923. – s. 29-30.).

Генерал Ігнаци Прондзинський (1792–1850). Худ. невідомий.

Генерал Ігнаци Прондзинський (1792–1850). Худ. невідомий.

Досконалими шосе польський стратег небезпідставно назвав мощені каменем так звані «цісарські тракти», будовані державним коштом з 1774 р. «Головний віденський» або ж «Головний північний» тракт тягнувся з Кракова до Львова двома відгалуженнями через Яворів і Мостиська. Поєднавшись з «Російським» (Львів – Золочів – Підгірці – Броди) та «Тернопільським» (Золочів – Тернопіль – Чортків – Заліщики – Чернівці) трактами, він утворював одне наскрізне шосе через усю Галіцію зі заходу на схід. Австрійська армія могла також скористатися «Віденським» трактом, який провадив попід Карпатами через Ясло, Санок, Самбір, Стрий і Станиславів (сучасний Івано-Франківськ) до Чернівців і Ясс (Stupnicki H. Galicya pod względem geograficzno-topograficzno-historycznym. – Lwów, 1849. – s. 14.).

Ці шляхи справляли неабияке враження на тогочасних гостей з Росії. Наприклад, учасник походу в Угорщину 1849 р. М. Ліхутін занотував:

«Хорошие шоссированные дороги… везде исправность, порядок и на станциях чистота, почти роскошь сравнительно с нашими… Вообще Галиция показалась нам, русским, несравненно богаче, устроеннее и красивее наших соседних губерний: местечка и города обстроены  хорошо, улицы вымощены; страна изрезана шоссе…” (Поход в Венгрию в 1849 году. Записки М. Д. Лихутина. // Усмирение Венгрии 1848-1849. / Составитель Г. Пернавский. – Москва, 2011. – с. 166-167.).

Проте для виконання навіть такого скромного порівняно з глибоким вторгненням на територію супротивника завдання, як активна оборона, австрійській армії в Галіції не вистачало надійної бази. 1854 р. помічник генерал-квартирмейстера генерал Л. Надь слушно зауважив, що розгорнута перед Карпатами армія неначе зависає у повітрі. Її тилові установи залишаються далеко позаду, а важкі шляхи через Карпати додатково ускладнюють постачання. Після вторгнення углиб ворожої території довжина комунікацій зросте настільки, що годі буде забезпечити армію всім необхідним.

Щоби вести побудовану на тверезому розрахунку операцію, а не відчайдушну авантюру, генерал Надь вимагав створити у Галіції проміжну базу зі значними запасами озброєння, військового спорядження, продовольства тощо. Ця база задовільнятиме щоденні [25] потреби війська, а транспорти з внутрішніх областей монархії поповнюватимуть її запаси. Оскільки скупчення усіх цих депо, магазинів, парків, складів, госпіталів, пекарень тощо створювали надто привабливу і легко вразливу ціль, їх слід було захистити фортифікаціями (Akten zur Geschichte des Krimkriegs. Serie I, Band 2. – München – Wien, 1980. – s. 284-285; Fiedler F. Militär Geografie… – s. 91; Kuhn F. Der Gebirgskrieg. – Wien, 1870. – s. 129.).

І. Прондзинський вважав, що у Галіції слід спорудити, щонайменше, два укріплені пункти — один над Сяном і один над Дністром. Перший він упевнено локалізував у Перемишлі, зате визначити другий йому не вдалося. Стара фортеця у Станиславові виглядала надто непереконливо. Тож І. Прондзинський висловив слушне припущення, що австрійські інженери знайдуть над Дністром східніше Галича значно вигіднішу позицію (Prądzyński I. Wojna z Austryą… – s. 687.). Однак минули понад два десятиліття перш, ніж його передбачення здійснилися.

План Гесса

Імператор Франц-Йосиф. 1855 р. Худ. Ліллі Кеніг.

Імператор Франц-Йосиф. 1855 р. Худ. Ліллі Кеніг.

Зійшовши на престол, молодий імператор Франц-Йосиф належно оцінив роль армії у буремних подіях 1848–1849 рр. Уважаючи збройні сили найважливішою державною інституцією, він прагнув максимізувати особистий контроль над військом. З цією метою монарх запровадив посаду особистого генерал-квартирмейстра (General Quartiermeister bei meiner Person), призначивши на неї шефа штабу фельдмаршала Й. Радецького барона Гайнріха фон Гесса (Rothenberg G. Вказ. праця. – p. 39.).

У компетенції останнього опинилися, зокрема, справи стратегічного планування і фортифікації. Ще 1845 р. генерал Гесс вважав побудову укріплень у Галичині важливим і невідкладним завданням (Zeinar H. Geschichte des österreichischen Generalstabes. – Wien-Köln-Weimar, 2006. – s. 333-337.). Тепер він міг особисто започаткувати його реалізацію.

1850 р. Центральна фортифікаційна комісія під головуванням Г. фон Гесса визначила лінію укріплених пунктів, які забезпечуватимуть операції австрійської армії на північному боці Карпат. На лівому крилі споруджувалася фортеця Краків, покликана захистити найзручніший шлях до Відня. У центрі майбутні фортифікації Перемишля перешкоджали б просуванню ворога до Будапешта, блокуючи, водночас, імовірний удар ворога через Броди і Львів.

Фельдцойгмайстер Гайнріх Герман барон фон Гесс (1788-1870). Худ. Йозеф Крігубер.

Фельдцойгмайстер Гайнріх Герман барон фон Гесс (1788-1870). Худ. Йозеф Крігубер.

Зафіксоване у протоколі комісії призначення Перемишля вказувало на скромну роль Львова у планах австрійських стратегів. Йому припало допоміжне завдання підтримувати зв’язок між фортецями над Сяном і Дністром. Лише якщо б командування вирішило зустріти наступаючого з північного сходу супротивника поблизу кордону, Львів міг би слугувати базою польової армії. Споруджувана після революційних подій 1848 р. Цитадель призначалася виключно для забезпечення внутрішнього порядку в місті.

Чому ж Львів не перетворився на неприступну твердиню? Адже місто відігравало чималу політичну (столиця королівства) й економічну (найважливіший осередок торгівлі в регіоні) роль, було найбільшим вузлом доріг і могло слугувати зручною базою для воєнних операцій.

Відповідь криється у тогочасних поглядах на взаємодію польової армії та фортеці. Їх вичерпно сформулював І. Прондзинський:

«На будь-якому театрі воєнних дій певна фортеця слугує базою польової армії, надійно забезпечуючи від нападу ворога запаси продовольства й амуніції, резервну артилерію тощо. Такі фортеці повинні бути міцні та великі, що вимагає як чималих [27] коштів для будівництва, так і значної кількості війська для оборони. Останнє неминуче послабить польову армію. Тому фортець такого гатунку не може бути багато. Базову фортецю слід розміщувати у центральній позиції, але не поблизу кордону. У протилежному випадку польова армія, зазнавши першої ж невдачі, змушена буде відступити вглиб країни й опиниться відрізаною від тих запасів, яких найбільше потребуватиме» (Prądzyński I. Memorjał o wojnie Rosji z Austryą i Prusami. Z francuskiego przełożył, z rękopisu wydał, przedmową i przypisami opatrzył Dr. Wincenty Łopaciński. – Warszawa, 1923. – s. 85.).

Львів, розташований лише у трьох-чотирьох денних переходах від російського кордону (Fiedler F. Militär Geografie… — s. 107-108.), виявився третім зайвим на тлі Кракова й Перемишля. Цікаво зазначити, що на цю обставину 1855 р. звернув увагу також Карл Маркс:

«Краків і Перемишль разом зі Львовом, котрий внаслідок свого розташування не може бути перетворений у потужну фортецю, панують над шляхами до Варшави» (Маркс К. Австрия и война. // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Том 11. – Москва, 1958. – с. 534.).

Опорою правого флангу австрійської позиції в Галичині повинна була слугувати фортеця у Заліщиках. На думку віденських стратегів вона дозволила б контролювати східну частину краю, шахувала б ймовірну концентрацію російських військ у Кам’янці-Подільському та прикривала б від вторгнення шляхи в Угорщину через Делятин та у Буковину (Blasek H., Rieger F. Вказ. праця. – s. 645-646.). Таким рішенням Центральна фортифікаційна комісія справдила передбачення І. Прондзинського.

Виконання рішень Центральної фортифікаційної комісії прискорило чергове загострення австро-російського протистояння під час Кримської війни. Вирішивши захищати власні інтереси шляхом демонстрації сили, Відень мобілізував численне військо, яке 21 червня 1854 р. очолив фельдцойгмайстер Гесс. Йому довелося водночас працювати як над планом імовірних бойових дій, так і над спорудженням покликаних забезпечити захист операційної бази укріплень.

Після евакуації російського війська з так званих дунайських князівств протистояння імперій двоголових орлів могло відбуватися лише вздовж північного і східного кордонів Галіції. Відповідно, для можливих операцій австрійської армії відкривалися два напрямки. Один провадив понад Віслою в центральну частину Польщі, інший вабив перейти Збруч і наступати вглиб України.

Вихід до чорноморського узбережжя відкривав перспективу з’єднання з оперуючими в Криму арміями Англії, Франції та Туреччини. Натомість наступ на Київ дозволяв перервати безпосередній зв’язок між російськими арміями у Польщі та на півдні України. Базою будь-якої з цих операцій міг слугувати споруджуваний укріплений табір у Заліщиках.

На обидвох берегах Дністра військові інженери, а також 9-та і 23-тя роти піонерів, кожній з яких щодня підпорядковували 800–1000 піхотинців і 50 цивільних робітників, розпочали зводити типові земляні укріплення. Вони двома півколами охоплювали місто з півночі і півдня на відстані 3–6 км. від спорудженого на човнах мосту через ріку.

Укріплений табір Заліщики на австрійській карті 1855 р.

Укріплений табір Заліщики на австрійській карті 1855 р.

Усередині кожної з 40 (за іншими даними — 38) зведених у формі восьмикутного редута оборонних споруд розташовувався хрестоподібний блокгауз-редюїт. Товщина оточених ровом валів сягала 6–8 метрів, висота — 2,5–6 метрів. Крім того, у фортеці знаходилися захищені від влучання артилерійських снарядів склади пороху, обладнані пічками, кухнями і лятринами казарми, розраховані на проживання чьотирьої офіцерів і 500 вояків кожна, госпітальні, складські, господарські приміщеня тощо. На артилерійських позиціях можна було розташувати понад 300 гармат (Brinner W. Geschichte des k.k. Pionnier-Regimentes in Verbindung mit einer Geschichte des Kriegs-Brückenweses. II. Theil.- I. Band. – Wien, 1881. – s. 478, 502; Бліохъ И. Будущая война в техническомъ, экономическомъ и политическомъ отношеніяхъ. Томъ ІІ. – С.-Петербургъ, 1898. – с. 742.). Укріплений табір міг вмістити численну армію.

Його постійно охороняли 6060 вояків та 8 гармат. Для порівняння слід вказати тогочасну чисельність гарнізонів інших укріплених пунктів (Akten zur Geschichte des Krimkriegs. Serie I, Band 2. – München – Wien, 1980. – s. 780-781.):

Місто Вояків Гармат
Краків 14200 24
Перемишль 6060 8
Львів 4600

28–29 червня 1855 р. Заліщики відвідав імператор Франц-Йосиф, особисто оглянувши стан фортифікацій (Gazeta Lwowska. – Lwów, 30.06.1855. – nr. 148.).

К. Маркс зауважив, що укріплення Заліщиків розташовані навпроти важливої російської фортеці Хотин (Маркс К. Вказ. праця. – с. 534.). Однак його натяк на протистояння обидвох твердинь виявився безпідставним. Росіяни ще 1844 р. започаткували ліквідацію тісної хотинської фортеці, замість якої планували спорудити нову у Жванці (Военно-статистическое обозрЂніе Россійской имперіи. Томъ ХІ. Часть 3. Бессарабская область. – Санктпетербургъ, 1849. – с. 79-81.).

Залишки одного з укріплень фортеці Заліщики поблизу с. Печорна.

Залишки одного з укріплень фортеці Заліщики поблизу с. Печорна.

Царські стратеги скептично ставилися до можливості вторгнення углиб України. Генерал Ростислав Фадєєв слушно вказував, що вирушивши у глухі степи, заселені [28] вірним царю народом, де кожний вершечок землі воюватиме проти нападника, австрійці опиняться в становищі Наполеона під час кампанії 1812 року (Собраніе сочиненій Р. А. ФадЂева. Томъ ІІ. Вооруженныя силы Россіи. Нашъ военный вопросъ. Восточный вопросъ. – С.-Петербургъ, 1889. – с. 189.). Також Київ, на відміну від Санкт-Петербурга і Москви, годі було вважати життєво важливим центром імперії Романових.

Натомість шлях до чорноморського узбережжя перетинали глибокі каньйоноподібні долини лівих приток Дністра. Дороги через них відзначалися довгими та крутими спусками і підйомами, які лише з величезною напругою могли долати запряжені кіньми тогочасні артилерія й обози. Під час дощів рухатися цими розмоклими шляхами було практично неможливо. З огляду на такий стан доріг російська адміністрація навіть позбавила Стару Ушицю статусу повітового («уездного») міста, перетворивши його на заштатне. Тому росіяни оцінювали подільський напрямок як другорядний (Военно-статистическое обозрЂніе Россійской имперіи. Томъ ХІ. Часть 3. Бессарабская область. – Санктпетербургъ, 1849. – с. 3-4; Военно-статистическое обозрЂніе Россійской имперіи. Томъ Х. Часть 2. Подольская губернія. – Санктпетербургъ, 1849. – с. 2-4.), так і не спорудивши запланованої фортеці у Жванці.

Фельдмаршал світлійший князь Варшавський Іван Федорович Паскевич (1782–1856). Худ. невідомий.

Фельдмаршал світлійший князь Варшавський Іван Федорович Паскевич (1782–1856). Худ. невідомий.

Якщо б, усупереч здоровому глуздові, австрійська армія все-таки вирушила б зі Заліщиків на схід, російські стратеги розраховували паралізувати наступ ворога ударом з центральної Польщі на основну комунікаційну лінію супротивника Відень – Краків – Львів. Ще 1828 р. І. Прондзинський [29] запропонував з цією метою розгорнути головні сили царської армії на лінії Замостя – Завихост (Prądzyński I. Вказ. праця. – s. 35.). Під час Кримської війни відомий російський фельдмаршал українського походження Іван Паскевич прагнув зосередити їх між Віслою та Західним Бугом (Кривопалов А. Фельдмаршал И. Ф. Паскевич и проблема стратегии России в Восточной войне 1853-1856 гг. // Русский сборник. Исследования по истории России. Том 7. Военная политика императора Николая I. – Москва, 2009. – С. 238–272.).

Зі свого боку фельдцойгмайстер Гесс не менш ретельно зважив перспективи операцій на кожному напрямку. Професіонали нерідко міркують однаково. Не знаючи думок І. Прондзинського та І. Паскевича, майбутній австрійський фельдмаршал також зосередив свою увагу на Центральній Польщі.

Скупчена навколо Варшави російська армія перебувала на 10 денних переходів ближче до Відня і могла скористатися значно зручнішою дорогою, ніж військо, яке вторглося б у Галичину і якому довелося б долати карпатські перевали. Ця обставина недвозначно вказувала, що перш, ніж розпочати будь-яку операцію в східному напрямку, слід було ліквідувати загрозу з півночі. Заволодівши центральною Польщею, військо Габсбургів могло або розвивати подальший наступ на Москву чи Санкт-Петербург, або ж обмежитися обороною. Вважалося, що з втратою лінії Вісли кордон Російської імперії повинен був пересунутися до Дніпра і Західної Двіни, повертаючи її до напівазіатського стану часів початку правління Петра І (Золотаревъ А. Записки военной статистики Россіи. Курсъ старшаго класса Николаевской Академіи Генеральнаго Штаба. Томъ ІІ. – С.-Петербургъ, 1885. – с. 140; Собраніе сочиненій Р. А. ФадЂева. Томъ ІІ…  – с. 93-95, 189.).

Крім того, на відміну від операцій в східному напрямку, удар на північ дозволяв австрійському командуванню розраховувати на підтримку місцевого польського населення. Воєнний історик А. Белой зазначав:

«Російська Польща перебувала на становищі практично окупованої держави, а її населення загалом ставилося до Росії вкрай вороже» (Белой А. Галицийская битва. – Москва, 1929. – с. 18.).

Його доповнює О. Зайончковський:

«Легкий успіх австрійців на південному фронті Варшавського округу (Івангород – Ковель) міг зробити всю Польщу ворожою росіянам» (Зайончковский А. Подготовка России к империалистической войне. Очерки военной подготовки и первоначальных планов. – Москва, 1926. – с. 241.).

Натомість Г. фон Гесс вважав, що внаслідок такого перебігу подій може відродитися польська держава, яка неминуче претендуватиме на Галіцію і тому буде ворожою Відню. «Ми отримаємо Францію не лише на заході, але й на сході» (Rothenberg G. The Army of Francis Joseph. – West Lafayette, 1998. – p. 51.), — підсумував командувач, натякаючи на події 1809 року.

Проте особисте негативне ставлення до можливої війни з Росією не завадило австрійському командувачу сформулювати задум, основні положення якого використовувалися всіма наступними поколіннями віденських стратегів до 1914 року включно. Наступ головних сил з Кракова лівим берегом Вісли призвів би до фронтального зіткнення з російською варшавською армією. Зазнавши поразки, росіянам довелося б залишити всю територію західніше Вісли включно з Варшавою. Зате далі австрійську армію очікувало б нелегке завдання форсувати цю поважну водну перешкоду. Крім того, досвід кампанії 1809 року підказував, що прикрившись Віслою, ворог може вторгнутися в Галичину.

Уникнути повторення подій 45-річної давнини можна було, завдаючи головного удару не з Кракова, а з району Перемишля і Львова. Просуваючись між Віслою та Західним Бугом, австрійське військо виходило спершу на фланг і далі у тил варшавського угрупування росіян. Становище останнього лише погіршилося б, якщо б воно у цей же час вирушило на Відень.

Австрійський командувач свідомо відмовився від боротьби за російські фортеці на Віслі та Бузі, для блокади яких він планував залишити формування резервістів. Натомість він розраховував просунути свій ударний кулак до Бялистока та перехопити комунікації варшавської армії з Москвою та Петербургом. Успіх цього маневру означав розгром російського угрупування та окупацію центральній Польщі (Friedjung H. Der Krimkrieg und die österreichische Politik. – Stuttgart und Berlin, 1907. – s. 99-100; Rothenberg G. The Army of Francis Joseph. – West Lafayette, 1998. – p. 51.).

Лінія Дністра

Лівий фланг зосереджених за планом Г. фон Гесса в районі Львів – Перемишль головних сил австрійської армії органічно поєднувався з фортецею Краків течією Вісли. Натомість відкритий простір між правим крилом ударного угрупування та укріпленим табором у Заліщиках дозволяв ворогові вільно просуватися до Лісистих Карпат і далі в долину Тиси. Щоб запобігти цьому, генерал Надь запропонував зміцнити найважливіші перевали блокгаузами та польовими фортифікаційними спорудами. Тоді, на його думку, операційна база в Галіції набула би досконалої форми. Її лівим бастіоном слугувала би фортеця Краків, а правим – фортифікації Трансільванії. Куртиною між цими бастіонами стала б лінія фортеця Перемишль – фортифіковані перевали – укріплений табір Заліщики (Akten zur Geschichte des Krimkriegs. Serie I, Band 2. – München – Wien, 1980. – s. 284-285.).

Помічник генерал-квартирмейстера Г. фон Гесса фельдмаршал-лейтенант Ладислаус Надь.

Помічник генерал-квартирмейстера Г. фон Гесса фельдмаршал-лейтенант Ладислаус Надь.

Зважаючи на можливість порівняно легко обійти позиції на перевалах, а також враховуючи, що 1849 року угорські повстанці даремно сподівалися зупинити в Карпатах армію І. Паскевича (Oesterreich-Ungarn in einem Kriege gegen Russland. Politisch-militär.-geograph. Studie. – Laibach, 1871. – s. 85-87.), фельдцойгмайстер Гесс обрав інше рішення. Замість захисту самих перевалів він вирішив обороняти підступи до них. Природнім рубежем для цієї мети слугував Дністер, який тече паралельно Карпатам, створюючи перед ними своєрідний плацдарм (Pawlik T. Bitwa pod Lwowem… — s. 59; Величко К. Роль крепостей в связи с операциями полевых армий. // Энциклопедический Словарь Русского Библиографического Института Гранат. Т. 46. Четырехлетняя война 1914-1918 г. и ее эпоха. – Москва, б. г. – с. 229;  Головинъ Н. Изъ исторіи кампаніи 1914 года на русскомъ фронтЂ . Планъ войны . – Б.м., 1936. – с. 99.).

На цьому плацдармі поступово могли накопичитися сили, достатні не лише для пасивної оборони, але й для допоміжних наступальних операцій у коридорі між Львовом і Заліщиками (Fiedler F. Militär Geografie… – s. 113.). Тому слід було заздалегідь подбати про їхню безпечну переправу через поважну водну перешкоду. З цією метою австрійський командувач вирішив створити на лівому березі Дністра причілки, звівши навколо переправ, через які проходили найважливіші шляхи до карпатських перевалів, фортифікаційні споруди.

Таким рішенням фельдцойгмайстер Гесс убив одразу двох зайців. З одного боку, він забезпечив оборону карпатських перевалів у дві лінії, першу з яких становив укріплений причілок на лівому березі Дністра, а другу — позиція на правому березі ріки. З іншого, утримуючи за допомогою причілків контроль над основними переправами, австрійське військо могло безперешкодно розгорнути наступальні операції на північному березі ріки, безпечно користуючись при цьому комунікаціями з Угорщиною.

Авторові не пощастило розшукати інформації про укріплення підступів до найзахіднішого на території сучасної України Ужоцького перевалу під час Кримської війни. Зручна для цього позиція поблизу Самбора перебувала в тилу розгорнутого в районі Львів – Перемишль основного угрупування австрійської армії. Можливо, саме тому фельдцойгмайстер Гесс вважав зайвим фортифікувати цей напрямок.

Від Самбора вздовж правого берега Дністра тягнулося Велике Болото. Ця заболочена смуга довжиною 70 км. і максимальною шириною 8 км. вважалася важкодоступною навіть у суху погоду. Сильні дощі та повені на тривалий час перетворювали її на суцільне озеро.

Східною межею Великого Болота слугувало найважливіше на той час шосе, що поєднувало Галичину зі Закарпаттям через Стрий і Верецький перевал. Воно перетинало Дністер у Розвадові. Споруджений тут причілок не лише захищав важливу переправу, але й, зважаючи на близькість Львова, поєднував лінію укріплень над Дністром з правим крилом головного угрупування австрійської армії.

Фельдшанці причілка Миколаїв на австрійській карті 1879 р.

Фельдшанці причілка Миколаїв на австрійській карті 1879 р.

Роботи розпочалися 7 листопада 1854 р. Зважаючи, що у цей же час велося масштабне будівництво укріплень у Кракові, Перемишлі, Заліщиках та в інших місцях, у Розвадові вдалося зібрати доволі скромні фахові сили. Загальне керівництво здійснював лейтенант Гуттер, якому підпорядковувалися кількадесят вояків-піонерів.

За планом на лівому березі Дністра споруджувалися 8 закритих фельдшанців, які півколом охоплювали підступи до переправи з таким розрахунком, щоб ворожа артилерія не могла її обстрілювати. Рови кожного укріплення зміцнено палісадом, на потужних земляних валах облаштовано повнопрофільну позицію для 7 гармат, а також збудовано окремий добре захищений склад пороху. Будівництво кожного об’єкту очолював досвідчений підстаршина-піонер (). Йому підпорядковувалися 6–7 рядових піонерів, кожний з яких, у свою чергу, керував загоном робітників-піхотинців. Чисельність такого загону коливалася від 1 до 200 осіб (Brinner W. Geschichte des k.k. Pionnier-Regimentes in Verbindung mit einer Geschichte des Kriegs-Brückenweses. Theil II.- Band I. – Wien, 1881. – s. 476-499.).

З боку Львова на розвадівському напрямку також розгорнулися фортифікаційні роботи. 14 серпня 1854 року до міста прибула рота піонерів на чолі з капітаном Райхелем, якій було доручено планування і спорудження об’єктів №1–№3 на Стрийських пагорбах. Розподілившись на три партії, кожній з яких на допомогу щодня надсилали від 3 до 400 піхотинців, піонери розпочали спорудження земляних редутів. У кожному з них можна було розташувати 300 піхотинців і 12 гармат (Brinner W. Geschichte des k.k. Pionnier-Regimentes in Verbindung mit einer Geschichte des Kriegs-Brückenweses. Theil II.- Band I. – Wien, 1881. – s. 476.).

Центральний редут перекрив стрийське шосе неподалік сучасної станції «Сонячна» Львівської дитячої залізниці, змушуючи подорожніх огинати його вали. Лівофланговий редут розташовувався на території сучасного спорткомплексу Львівської політехніки у Стрийському парку. Правофлангове укріплення здіймалося над сучасною вулицею академіка Сахарова. Цитадель слугувала своєрідним редюїтом цього укріпленого табору на південній околиці Львова (Małachowicz E. Obóz i obszar warowny Lwów. // Teka Komisji urbanistyki i architektury. T. XXII. – Kraków, 1988. – s. 246.), звідки зручно було підтримувати зв’язок з причілком у Розвадові.

Фрагмент австрійської карти Львова, на якій позначені Цитадель та об’єкти №1-№3.

Фрагмент австрійської карти Львова, на якій позначені Цитадель та об’єкти №1-№3.

Наступний причілок лінії Дністра споруджувався поблизу села Сівка (сучасне с. Сівка-Войнилівська), прикриваючи шлях на Калуш – Долину – Хуст через Вишківський перевал. Піонери під командуванням лейтенанта Шерленера організували виконання робіт у той сам спосіб, що й у Розвадові (Brinner W. Geschichte des k.k. Pionnier-Regimentes… – s. 499.). Натомість план причілка суттєво відрізнявся.

Тут було вирішено спорудити так званий подвійний тет-де-пон, укріплення якого займали як лівий, так і правий берег ріки. Спершу на північному березі постали 2 закриті та 4 відкриті шестикутні редути. Лінія цих укріплень лівим крилом досягала села Тенетники, а правим підходила до берега Дністра на віддалі приблизно 2800 кроків східніше сучасного мосту.

У квітні 1855 року на допомогу прибув ще один загін піонерів (1 офіцер, 43 вояки), який розпочав будівництво укріплень на південному березі Дністра. Тоді обабіч річки Сівка постали ще 5 шестикутних редутів (Fiedler F. Militär Geografie… – s. 339.). У деяких редутах споруджувалися блокгаузи, а рови навколо кожного з них зміцнювалися палісадами (Brinner W. Geschichte des k.k. Pionnier-Regimentes… – s. 476-499; Fiedler F. Militär Geografie… – s. 339.).

Проведена через ліс правим берегом Дністра понад селом Курипів військова дорога сполучала причілок Сівка з укріпленнями Галича. Звідси через Станиславів (сучасний Івано-Франківськ) і Яблуницький перевал тягнувся шлях до Рахова. Фортифікаційні роботи у давній княжій столиці очолив оберлейтенант Айхінгер. За допомогою 300 піхотинців його піонери спорудили на правому березі ріки позиції для трьох артилерійських батарей (Brinner W. Geschichte des k.k. Pionnier-Regimentes… – s. 476-499.). Відсутність інформації про укріплення на лівому березі спонукає до припущення, що австрійське командування розраховувало лише протидіяти можливій переправі супротивника через Дністер у Галичі, при потребі залучаючи до виконання цього завдання частину сил, зосереджених на причілку Сівка.

Східніше Галича за наказом командування 4 австрійської армії в липні 1854 року 9 піонерів та 30-50 робітників під командуванням оберлейтенанта Леонхардта збудували дерев’яний міст через Дністер у Нижневі. Ширина ріки у цьому місці становила 227 метрів, глибина залежно від стану води коливалася від 4 до 6 метрів. Рвучка течія і скелясте дно додатково ускладнювали будівництво.

Тим не менше, вже у жовтні міст був готовий. Пошкоджену льодом споруду наступного року відновили вояки оберлейтенанта Айхінгера, після чого міст служив людям аж до 1861 р. (Brinner W. Geschichte des k.k. Pionnier-Regimentes… – s. 480-497.) На жаль, розшукати інформацію, як у той час було організовано захист цієї переправи, поки що не вдалося.

За Нижневом Дністер звивистим руслом проривається між Подільською і Покутською височинами, через що його стрімкі береги утворюють каньйон висотою до 150 м. Крутизна цих схилів різко обмежує кількість місць, придатних для переправи артилерії й обозів. Тому наступні важливі переправи знаходяться щойно поблизу Заліщиків — останнього і найбільшого укріплення лінії Дністра періоду Кримської війни.

Започатковане Г. фон Гессом облаштування в Галіції бази для наступальних операцій австрійської армії в центральній Польщі тривало впродовж наступних десятиліть аж до початку Першої світової війни. Серед іншого, вдосконалювалися укріплення лінії Дністра та споруджувалися так звані «форти» навколо Львова. Про них, зокрема, йтиметься у наступних частинах цієї публікації.


Олександр Дєдик. Галичина у планах віденських стратегів:  концепції, комунікації та фортифікації. // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. – Ч. 2/2013 (10). – С. 27-39. – ISSN 2074-0921.

Двоголові орли – пауза у протистоянні

[27] Поразка Російської імперії у Кримській війні серйозно обмежила її можливості як активного гравця на Балканах. Тимчасово позбувшись суперника на сході, Відень зосередився на італійському та німецькому напрямках, де виразно скупчувалися грозові хмари. За таких обставин справа підготовки до війни з Росією та створення операційної бази в Галіції швидко зійшла з порядку денного.

Уже в грудні 1855 р. часопис «Kurjer Warszawski» повідомив, що Заліщики оголошено відкритим містом, а фортифікації роззброюються (Kurjer Warszawski. – Warszawa, 11(23).12.1855. – nr. 340.). На півдорозі припинилося спорудження укріпленого табору в Перемишлі (Idzikowski T. Forty twierdzy Przemyśl. – Przemyśl, 2001. – s. 7.). Завмерли роботи на тет-де-понах лінії Дністра, вдосконалювалася лише фортеця у Кракові (Bogdanowski J. Fortyfikacja austriacka na ziemiach polskich w latach 1850-1914. // Studia i materiały do historii wojskowości. Tom XII. Cz. I. – Warszawa, 1966. – s. 82.).

Невдалі війни 1859 і 1866 років змусили Австрійську імперію відмовитися від своїх амбіцій на заході. Для монархії, перетвореної 1867 р. на дуалістичну Австро-Угорщину, єдиним відкритим для експансії напрямком залишився балканський. Тож віденські політики і стратеги змушені були готуватися до чергового раунду протистояння з Росією.

Епоха залізниць

Фельдмаршал-лейтенант Франц барон Кун фон Куненфельд. Худ. Едуард Кайзер.

Фельдмаршал-лейтенант Франц барон Кун фон Куненфельд. Худ. Едуард Кайзер.

У лютому 1872 р. конференція вищого військового керівництва дунайської монархії визнала підготовку до зіткнення з північно-східним сусідом пріоритетним завданням стратегії (Lackey S. The rebirth of the Habsburg Army: Friedrich Beck and the rise of the general staff. – Westport – London, 1995. – p. 69.). Тогочасний військовий міністр Франц Кун фон Куненфельд загалом схилявся до плану фельдмаршала Радецького. У своїй праці «Війна у горах» він радив зустріти наступ ворога на південних схилах Карпат, натомість у Галіції збудувати лише лінію невеликих оборонних пунктів, покликаних [28] затримати просування ворога й перешкодити йому вільно користуватися засобами краю.

Водночас генерал Кун не відкидав можливості, що сміливий полководець зуміє використати цю лінію як підставу для наступальної операції. На його думку базовими пунктами могли б слугувати Ярослав та Галич або ж Сівка. Між собою їх поєднували б Велике Болото та мочари і ставки річки Шкло. Сяном і Віслою ця лінія продовжувалася б на захід до Кракова (Kuhn F. Der Gebirgskrieg. – Wien, 1870. – s. 129-141.).

Фельдцойгмайстер Антон барон фон Шенфельд

Фельдцойгмайстер Антон барон фон Шенфельд

Натомість невідомий автор дослідження «Австро-Угорщина у війні з Росією», якого асоціювали з майбутнім начальником генерального штабу генералом Антоном фон Шенфельдом, категорично підтримував ідеї Г. фон Гесса. Він вказував, що з часом співвідношення сил сторін дедалі виразніше змінюватиметься на користь царя, а не цісаря. Тому пасивна оборона заздалегідь приречена на невдачу.

На його думку, дунайська монархія могла розраховувати на успіх лише за умови активних дій на випередження. Росіянам знадобиться доволі тривалий період для зосередження своїх сил, а їхнім комунікаціям у центральній Польщі загрожуватиме ймовірне повстання місцевого населення. Слід скористатися цими сприятливими обставинами й рішучим ударом на північ розбити розкидані на значному просторі сили ворога поодинці.

Автор назвав свою концепцію «наступом задля захисту». Підкресливши необхідність створити проміжну операційну базу в Галіції, він перелічив її основні пункти. Ними повинні були стати фортеці у Кракові та Ярославі або ж Перемишлі, допоміжні укріплення навколо Львова, подвійний мостовий причілок у Галичі та оборонні споруди на дністровських переправах і карпатських перевалах (Oesterreich-Ungarn in einem Kriege gegen Russland. Politisch-militär.-geograph. Studie. – Laibach, 1871. – s. 99-101.).

1874 р. начальник австро-угорського генерального штабу фельдцойгмайстер Франц фон Йон рішуче відкинув думку про оборону за Карпатами, вказуючи, що перемога криється в наступі. Після його несподіваної смерті 1876 р. генштаб очолив фельдмаршал-лейтенант Антон фон Шенфельд. Восени того ж року він сформулював план війни з Росією на підставі концепції «наступу задля захисту». Час, необхідний для стрімкого удару з Галіції в центральну Польщу, планувалося виграти за рахунок значно коротшого, ніж у супротивника, періоду мобілізації та розгортання (Rothenberg G. The Army of Francis Joseph. – West Lafayette, 1998. – p. 93-95.).

Якщо фельдцойгмайстер Гесс планував удар між Віслою і Бугом, очолюючи заздалегідь розгорнуте на кордоні імперії військо, то у розпорядженні його наступників була лише невелика армія мирного часу. Вона збільшувалася за рахунок мобілізації розташованих у різних регіонах імперії частин та подальшого їхнього перевезення до наперед визначених пунктів у Галіції. Швидкість розгортування безпосередньо залежала від розгалуженості й ефективності роботи залізниць.

Ще 1850 р. очолювана Г. фон Гессом Центральна фортифікаційна комісія одержала повноваження аналізувати всі плани будівництва рейкових шляхів з точки зору зміцнення обороноздатності держави. Зокрема, експерти комісії запропонували спорудити лінії Дембіца – Львів – Чернівці,  Мішкольц – Тарнув і Кошіце – Перемишль (Geschichte der Eisenbahnen der Oesterreichisch-Ungarischen monarchie. Band II. – Wien – Teschen – Leipzig, 1898. – s. 122-123.). Навіть вийшовши у відставку, Г фон Гесс лобіював розвиток залізничного транспорту як член Рейхсрату (Zeinar H. Geschichte des österreichischen Generalstabes. – Wien-Köln-Weimar, 2006. – s. 337-338.).

Фельдцойгмайстер Фрідріх барон фон Бек.

Фельдцойгмайстер Фрідріх барон фон Бек.

Спадкоємцем справ старого фельдмаршала виявився його ад’ютантант Фрідріх фон Бек, призначений 1867 р. начальником військової канцелярії імператора. Саме через [29] цю установу до Франца-Йосифа потрапляли документи, пов’язані з будівництвом та експлуатацією залізниць. Уміло користуючись таким важелем впливу, непересічний майстер ведення переговорів Ф. фон Бек у тісній співпраці з головнокомандувачем ерцгерцогом Альбрехтом і військовим міністерством успішно втілював у життя вимоги стратегії.

1861 р. залізниця з’єднала Львів з Віднем. За розрахунками стратегів транспортування мобілізованих в Австрії корпусів до Галіції могло відбуватися зі швидкістю двадцять 100-осевих (50-вагонних) потягів на добу. Тепер необхідно було прокласти шляхи для оперативного перевезення частин, мобілізованих в Угорщині (Lackey S. The rebirth of the Habsburg Army… – p. 61, 113-114.).

Окрім згаданих ліній через Карпати до Тарнува і Перемишля військові прагнули збудувати ще одну до Стрия. Проте господарники вважали увесь проект недоцільним — незначний товарообмін між Галичиною й Угорщиною прирікав транскарпатські залізниці на швидке і неминуче банкрутство. Справді, проведена упродовж 1872–1874 років з Перемишля через Лупківський перевал Перша угорсько-галицька залізниця виявилася стабільно збитковою (Szuro S. Informator statystyczny do dziejów społeczno-gospodarczych Galicji. Koleje żelazne w Galicji w latach 1847-1914. – Kraków, 1997. – s. 82.).

Усвідомлення неминучого загострення протистояння з Росією допомогло стратегії подолати залізні аргументи економіки. Політики, розуміючи необхідність пришвидшити розгортування армії в Галіції з метою забезпечити державні інтереси на Балканах, поступилися господарською доцільністю. Однак фінансова криза 1873 р. на певний час сповільнила будівництво залізниць.

Перевезення гармат на залізничній платформі. Рисунок 1870 р.

Перевезення гармат на залізничній платформі. Рисунок 1870 р.

Чергова російсько-турецька війна 1877–1878 років змінила політичне становище в Європі. 7 жовтня 1879 р. Німеччина й Австро-Угорщина уклали спрямований проти Росії оборонний союз. Призначений 1881 р. начальником генерального штабу [30] Фрідріх фон Бек започаткував координацію воєнного планування зі своїм німецьким колегою Гельмутом фон Мольтке.

З’ясувалося, що німецька армія зможе розпочати наступ через три тижні після оголошення мобілізації, а австро-угорська – лише через шість. Це означало, що німці могли опинитися у Варшаві тоді, коли їхні союзники щойно вирушили б у похід. За таких обставин годі було розраховувати на задоволення вимог Відня під час укладення миру (Lackey S. The rebirth of the Habsburg Army… – p. 105, 115, 180.  Rothenberg G. The Army of Francis Joseph… – p. 101-111.).

Тож Ф. фон Бек енергійно заповзявся усіма можливими способами пришвидшити зосередження армії в Галіції. Без подальшого розширення та вдосконалення мережі залізниць проблему годі було вирішити. У цій царині начальник генерального штабу Австро-Угорщини, спираючись на чималий особистий досвід, почувався дуже впевнено.

Під його патронатом завершилося будівництво всіх попередньо запланованих транскарпатських магістралей (Österreich-Ungarns letzter krieg 1914-1918. Band I… – s. 6.). Додатково 1887 р. відкрилося сполучення лінією Стрий – Мукачево. Наступного року на Першій угорсько-галицькій залізниці було прокладено другу колію.

Враховуючи, що поблизу Кракова лінія Відень – Львів проходила надто близько до кордону з Росією, Ф. фон Бек активно пропагував план збудувати безпечніше сполучення столиці монархії з королівством Галіції та Лодомерії. З 1884 р. цю функцію виконувала Галицька трансверсальна залізниця, що простягнулася попід Карпатами через Новий Сонч – Сянок – Самбір – Стрий – Станиславів і далі через Бучач до Гусятина (Geschichte der Eisenbahnen der Oesterreichisch-Ungarischen monarchie. I Band. II Theil. – Wien – Teschen – Leipzig, 1898. – 558 s.).

Загалом упродовж 1880–1890 років загальна довжина залізниць Австро-Угорщини збільшилася на третину. Пропускна спроможність рейкових шляхів Галіції зросла майже в 4 рази, дозволяючи щодоби приймати 132 потяги. Внаслідок цього термін розгортання австро-угорської армії скоротився з 45 до 26 діб (Brem K.-J. Militärstrategie und Eisenbahntransportplanung in Österreich-Ungarn 1870-1914. // Österreichische militärische zeitschrift. – Wien, 2011. – №3. – s. 329.).

Рейки та вали

24 травня 1883 р. був остаточно затверджений опрацьований під керівництвом Ф. фон Бека оперативний план «R» (Росія). Згідно цього документа головного удару передбачалося завдати вздовж правого берега Вісли силами 1-ї та 3-ї армій у загальному напрямку на Люблін. Базою 1-ї армії повинна була слугувати фортеця Краків, а 3-ї армії — фортеця Перемишль.

Спершу в австро-угорських стратегів не було єдиної думки щодо місця спорудження фортеці над Сяном. Якщо Г. фон Гесс обрав Перемишль, то Ф. Кун запропонував Ярослав, а невідомий автор брошури «Австро-Угорщина у війні з Росією» вагався, котрий з обидвох пунктів обрати. Завдяки перетворенню на потужний вузол декількох залізничних шляхів конкурентну боротьбу виграв Перемишль, одержавши статус фортеці І класу.

Лівий фланг австро-угорського ударного угрупування повинні були прикривати фортеця Краків і течія Вісли, а правий — розгортувана в районі Львів – Миколаїв – Красне 2-а армія. Далі на схід аж до Збруча розташовувалися лише нечисленні формування, яким повинна була допомагати кавалерія 2-ї армії (Maleszyk R. Plany wojenne Austro-Węger przeciwko Rosji (1881-1914). // Annales universitatis Mariae Curie-Skłodowska. Vol. LVIII. Sectio F. – Lublin, 2003. – s. 103-104.). На той час усе ще недостатня потужність залізниць Галичини не дозволяла своєчасно зміцнити їх значними силами.

Ця обставина сприяла ймовірним рейдам численної російської кавалерії, яка дислокувалася вздовж кордону з Австро-Угорщиною у складі армії мирного часу. На загрозу вторгнення козаків, які можуть перешкодити збору резервістів, вказував ще фельдмаршал Радецький (Denkschriften militärisch-politischen Inhalts aus dem handschriftlichen Nachlaß des k.k. Österreichischen Feldmarschalls Grafen Radetzky. – Stuttgard und Ausburg, 1858. – s. 451.). Побоювання віденських стратегів виявилися небезпідставними.

Колишній воєнний міністр Росії генерал Володимир Сухомлінов згадував, як в академії Генерального штабу він опрацьовував до найменших дрібниць план зриву ворожої мобілізації шляхом кавалерійських рейдів углиб території Німеччини та Австро-Угорщини (Сухомлинов В. Воспоминания. – Минск, 2005. – с. 27.). Особливо сприятливими для цього вважалися перші дні мобілізації. Враховуючи досвід громадянської війни у США 1861–1865 років, яка, власне, впровадила у лексикон військових термін «рейд», тогочасні аналітики малювали вражаючі картини:

«Маса російської кавалерії, озброєної гвинтівками, якість яких не поступається піхотним, вдершись на ворожу територію тоді, коли армія тільки розпочне мобілізацію і чималі простори краю виявляться незахищеними, матиме змогу нищити шляхи сполучення, мости, тунелі та станції, а також [31] магазини, склади, запаси хліба тощо. Наслідки не забаряться позначитися на мобілізації та концентрації військ» (Бліохъ И. Будущая война в техническомъ, экономическомъ и политическомъ отношеніяхъ. Томъ ІІ. – С.-Петербургъ, 1898. – с. 750.).

Для протидії цій загрозі чисельність австро-угорської кавалерії, дислокованої в мирний час у Галіції, постійно зростала. 1873 р. в королівстві перебували 14,3% імперської кінноти, 1888 р. — 25,4%, а 1894 р. — 31,1% (Szuro S. Informator statystyczny do dziejów społeczno-gospodarczych Galicji. Ludność wojskowa Austro-Węgier rekrutująca się i stacjonująca na terenie Galicji w latach 1869-1913. – Kraków-Warszawa, 1990. – s. 52.). Однак з точки зору Відня це не зменшувало гостроту проблеми.

Намагаючись запобігти вторгненню ворожих вершників углиб власної території, розроблений під егідою Ф. фон Бека план передбачав спорудження укріплених мостових причілків над Сяном у Сеняві, Ярославі та Радимні. Над Дністром цю функцію повинні були виконувати тет-де-пони у Сівці, Галичі й Єзуполі. Крім того, планувалося забезпечити від несподіваного нападу кінноти Львів, який став пунктом висадки і базою частин 2-ї армії, спорудивши навколо міста польові укріплення (Maleszyk R. Plany wojenne Austro-Węger przeciwko Rosji (1881-1914)… – s. 104.).

Завдяки Ф. фон Беку упродовж 1880–1889 років фінансування фортифікаційних робіт порівняно з попереднім десятиліттям суттєво збільшилося, проте залишалося недостатнім. З виділеної за цей період загальної суми близько 25 млн. гульденів на будівництво і вдосконалення оборонних споруд в усій імперії на роботи в Галіції було витрачено 43%. Левову частку цих коштів поглинули фортифікації Перемишля та Кракова, а також Ярослава і Сеняви (Бліохъ И. Будущая война…Том ІІ. – с. 284-285.  Lackey S. The rebirth of the Habsburg Army… – p. 188.).

Скромний залишок не дозволяв розгорнути повноцінне будівництво укріплень на лінії Дністра. Завдяки якісному виконанню робіт навіть через тридцять років після Кримської війни споруджені піонерами Г. фон Гесса фортифікації можна було доволі швидко привести до ладу. Тож австро-угорське командування розраховувало, що необхідні роботи вдасться своєчасно виконати вже після оголошення мобілізації силами підрозділів, призначених для оборони мостових причілків (Fiedler F. Galizien und das westliche Russland: Militär-Geographie. Für den ausschliesslichen Gebrauch der K.K. Kriegsschule als Manuskript gedruckt. – Wien, 1878. – s. 339.  Steinitz E., Glaise von Horstenau E. Die Reichsbefestigung Österreich-Ungarns zur Zeit Conrads von Hötzendorf. – Wien, 1937. – s. 9.).

Укріплення навколо Львова також планувалося спорудити силами гарнізону після оголошення мобілізації. 1887 року справу несподівано зрушив з мертвої точки черговий спалах австро-російського протистояння, пов’язаний з подіями у Болгарії. Напруження досягло такого рівня, що начальники генеральних штабів Німеччини та Австро-Угорщини погодилися розпочати превентивну війну проти Росії в січні 1888 року (Bridge F. From Sadowa to Sarajevo. Foreign policy of Austria-Hungary, 1866-1914. – London and Boston, 1972. – p. 172.).

Схема одного з укріплень, споруджених навколо Львова 1887–1888 рр. Джерело: Encyklopedja wojskowа pod red. O. Laskowskiego. Tom V. — Warszawa, 1936.

Схема одного з укріплень, споруджених навколо Львова 1887–1888 рр. Джерело: Encyklopedja wojskowа pod red. O. Laskowskiego. Tom V. — Warszawa, 1936.

Прагнучи уникнути збройного конфлікту, стурбований «залізний канцлер» Отто фон [32] Бісмарк запропонував Відневі повернутися до плану розгортування війська за Карпатами. Хоча керівники Австро-Угорщини не підтримали його пропозицію (Die Große Politik der Europäischen Kabinette 1871-1914. Sammlung der Diplomatischen Akten des Auswärtigen Amtes. 6 Band. – Berlin, 1922. – s. 75, 86.), остаточно політикам обидвох країн вдалося охолодити гарячі голови військових. Останні, поки ще зберігалася загроза війни, встигли спорудити навколо Львова польові фортифікації.

На жаль, сьогодні без спеціального дослідження у віденських архівах годі встановити навіть точну кількість цих укріплень. Наприклад, у виданій 1898 р. праці загалом добре поінформованого І. Бльоха згадуються 10 споруд, 5 з яких розташовувалися у східній, а ще 5 – у північно-західній околицях міста (Бліохъ И. Будущая война… Томъ ІІ. – С.-Петербургъ, 1898. – с. 742.). Натомість автори виданої в 30-х роках ХХ століття польської військової енциклопедії нарахували лише дев’ять шанців, високі земляні вали яких виразно проглядалися на тлі горизонту, а всередині не існувало жодних будівель (Encyklopedja wojskowa. Wydawnicto towarzystwa wiedzy wojskowej i wojskowego instytutu naukowo-wydawniczego pod red. mjr. Ottona Laskowskiego. Tom V. – Warszawa, 1936. – s. 187-201.).

Схема розташування укріплень, споруджених навколо Львова 1887–1888 рр. На підставі: Encyklopedja wojskowа pod red. O. Laskowskiego. Tom V. – Warszawa, 1936.

Схема розташування укріплень, споруджених навколо Львова 1887–1888 рр. На підставі: Encyklopedja wojskowа pod red. O. Laskowskiego. Tom V. – Warszawa, 1936.

Львівський дослідник Олександр Волков локалізував залишки укріплень східної групи в Шевченківському гаю (Кайзервальд), у ліску південніше вулиці М. Голубця, на межі забудови вул. Соколиної та поблизу вулиць Винницької й Ланової (Волков О. Австрійські укріплення кінця ХІХ – початку ХХ ст. на околицях Львова. // Вісник інституту “Укрзахідпроектреставрація”. – Львів, 2009. – №19. – с. 154-156.). Ймовірно, сліди шанців північно-західної групи збереглися на Кортумовій горі. Ця інформація ще потребує перевірки.

1878 р. Фердинанд Фідлєр слушно зауважив, що Львів лише зі східного боку незахищений насипом або глибокими врізами залізничного полотна, яке створює зручну оборонну позицію (Fiedler F. Militär Geografie… – s. 307.). Справді, починаючись у західній околиці міста, лінія Львів – Чернівці охоплює його з півдня, а лінія Львів – Красне – з півночі. Збудована [33] на крутих схилах виступаючого на північ відгалуження Подільської височини східна група шанців неначе замикала відкритий простір між обидвома залізницями, створюючи суцільний захисний пояс навколо міста. Натомість північно-західна група, ймовірно, була покликана захистити найважливішу та найвразливішу точку цього поясу – розташовані поруч Головний та Чернівецький вокзали. Утім, це лише гіпотеза автора цих рядків.

Водночас із появою шанців навколо Львова на протилежному боці австро-російського кордону будувався так званий Волинський фортечний трикутник. Російські стратеги не приховували, що «…швидке спорудження укріплень у Дубно та Луцьку, а також створення сильної першокласної фортеці в Рівному є найважливішим питанням оборони …всього Південно-Західного театру загалом» (Золотаревъ А. Записки военной статистики Россіи. Курсъ старшаго класса Николаевской Академіи Генеральнаго Штаба. Томъ ІІ. – С.-Петербургъ, 1885. – с. 195.). Серед іншого, побудова цього укріпленого району ставила під сумнів можливість успішного вторгнення в центральну Польщу.

Базуючись на Волинський фортечний трикутник, розгорнута у ньому армія загрожувала правому флангові наступаючого між Віслою та Бугом австро-угорського угрупування (Там само. – с. 174, 194.). Ця обставина спонукала генеральний штаб у Відні посилити розгортувану навколо Львова армію та максимально прискорити початок її операцій у напрямку Рівного. Якщо за планом 1885 р. командуванню 2-ї армії підпорядковувалися 4 армійські корпуси, 2 дивізії ландверу та 2 дивізії кінноти, то планом 1893 р. передбачалося розгорнути навколо Львова тепер уже 3-ю армію у складі 5 армійських корпусів, 4 дивізій ландверу і 3 дивізій кінноти (Maleszyk R. Plany wojenne Austro-Węger przeciwko Rosji… – s. 103, 108.).

Нарощування сил у Галичині вимагало відповідного розвитку залізничної мережі. 1891 р. основна транспортна артерія королівства — залізниця Львів – Краків — стала двоколійною. Її розрахункова пропускна спроможність зросла до 60 пар (шістдесят у прямому і стільки ж у зворотньому напрямках) потягів на добу. Готуючи 1928 р. огляд залізниць західних сусідів, радянські військові оцінили її як «…найпотужнішу з усіх двоколійних магістралей Польщі» (Броневский и Высотский Д. Железные дороги западных сопредельных государств. // Война и революция. Книга 5. – Москва, 1928. – с. 125-137.).

1894 р. було збудовано чергову транскарпатську лінію Станиславів – Сигіт пропускною спроможністю 15 пар потягів на добу. Це дозволило планувати початок операцій 3-ї армії вже на 16 день мобілізації (Brem K.-J. Militärstrategie und Eisenbahntransportplanung in Österreich-Ungarn… – s. 330.). 1905 р. Карпати перетнула ще одна магістраль Самбір – Чоп.

Аж до своєї відставки наприкінці 1906 р. Фрідріх фон Бек постійно дбав про подальший розвиток рейкових шляхів, будівництво роз’їздів, тунелів, рамп і мостів, вдосконалення рухомого складу тощо (Rothenberg G. Вказ. праця. – p. 115, 127.  Lackey S. Вказ. праця. – p. 203.). Наступник Ф. фон Бека на посаді начальника генерального штабу Франц Конрад фон Гетцендорф успадкував на території Галіції доцільно розбудовану мережу залізниць довжиною близько 3 тисяч кілометрів (Szuro S. Koleje żelazne w Galicji w latach 1847-1914… – s. 30.). Напередодні Першої світової війни для розгортування мобілізованої армії призначалися 7 магістралей:

Лінія

Сполучення

Кільк. колій

Розрахункова пропускна здатність (пар 50-вагонних потягів щодоби)

Призначається для військових перевезень (пар 50-вагонних потягів щодоби)*

Примітки

І

Відень – Львів

2

60

48

ІІ

Пресбург (Братислава) – Новий Сонч

1

15

12

З огляду на кривизну і крутизну траси 50-вагонні потяги під час проїзду через Карапати слід було розділяти навпіл

ІІІ

Мішкольц – Новий Сонч

1

15

12

ІV

Будапешт – Хирів

2

30

24

З огляду на кривизну і крутизну траси 50-вагонні потяги під час проїзду через Карапати слід було розділяти навпіл

V

Чоп – Самбір

1

15

12

VI

Чоп – Стрий

1

15

12

VII

Сигіт – Станиславів

1

15

12

* Ratzenhofer E. Przygotowanie kolei monarchji austrjacko-węgerskiej do wojny. // Bellona. – Warszawa, 1930. – Tom XXXVI. – s. 307-316.

[34] Сумарна розрахункова пропускна здатність дорівнювала 165 парам 100-осевих (50-вагонних) потягів щодоби. Розуміючи,  що з оголошенням мобілізації життя не припиняється, австрійські стратеги резервували частину потужностей для задоволення інших потреб суспільства. У підсумку вони розраховували на 132 пари потягів щодоби, готуючись розпочати основну операцію на 18 день мобілізації (Pajączkowski-Dydyński J. Plany operacyjne mocarstw centralnych przeciw Rosji. // Bellona. – Warszawa, 1932. – Tom XXXIX. – s. 430.).

Схема залізничних ліній, призначених для розгортування австро-угорських армій (1912 р.)

Схема залізничних ліній, призначених для розгортування австро-угорських армій (1912 р.)

Цікаво зазначити, що російська сторона переоцінювала потужність австро-угорських залізниць. Наприклад, 1900 р. військовий міністр генерал Куропаткін доповідав, що в Галіцію щодоби можуть прибувати 260 потягів (Записки генерала Куропаткина о русско-японской войне. Итоги войны. – Берлинъ, 1911. – с. 63.). Радянські воєнні історики міжвоєнного періоду також оперували завищеними цифрами. А. Белой вважав, що до королівства щоденно прибували 153 військових ешелонів, додатково зауваживши, що ця кількість виявилася б ще вищою, якщо б частину рухомого складу та залізничного персоналу не довелося задіяти для перевезень на сербський фронт (Белой А. Галицийская битва. – Москва, 1929. – с. 37.). О. Зайончковський збільшив цей показник до 180 потягів (Зайончковский А. Подготовка России к империалистической войне. Очерки военной подготовки и первоначальных планов. – Москва, 1926. – с. 139.), а оцінка А. Коленковського коливалася в межах 222–247 ешелонів (Коленковский А. Маневренный период первой мировой империалистической войны 1914 г. — Москва, 1940. — с. 46.).

Військові транспорти на станції Львів. 1914 р.

Військові транспорти на станції Львів. 1914 р.

Таке перебільшення слугує своєрідним визнанням ефективної роботи австро-угорських залізниць. За період 3-31 серпня 1914 р. вони забезпечили прибуття до Галіції 3998 військових транспортів сумарною кількістю 7130 паротягів і 177 620 вагонів (Pajączkowski-Dydyński J. Вказ. праця. – s. 443.). Усереднений добовий показник становить майже 138 прибуваючих потягів.

На зламі сторіч

Започаткований в останній декаді ХІХ століття зсув розгортування австро-угорської армії на схід спонукав віденських стратегів звернути особливу увагу на укріплення лінії Дністра. У Розвадові на зміну збудованим під час Кримської війни фельдшанцям прийшли чотири пункти опору (Зубра, Дубина, Адамова гора та Веринь). Кожний з них складався з пристосованої до місцевості замкнутої системи окопів. Подекуди належно заглибити їх в землю перешкоджали підземні води, що підходили близько до поверхні. Цей недолік компенсували посиленим високим бруствером, встановили присипані землею дашки для захисту від шрапнелі, спорудили штучні перешкоди та сховища  для залоги. Між собою пункти опору поєднувалися звичайними стрілецькими окопами, обладнаними сховками для захисту від шрапнелі (Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. – Warszawa, 1932. – s. 62.). Автори російської військової енциклопедії нарахували у складі тет-де-пона 27 оборонних споруд (Военная энциклопедія под ред. полк. В. Новицкаго. Томъ І. – Петербургъ, 1911. – с. 75.).

Схема мостового причілка Галич з російської військової енциклопедії видання 1912 р.

Схема мостового причілка Галич з російської військової енциклопедії видання 1912 р.

1895 р. потужний тет-де-пон збудовано у Галичі. На лівому березі Дністра у радіусі 3 км. від тоді ще дерев’яного шосейного мосту з’явилися 10 укріплень дуже витягнутої форми з бліндажами для піхоти. Їх доповнювали 6 заглиблених у землю артилерійських позицій. Покликані фланкувати лівобережну лінію укріплення правого берега налічували 6 піхотних та 6 артилерійських позицій і 1 змішану піхотно-артилерійську позицію на Замковій горі. Усі вони були ретельно замасковані (Военная энциклопедія под ред. полк. В. Новицкаго. Томъ VIІ. – Петербургъ, 1912. – с. 155.).

Далі почали з’являтися укріплення, призначені для захисту найважливіших залізничних мостів і тунелів. Їхні гарнізони повинні були як відбивати ймовірні наскоки ворожої кавалерії, так і протидіяти можливим диверсіям, зокрема з боку місцевих мешканців. Цікаво зазначити, що ставлення українського населення Галичини до майбутньої війни залишалося загадкою як для австро-угорського, так і для російського генеральних штабів.

[36] З одного боку, в Санкт-Петербурзі панувало переконання, що галицька гілка малоросійського племені сприятиме вторгненню царської армії (Золотаревъ А. Военно-географический очеркъ окраинъ Россіи и пути въ сосЂднія територіи съ атласомъ схемъ окраинъ. Курсъ военныхъ и юнкерскихъ училищъ. – С.-Петербургъ, 1903. – с. 90.). Згодом радянський генштабіст А. Вольпе так характеризував ці погляди:

«Унаслідок безглуздої іронії історії знавіснілий царат, державний лад якого був у незліченну кількість разів реакційнішим від австрійського, вважав своєю небесною місією визволити зарубіжних “братів во Христі”. Особливо жадібно Росія простягала свої руки до Галичини. Розтлумачувати справжню суть цього “визволення”немає сенсу — вона зрозуміла кожній тверезомислячій людині. Внаслідок цих обставин стратегічне розгортування Росії проти Австро-Угорщини відображало не стільки спробу оточити армію ворога, скільки, перш за все, прагнення “оточити Галичину”» (Вольпе А. Корни оперативного плана войны. Влияние политических факторов на стратегическое развертывание Германии, Франции и России в 1914 г. // Война и революция. Книга 1. – Москва, 1930. – с. 52.).

З іншого боку, 1900 р. військовий міністр генерал Куропаткін у доповіді царю писав:

«Не тільки поляки, але навіть русини Галіції зовсім не прагнуть стати підданими Росії… Слов’янам Австрії наша допомога не потрібна. З великою наполегливістю вони щороку мирним шляхом потрохи здобувають собі права, які урівнюють їх з німцями та угорцями. Не зважаючи на важке економічне становище населення Галіції, не зважаючи на скуповування землі євреями, на важчі, ніж у Росії, податки, на відносне нерівноправ’я поляків і русинів населення Галіції переконане, що надбана ним культура вища, ніж у сусідів. Перехід у підданство Росії буде, на думку цього населення, кроком назад, а не вперед. Нам варто це твердо знати, щоб не обдурювати себе хибним і шкідливим мрійництвом» (Записки генерала Куропаткина о русско-японской войне… – с. 62-63.).

Непевність панувала й серед віденських генштабістів. Характеризуючи пересічного українця-вояка австро-угорської армії, Ф. Фідлєр оцінював його як не надто освіченого, зате неперевершеного в хоробрості, дисципліні, вірності, невибагливості та непохитності в бою. Український жовнір відданіше воюватиме за цісаря, ніж польський, проте у боротьбі з Росією завжди слід зважати на неприємну обставину його малоросійського походження.

Якщо армія наступатиме, ця проблема значною мірою втратить свою гостроту. Зате в обороні на підтримку населення Галичини [37] не завжди можна розраховувати. Тому для протидії ймовірним проявам ворожості з його боку слід буде виділити достатньо сил для охорони території краю (Fiedler F. Militär Geografie… – s. 49-50.).

Проект охоронного блокгаузу. Джерело: Steinitz E., Glaise von Horstenau E. Die Reichsbefestigung Österreich-Ungarns zur Zeit Conrads von Hötzendorf. – Wien, 1937.

Проект охоронного блокгаузу. Джерело: Steinitz E., Glaise von Horstenau E. Die Reichsbefestigung Österreich-Ungarns zur Zeit Conrads von Hötzendorf. – Wien, 1937.

Частково під впливом таких міркувань для захисту найважливіших залізничних мостів і тунелів у першій декаді ХХ століття в Галіції почали споруджувати охоронні блокгаузи. Запропонований М. фон Бруннером-молодшим проект такої споруди передбачав зведення двокрилового житлово-оборонного будинку з двома виступаючими вежами, призначеними для оборони бічних стін. На плоскому даху триповерхової споруди розташовувалися спостережні пункти. Вікна житлової частини, прикриті броньованими віконницями, виходили в огороджений муром внутрішній дворик, а призначені для стрілецько-кулеметного вогню амбразури – назовні. Товщина мурів повинна була забезпечити захист гарнізону від обстрілу польової артилерії, але в певних випадках [38] обмежувалася 60-см. кладкою, достатньою для захисту від рушничних куль.

Охоронний блокгауз біля мосту через Дністер на лінії Стрий – Ходорів, 1915 р.

Охоронний блокгауз біля мосту через Дністер на лінії Стрий – Ходорів, 1915 р.

Споруджувані в Галіції двоповерхові оборонні блокгаузи зазвичай займали площу приблизно 11 х 9 м. і були розраховані на гарнізон пересічною чисельністю 25 осіб. Інколи їх намагалися замаскувати під житлові будівлі. Телефонний зв’язок з найближчою залізничною станцією забезпечував виклик підмоги, якщо б нападників виявилося надто багато (Brzoskwinia W., Bujas P. Ufortyfikowane strażnice kolejowe w Galicji na początku XX wieku. Zarys problemu. Stan badań. Problemy ochrony. // Forteca. – Przasnysz, 1997. – nr. 2. – s. 24-27.).

Напередодні Першої світової війни на території королівства функціонували 24 таких об’єкти (Österreich-Ungarns letzter krieg 1914-1918. Band I. Das Kriegsjahr 1914. – Wien, 1931. – s. 83.). На сьогодні відомі авторові збережені споруди, їхні рештки та ідентифіковані фотографії дозволяють встановити побудову у Галичині блокгаузів, призначених для охорони мосту через Прут і тунелю в Яремчі, мосту через Стрв’яж (Стривігор) на лінії Львів – Самбір, мостів через Дністер на  лініях Стрий – Ходорів, Станиславів (сучасний Івано-Франківськ) – Ходорів та Станиславів – Бучач.

Будівництво фортифікацій на зламі XIX–XX сторіч відбувалося на тлі певного покращення австро-російських відносин, яке пояснювалося переключенням уваги царату на Далекий Схід. В цій атмосфері затишшя перед бурею у листопаді 1906 р. вийшов у відставку майже 77-річний Фрідріх фон Бек. За наполяганням спадкоємця трону ерцгерцога Франца Фердинанда новим начальником генерального штабу Австро-Угорщини було призначено 54-річного Франца Конрада фон Гетцендорфа, якому судилося повести армію імперії Габсбургів у вогонь Першої світової війни.


Олександр Дєдик. Галичина у планах віденських стратегів: концепції, комунікації та фортифікації. // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. – Ч. 1/2013 (9). – С. 20-30. – ISSN 2074-0921.

[22] Результатом розглянутої у попередньому випуску чвертьстолітньої діяльності Фрідріха фон Бека на посаді начальника генерального штабу стало значне скорочення часу, необхідного для стратегічного розгортання австро-угорських армій, а також наближення районів їхньої зосередження впритул до кордону з Росією. Відтак технічних перешкод для узгодженого з німецьким союзником концентричного наступу з Галіції та Прусії у центральну Польщу більше не існувало. Упродовж першої декади ХХ століття відшліфований віденськими стратегами план «R» (Росія) зазнавав лише косметичних змін, засвідчуючи певну досконалість закладеної у ньому концепції.

Зраджений план

Полковник Альфред Редль (1864-1913)

Полковник Альфред Редль (1864-1913)

На початку ХХ століття втілити успадкований з часів Г. фон Гесса задум — розбити ворога до моменту зосередження всіх його сил, завдаючи головного удару між Віслою та Західним Бугом, —  повинні були 13 із 16 існуючих австро-угорських корпусів, об’єднаних у чотири армії. Дві з них (1-ша та 4-та) становили ударне угрупування. 4-а армія, спираючись правим флангом на лінію Бугу між Кристинополем (сучасний Червоноград) і Буськом, відігравала роль першої скрипки, а 1-ша армія підтримувала її зліва.

Східніше Бугу 3-тя армія забезпечувала наступ ударного угрупування з боку Волинського фортечного трикутника, оперуючи вздовж осі Львів – Рівне. У Відні розраховували, що частину її сил також вдасться залучити до головної операції. Нарешті навколо Тернополя зосереджувалася 2-га армія, покликана стримати наступ росіян з подільського напрямку й ударом з півдня допомогти 3-тя армії (Conrad, feldmarschall. Aus meiner dienstzeit 1906-1918. Bd. I. – Wien-Berlin-Leipzig-München, 1921. – s. 374-375.).

Схема 1. План розгортування австро-угорського війська на випадок війни з Росією, складений на підставі проданих полковником Редлем матеріалів. Джерело: Меликов В. Стратегическое развертывание по опыту первой империалистической войны 1914-1918 гг. и гражданской войны в СССР. Том 1. – Москва, 1939.

Схема 1. План розгортування австро-угорського війська на випадок війни з Росією, складений на підставі проданих полковником Редлем матеріалів. Джерело: Меликов В. Стратегическое развертывание по опыту первой империалистической войны 1914-1918 гг. и гражданской войны в СССР. Том 1. – Москва, 1939.

Наприкінці травня 1913 р. ця солідна стратегічна конструкція зненацька розсипалася на порох. Навіть сьогодні достеменно невідомо, які саме документи передав російській розвідці уродженець Львова знаменитий шпигун Альфред Редль. Проте його викриття [23] засвідчило, що найбільша таємниця віденського генштабу — план «R» — стала відомою у Санкт-Петербурзі.

Російські стратеги високо оцінили творіння колег з-над Дунаю, вважаючи його  сміливим і достатньо гнучким. Особливо відзначалася закладена  в плані чимала здатність до модифікацій залежно від зміни становища. Наголошувалося, що в період розгортання існує можливість додатково посилити ударне угрупування двома-трьома корпусами з центру або правого крила не за рахунок складного перенацілення маршрутів потягів, а лише простою зміною станцій висадки на призначених їм лініях (Зайончковский А. Подготовка России к империалистической войне. Очерки военной подготовки и первоначальных планов. – Москва, 1926. – с. 417-418.). Вражав також факт концентрації Віднем на майбутньому театрі бойових дій 75% усіх сил, у той час як російське командування готувалося залучити не більше 60% (Головин Н. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. Кн.2. Т.3. Галицийская битва: первый период (до 1 сентября н. ст.). – Москва, 2014. – с. 53; Меликов В. Стратегическое развертывание по опыту первой империалистической войны 1914-1918 гг. и гражданской войны в СССР. Том 1. – Москва, 1939. – с. 254.).

Генерал-квартирмейстер Головного управління російського генерального штабу Юрій Данілов високо оцінив проданий А. Редлем план «R».

Генерал-квартирмейстер Головного управління російського генерального штабу Юрій Данілов високо оцінив проданий А. Редлем план «R».

Похвала з вуст потенційного супротивника, навіть якщо б вона й долинула тими днями до Відня, безслідно розчинилася б у вирі катастрофи, що ставила під сумнів безпеку держави. Оцінюючи наслідки зради полковника Редля, начальник австро-угорського генштабу Франц Конрад фон Гетцендорф свідчив, що воєнна могутність Дунайської монархії зазнала важкого удару, а для її відновлення знадобиться, щонайменше, 5 років (Мильштейн М. Дело полковника Редля. // Военно-исторический журнал. – Москва, 1966. – №1. – с. 56.). Зважаючи, що між викриттям «суперагента» і початком Першої світової війни минуло трішки більше одного року, стратегічна партія між царем і цісарем повинна була перетворитися для останнього на суцільний цугцванг.

Від Бугу через Сену до Верещиці

Жодна імпровізація не могла врятувати австро-угорський генштаб з безнадійного становища. Потрібний був заздалегідь прихований у рукаві туз, і генерал Конрад без зайвого галасу витягнув його з обшлага свого мундира. Робота над новим варіантом [24] стратегічного розгортання розпочалася ще задовго до справи Редля, оскільки вже наприкінці XIX століття у плані «R» почали з’являтися тріщини.

Генерал піхоти Франц Ксавер Йозеф барон Конрад фон Гетцендорф. Художник Герман Торгглер.

Генерал піхоти Франц Ксавер Йозеф барон Конрад фон Гетцендорф. Художник Герман Торгглер.

Зраджений першою шпигунською «зіркою» ХХ століття план ґрунтувався на досягнутій 1882 року згоді австрійських та німецьких стратегів спрямувати головний удар проти Росії, обмежуючись обороною на інших можливих напрямках. Однак у 1890-х роках у Берліні тогочасний начальник генерального штабу Альфред фон Шліффен, аналізуючи ймовірні  загрози з боку франко-російського союзу, дійшов висновку, що становище докорінно змінилося. Він ретельно заповзявся готувати свій знаменитий план розгрому Франції, вважаючи, що доля Дунайської монархії відтепер вирішуватиметься над Сеною, а не над Бугом (Ritter G. The Schlieffen Plan. Critique of a Myth. – London, 1958. – p. 32.  Lackey S. The rebirth of the Habsburg Army: Friedrich Beck and the rise of the general staff. – Westport – London, 1995. – p. 152.).

З іншого боку, Відень, концентруючи максимум сил у Галіції, позбувався засобів для експансії на Балканах. Унаслідок палацової змови 1903 року Сербія із сателіта перетворилася на запеклого ворога, не лише блокуючи шлях до омріяних Салонік, але й загрожуючи внутрішній стабільності Австро-Угорщини. Над Дріною дедалі густіше купчилися грозові хмари.

Неуникнена війна на півдні висунула перед стратегами Дунайської монархії складну дилему. Рішуча операція проти Белграда вимагала додатково залучити, щонайменше, 4 корпуси, які можна було взяти лише зі складу призначених для розгортання в Галіції армій. Проте за спиною Сербії стояла Росія, і будь-яке послаблення передбаченого планом «R» угрупування лише збільшувало ймовірність збройного втручання царя в австро-сербський конфлікт.

Такий крок Санкт-Петербурга означав, що на підставі договору 1879 року Берлін виступить на боці Відня. Відтак Париж поквапився б виконати власні союзницькі зобов’язання, і локальний конфлікт на Балканах перетворився б на війну між провідними державами Європи. Саме за таким сценарієм у серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна, і саме його генерал Конрад вважав найімовірнішим з усіх можливих уже в січні 1909 року (Conrad, feldmarschall. Aus meiner dienstzeit 1906-1918. Bd. I. – Wien-Berlin-Leipzig-München, 1921. – s. 388.).

Жодна з модифікацій справді гнучкого плану «R» не могла відповісти на запитання, що робити, коли чисельність власного війська зменшиться приблизно на третину внаслідок перенацілення 4 корпусів на Балкани, а союзник спрямує головний удар не на Варшаву, а на Париж. Найпростіше рішення полягало у тому, щоб пожертвувати територією Галичини заради виграшу часу (шість тижнів, починаючи з  першого дня мобілізації), впродовж якого французьку армію поглинуть задумані Шліффеном новітні Канни, й переможне німецьке військо повернеться з-над Сени до Вісли. З цією метою достатньо було б лише пересунути лінію розгортання основного австро-угорського угрупування в західні Карпати на лінію Бохня – Нови Сонч – Бардейов (Der Weltkrieg 1914-1918. Bearbeitet im Reichsarchiv. Bd. II. – Berlin, 1925. – s. 7.).

Проте генерал Конрад розглядав цю можливість виключно як теоретичну. Адже її реалізація означала не лише втрату розбудованої впродовж десятиліть операційної бази в Галичині та інших ресурсів регіону. Залишившись наодинці з російським ведмедем, незначні німецькі сили на сході не могли без допомоги австро-угорського союзника захистити Берлін та важливий сілезький промисловий район.

Гельмут Йоганн Людвіг фон Мольтке (1848-1916)

Гельмут Йоганн Людвіг фон Мольтке (1848-1916)

Тому на початку 1909 року начальник генерального штабу у Відні запропонував своєму німецькому колезі Гельмуту фон [25] Мольтке (молодшому) іншу концепцію (Conrad, feldmarschall. Вказ. праця. Bd.I. – s. 391-392.), яка чимось нагадувала полювання на ведмедя. Спершу собаки, наскакуючи на могутнього звіра з різних боків водночас, змушують його зупинитися й підвестися на задні лапи, даючи можливість поспішаючому слідом мисливцеві зробити влучний постріл. Аналогічно пси з Галіції та Прусії повинні були цькувати ведмедя у центральній Польщі, не даючи йому рушити на захід, аж доки з-над Сени не з’явиться мисливець.

Генерал Конрад просив і згодом отримав запевнення з Берліна, що залишені на сході 13 німецьких дивізій ударом на лінію ріки Нарев відволічуть на себе 19,5 російських дивізій. Цей наступ слугував також фактором психологічного тиску на російське командування, оскільки створював загрозу тилові угрупування, яке з центральної Польщі просувалося б у Галіцію. Очікувалося також, що ще 8,5 дивізій царському командуванню доведеться розгорнути проти Румунії, яка на той час була союзником осередніх держав.

Відтак за доволі точними даними розвідки до операцій проти Австро-Угорщини можна було залучити 32,5 регулярних дивізій російської піхоти. Більша частина цього угрупування — 17,5 дивізій — повинна була наступати з лінії Люблін – Холм. Ще 9,5 дивізій зосереджувалися у Волинському фортечному трикутникові, а решта 5,5 дивізій оперували на подільському напрямку.

Після виділення 4 корпусів на сербський фронт у розпорядженні австро-угорського командування залишилися б лише 29 регулярних дивізій піхоти. Зрозуміло, їх не можна було розтягувати тонкою ниткою на 300-кілометровому фронті, передбаченому планом «R» для 40 дивізій. Слід було відшукати коротшу лінію.

Оскільки задум полювання на ведмедя вимагав наступати у центральну Польщу, атакувати доводилося не слабке, а найсильніше Люблін-Холмське угрупування супротивника. Генерал Конрад вирішив, що для успіху на цьому напрямку необхідно задіяти, щонайменше, 20 австро-угорських дивізій.

Решта 9 дивізій повинні були стримувати натиск 15 російських. Отже, їх слід було розташувати за певною природною перешкодою, яка допомогла б нейтралізувати чисельну перевагу супротивника. Бої на цьому відтинку бажано було розпочати якомога пізніше, аби мінімізувати вплив можливої невдачі на перебіг головної операції.

Визначивши вимоги до району розгортання, підшукати відповідну позицію було вже нескладно. Покинувши береги Західного Бугу, генштаб у Відні обрав 200-кілометрову лінію гирло Сяну – Рудки, яку генерал Конрад згодом назвав лінією Сян – Дністер.

Призначені для головного удару дивізії зосереджувалися поблизу державного кордону, надійно прикриті від несподіваного нападу течією Сяну. Спираючись на розбудовані тет-де-пони, вони могли легко переправитися через ріку та, наступаючи в північно-східному напрямку, стрімко атакувати правий фланг Люблін-Холмського угрупування супротивника. Згодом саме так і розпочнеться Галицька битва 1914 року.

Австрійські воєнні географи віддавна визначили зручний рубіж, який поєднує Сян з Дністром. Поблизу фортеці Перемишль у Сян впадає річка Шкло, майже прямовисні береги якої дозволяли переходити її тільки мостами. Заліснені пагорби Розточчя [26] поєднують верхів’я річки Шкло з притокою Дністра Верещицею. Заболочена долина, наявність великих ставів та домінуючий західний берег останньої перетворювали її на сильну оборонну позицію (Militär-Geografie. Galizien und das Westliche Russland. Als manuskript gedruckt. – Wien, 1883. – s. 111.  Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. – Warszawa, 1932. – s. 55.).

Саме на цьому рубежі між фортецею Перемишль і Городоцькими ставами Верещиці розгортувалися 6 австро-угорських дивізій, призначених для боротьби з 9,5 дивізіями волинського угрупування росіян. Ще 3 дивізії займали західний берег Верещиці від Городка до Дністра, очікуючи атаки 5,5 російських дивізій з подільського напрямку.

Якщо Люблін-Холмське угрупування росіян відокремлювали від Сяну лише шість денних переходів, то дивізіям з Волині довелося б марширувати, щонайменше, впродовж 10, а подільським — 12 днів, аби дістатися австрійських позицій. Тож ударне угрупування генерала Конрада отримувало певний запас часу, щоб досягнути успіху швидше, аніж дасться взнаки натиск ворога над Верещицею. Тоді, залишивши прикриття у напрямку Бреста й Варшави, можна було головними силами атакувати праве крило волинського угрупування супротивника. За такою схемою у вересні 1914 року генерал Конрад намагатиметься взяти на Верещиці реванш за поразки на Золотій та Гнилій Липах.

Викладена на початку 1909 року в листах до Г. фон Мольтке (молодшого)  концепція через три роки набула форми довершеного плану (Kronenbitter G. The Military Planning of the Austro-Hungarian Imperial and Royal Army and the Schlieffen Plan. // The Schlieffen Plan. International Perspectives on the German Strategy for World War I. – 2014. – p. 205.). Тож на момент зради полковника Редля австро-угорські стратеги вже упродовж тривалого часу приховували в рукаві туза у вигляді розгортання на лінії Сян – Дністер. Саме за цим планом Дунайська монархія вступила в Першу світову війну.

На лінії Дністра

Південний фланг нової лінії розгортання уривався на лівому березі найбільшої ріки Галичини. Генерал Конрад прагнув не залишати на правому березі Дністра жодної регулярної дивізії (Conrad, feldmarschall. Aus meiner dienstzeit 1906-1918. Bd. ІІI. – Wien-Leipzig-München, 1922. – s. 608.), покладаючи оборону підступів до карпатських перевалів на формування резервістів. Супротивник, який зважився б наступати у цьому регіоні значними силами, лише грав би на руку австро-угорському командуванню. Чимало днів минуло б, перш ніж ворогові вдалося б дістатися в долину Тиси або вийти до Самбора. У цей час його головне угрупування, послаблене виділенням дивізій на другорядний дністровсько-карпатський відтинок, неминуче програло б вирішальні битви над Сяном і Верещицею.

Підрозділ ландштурму будує польові фортифікаційні споруди.

Підрозділ ландштурму будує польові фортифікаційні споруди.

Тож у плані розгортання на лінії Сян – Дністер тет-де-пони Розвадова, Сівки, Галича і Заліщиків відігравали лише підрядну роль. Єдиним спорудженим в рамах цього плану укріпленням виявився невеличкий причілок навколо мосту через Стрвяж на шосе Самбір – Львів у селі Конюшки. [27] За браком документальних даних поки що годі встановити, коли саме розпочалися фортифікаційні роботи. У серпні 1914 р. польові фортифікаційні споруди причілка займала лише одна рота охорони мостів (Österreich-Ungarns letzter krieg 1914-1918. Band I. Das Kriegsjahr 1914. – Wien, 1931. – s. 78.  Белой А. Галицийская битва. – Москва, 1929. – с. 36.).

Обмежений воєнний бюджет Дунайської монархії спонукав генерала Конрада звести до мінімуму видатки на фортифікацію. На його думку, в мирний час слід було лише підготувати необхідні проекти, а самі роботи виконувати вже після оголошення мобілізації (Steinitz E., Brosch von Aarenau T. Die Reichsbefestigung Österreich-Ungarns zur Zeit Conrads von Hötzendorf. ― Wien, 1937. ― s. 11.). Виняток довелося зробити лише для порівняно нещодавно зміцнених причілків Розвадів і Галич.

Схема мостового причілка Розвадів. Джерело: Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. - Warszawa, 1932.

Схема мостового причілка Розвадів. Джерело: Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. — Warszawa, 1932.

Досягнуте на зламі XIX-ХХ століть збільшення дальності артилерійського вогню вмить перетворило ці укріплення на архаїзм. Відтепер їх можна було безкарно розстрілювати з панівних висот, що знаходилися поза периметром тет-де-пона. Слід було включити ці пункти у нове кільце укріплень.

Залишки одного з командно-спостережних пунктів тет-де-пона Миколаїв.

Залишки одного з командно-спостережних пунктів тет-де-пона Миколаїв.

У Розвадові його утворили 4 групи сполучених траншеями пунктів опору (Лиса гора, висота 363, Воля та Радехів). Простір між ними прострілювався та був додатково захищений окремими стрілецькими й артилерійськими позиціями та перешкодами з колючого дроту. У скелястому грунті спорудили потерни, [28] здатні витримувати обстріл важкої артилерії, та збудували захищені командно-спостережні пункти, залишки яких збереглися до сьогодні (Matkowski K., Dzieslewski Z. Druga bitwa pod Lwowem. // Bellona. T. XCII. – Warszawa, 1933. – s. 8-9.  Pawlik T. Вказ. праця. – s. 62-63.).

Схема мостового причілка Галич. Джерело: Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. - Warszawa, 1932.

Схема мостового причілка Галич. Джерело: Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. — Warszawa, 1932.

На причілку могла розміститися одна дивізія піхоти, однак його постійний гарнізон на початку Першої світової війни складали два батальйони 19-го полку піхоти ландштурму, три роти охорони мостів і 4-та рота 14-го саперного батальйону. Артилерійські підрозділи залоги — 12-та рота 3-го полку фортечної артилерії, 4-та рота 9-го батальйону фортечної артилерії й один підрозділ артилерії ландштурму — мали на озброєнні п’ятдесят дві 9-см гармати М.75/96 та шість 12-см гармат M.61/95 (Österreich-Ungarns letzter krieg 1914-1918. Bd. I… – s. 78.). Інформація про озброєння тет-де-пону «баштовими установками» (Цихович Я. Стратегический очерк войны 1914-1918 гг. Часть І. – Москва, 1922. – с. 193.) з’явилася або внаслідок непорозуміння, або свідомого перебільшення.

Фрагмент “форту” на висоті 326 Винна гора. На задньому плані – смт. Більшівці.

Фрагмент “форту” на висоті 326 Винна гора. На задньому плані – смт. Більшівці.

У Галичі необхідність зайняти пануючі над причілком висоти обумовила появу трьох «фортів» на висотах 326 Винна гора, 352 Лиса гора та 356 Магса. Це були оточені ровом і бруствером та заглиблені в землю піхотно-артилерійські позиції, обладнані посиленими цегляною кладкою і залізобетонним перекриттям сховищами. На початку Першої світової війни збудоване наприкінці XIX століття кільце укріплень також пристосували до вимог часу, спорудивши 8 пунктів опору, сполучених траншеями та захищених перешкодами з колючого дроту. Гарнізон причілка налічував два батальйони 20-го [29] полку піхоти ландштурму, дві роти охорони мостів, 3-тю роту 11-го саперного батальйону, 3-тю роту 9-го батальйону фортечної артилерії та чотири підрозділи артилерії ландштурму (разом сорок чотири 9-см гармати М.75/96) (Österreich-Ungarns letzter krieg 1914-1918. Bd. I… – s. 78.  Pawlik T. Вказ. праця. – s. 64.).

Після вибуху Першої світової війни решта мостових причілків на Дністрі почали створюватися практично з нуля силами призначених гарнізонів. Одна рота охорони мостів у Сівці не справлялася з побудовою стрілецьких окопів та перешкод з колючого дроту. Тож їй на допомогу прибували, змінюючи один одного, батальйони 2-ої армії. Проте бойове хрещення тет-де-пона так і не відбулося. Програвши битву на Гнилій Липі, австрійське командування наказало залишити його без бою (Österreich-Ungarns letzter krieg 1914-1918. Bd. I… – s. 78.  Pawlik T. Вказ. праця. – s. 307.).

Фрагмент воєнного мосту в Маріямполі. 1915 р.

Фрагмент воєнного мосту в Маріямполі. 1915 р.

Ще Ф. фон Бек планував спорудити мостовий причілок у Маріямполі (Maleszyk R. Plany wojenne Austro-Więger przeciwko Rosji (1881-1914). // Annales universitatis Mariae Curie-Skłodowska. Vol. LVIII. Sectio F. – Lublin, 2003. – s. 104.) з метою захисту так званого воєнного мосту, який споруджувався саперами після оголошення мобілізації та призначався для розгортання 2-ої армії за планом «R». У серпні 1914 року такий міст також було споруджено. На жаль, розшукати інформацію про організацію його оборони поки що не вдалося.

Схема мостового причілка Нижнів. Джерело: Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. - Warszawa, 1932.

Схема мостового причілка Нижнів. Джерело: Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. — Warszawa, 1932.

[30] 15 серпня 1914 р. австро-угорське командування наказало упродовж двох тижнів спорудити силами ХІІ корпусу подвійний тет-де-пон у Нижневі. Розташовані тут залізничний і шосейний мости забезпечували можливість переправити значні сили на північний берег Дністра. Гарнізон налічував дві роти охорони мостів, батальйон 20 полку піхоти ландштурму, взвод саперів та підрозділ артилерії ландштурму.

На навколишніх висотах поспіхом споруджували пункти опору, розраховані на 0,5–1 роту піхоти кожний. Підступи до них захищали перешкоди з колючого дроту. Далі в тилу розташовувалися позиції резервних підрозділів та артилерії у складі шістнадцяти 8-см гармат М.05/08 та чотирьох 10-см гаубиць. Однак завершити роботи до появи ворога не встигли (Österreich-Ungarns letzter krieg 1914-1918. Bd. I… – s. 78.  Pawlik T. Вказ. праця. – s. 65.). Вдосконаленим уже під час Першої світової війни укріпленням мостового причілку Нижнів довелося відіграти помітну роль під час Чортківської офензиви Галицької Армії у червні 1919 р.

Стрілецькі окопи й перешкоди з колючого дроту на тлі фельдшанця часів Кримської війни. Заліщики, 1915 р.

Стрілецькі окопи й перешкоди з колючого дроту на тлі фельдшанця часів Кримської війни. Заліщики, 1915 р.

У Заліщиках на північному березі Дністра нашвидкуруч спорудили одну лінію стрілецьких окопів, перед якою встановили перешкоди з колючого дроту. На південному березі розташувалася артилерія. Причілок захищали чотири роти охорони мостів, а також підрозділ артилерії ландштурму, озброєний чотирма 9-см гарматами М.75/96. Виконуючи наказ командування, вранці 31 серпня 1914 р. гарнізон залишив Заліщики без бою (Österreich-Ungarns letzter krieg 1914-1918. Bd. I… – s. 83.  Pawlik T. Bitwa pod Lwowem. – Warszawa, 1932. – s. 303-304.).

Сербія чи Галіція

Якщо у плані розгортання на лінії Сян – Дністер найбільша ріка Галичини відігравала лише підрядну роль, то столиця королівства Галіції та Лодомерії – Львів – заздалегідь віддавалася на поталу ворогові. Це була порівняно невелика й тимчасова жертва, яка, [31] натомість, дозволяла вирішити значно важливішу для Дунайської монархії проблему – розгромити Сербію. Великий виграш вимагав високої ставки, і, наприклад, А. фон Шліффен заради успіху свого знаменитого плану ладний був поставити на кін Ельзас, Лотарінгію та навіть Східну Прусію.

Альфред граф фон Шліффен (1833-1913). Фото 1906 р.

Альфред граф фон Шліффен (1833-1913). Фото 1906 р.

Натомість його наступник Г. фон Мольтке (молодший) волів не ризикувати. Він не лише «врівноважив» задум свого попередника, але й прагнув «раціоналізувати» план віденського союзника. Не ніяковіючи, берлінський «напівбог» (так тоді називали офіцерів генерального штабу) повчав генерала [32] Конрада словами Шліффена, що доля Австро-Угорщини вирішиться не на Бузі, а на Сені. Тому слід докласти максимум зусиль, щоб забезпечити Німеччину від удару зі сходу, й з цією метою відмовитися від операції проти Сербії (Rothenberg G. The Army of Francis Joseph. – West Lafayette, 1998. – p. 158.).

Змушеним зважати на вимоги могутнішого партнера віденським стратегам довелося після зради полковника Редля похапцем імпровізувати щось на кшталт нового плану «R». Підставою слугував план розгортання на лінії Сян – Дністер. Розташувати на цьому рубежі 40 дивізій було годі – бракувало не лише шляхів, але й простору. Генерал Конрад вважав, що такий крок обмежив би оперативну свободу його з’єднань і призвів би до втрати ініціативи.

Тож свої позиції за Сяном зберегло лише націлене в центральну Польщу ударне угрупування. Таке рішення дозволяло надійно захистити основну комунікаційну лінію та найважливіший операційний напрямок на Відень. Звідси також легко було підтримувати зв’язок з німецьким союзником.

Натомість центр і праве крило довелося висувати з-за Верещиці на схід, де генерал Конрад розраховував вести активну оборону. Розгортанню поблизу Тернополя перешкоджала позиція Румунії, яка після Другої балканської війни фактично перейшла у табір Антанти. Тому була обрана наступна лінія: ріка Сян від гирла до Сеняви – Жовква – Золочів – Зборів – Бучач. Разом з тим генерал Конрад розглядав можливість відсунути праве крило глибше на захід до Гнилої Липи і Свіржа (Conrad, feldmarschall. Вказ. праця. Bd. ІІI. – s. 608.  Österreich-Ungarns letzter krieg 1914-1918. Bd. I… – s. 14.).

Імовірно, в глибині душі австрійський стратег прагнув будь-що уникнути розгортування за цим модифікованим планом «R». Дослідник Норман Стоун з документами в руках доводить, що з моменту оголошення війни Сербії генерал Конрад та його підлеглі свідомо робили все можливе, аби посилити сербський фронт не чотирма, а навіть п’ятьма корпусами, а решту сил зосередити на лінії Сян – Дністер. Щойно підтриманий угорським прем’єром Іштваном Тисою шалений тиск з Берліна, до якого, окрім Г. фон Мольтке (молодшого), долучилися також кайзер і канцлер Німеччини, змусив австро-угорське командування відмовитися від своїх намірів (Stone N. The Eastern Front 1914-1917. – New York, 1975. – p. 75-81.  Stone N. Austro-Hungary. // Knowing One’s Enemies. Ed. E. May. – Princeton, 1986. — p. 37-61.  Stone N. Moltke and Conrad: Relations between the Austro-Hungarian and German General Staffs, 1909-1914. // The War Plans of the Great Powers: 1880-1914. – New York, 2014. – p. 222-251.).

У результаті силам, розрахованим на розгортування на лінії Сян – Дністер, довелося діяти за модифікованим планом «R», сподіваючись, що відряджені на Балкани корпуси своєчасно повернуться їм на допомогу. На лівому крилі, посиленому за рахунок центру, негативні наслідки такого рішення виявилися не такими значними, й ударне угрупування вдало розпочало наступ перемогами під Красником і Комаровом. Натомість послаблені центр і правий фланг унаслідок відмови від оборони за Верещицею та запізнілого повернення військ з сербського фронту зазнали поразки в битвах на Золотій та Гнилій Липах.

[33] Заздалегідь обміркований генералом Конрадом план дозволив йому за рахунок часткової поразки Люблін-Холмського угрупування росіян спробувати атакувати силами власного ударного угрупування правий фланг наступаючої з району Дубно-Рівне 3-ої армії супротивника у битві над Верещицею. Але ворог на півночі швидко відновив боєздатність за рахунок резервів, загрожуючи виходом у тил австро-угорських армій. На допомогу знову прийшли правильні передвоєнні розрахунки віденських стратегів — під прикриттям сильного лівого крила вдалося безперешкодно відступити на захід, надійно прикриваючи найзручніший шлях до Відня. Проте в остаточному підсумку Австро-Угорщина втратила і Сербію, і Галичину.

* * *

Збудована 1887 року зі стратегічною метою одноколійна залізниця Стрий – Мукачево сьогодні є важливою двоколійною магістраллю України.

Збудована 1887 року зі стратегічною метою одноколійна залізниця Стрий – Мукачево сьогодні є важливою двоколійною магістраллю України.

100 років відокремлюють нас від трагічних подій Першої світової війни. Сьогодні лише де-не-де помітні сліди глибоких колись траншей, а вкриті чагарником рештки грізних фортифікаційних споруд приваблюють дослідників і численних туристів. Проте невблаганний час поглинає далеко не всі результати майже столітньої підготовки стратегів до цієї кривавої драми. Зведені за їхнім наполяганням залізниці та шосе сьогодні слугують щоденним мирним потребам суспільства.


Стаття оприлюднена в трьох випусках львівського мілітарного альманаху «Цитаделя» №№ 9–11 2013–2014 рр. Подається в авторській редакції.

Опубликовал: Дмитрий Адаменко | 18 сентября 2017
Рубрика: XIX век, История, Первая мировая война
Метки: ,

Последние опубликование статьи